На подвір'ї галасували птахи, перелітаючи з гілки на гілку старих дерев, здається, птахи тут ніколи не стихають, а дерева, вже налиті соковитими плодами, вгиналися ледь не до землі важким віттям, у траві я зауважив опалі плоди, очевидно, їх зірвав вітер. Пусткою від саду вже не віяло, може, тому, що тут тепер жив Барс? Чи тому, що сюди приходжу я?

Висока м'яка трава на галявинці в саду притягнула мене до себе своєю ніжністю. Я опустився на неї й припав до неї теплої, пронизаної сонцем. Від нагрітої землі йшов дух умиротворення і водночас невгамовної сили, яку я відчував, як, напевно, відчуває стомлена людина, мені не хотілося звідси йти.

Я ліг горілиць і дивився, як світиться наді мною блакитне, аж до білого, небо. Барс, походивши біля мене колами, м'яко стрибнув мені на груди і за мить заснув, скрутившись клубочком. Якщо я правильно зрозумів, то він почувався щасливим. Я — теж.

Нейті блукала містом недовго. Вдихала запахи ранкових вулиць, ностальгійно зупинялася очима на заквітчаних балкончиках і на зачинених або навстіж відчинених вікнах. Її не покидало відчуття радісного впізнавання. Вона пригадувала місто, як пригадують іноді забуту людину за крихтами спогадів, за силуетом, за навіть не голосом, а тільки луною голосу...

Зупинившись перед відомим фешенебельним готелем, який не надто змінився після зсуву часів, а виглядало, що й зовсім не змінився, хіба, може, недавно його реставрували? — Нейті милувалася відкритою терасою, за столиками на якій сиділо вже немало людей.

Їй теж захотілося тут поснідати. Але, ступивши кілька кроків назустріч смачним ароматам, вона зупинилася — згадала, що не має ні готівки, ні картки при собі. В голові паморочилося, можливо, від легкої втоми, Нейті відчула, що її ноги аж просяться присісти десь ось тут. Проте вона усвідомлювала, що краще їй звідси піти.

Раптом їй здалося, що вона чує голоси Еллін і Жан-Поля — начебто саме від крайнього столика. Нейті прислухалася. Потім повільно повернула голову в той бік. Їй здалося, що вона сходить з розуму. Бо за столиком вона побачила не тільки Еллін і Жан-Поля з Джоном, а що тут такого? Простий збіг обставин привів її туди, де вони в цьому місті снідали, і це ж неподалік їхньої — і їх, і її — лікарні! — але вона явно побачила, що з ними сидять ще двоє чоловіків і жінка, і один із чоловіків — Мішель!

Нейті дивилася, забувши про страх бути поміченою. Мішель їй не привидівся — то був він, вона впізнала б його, навіть якби вони не бачилися ще тисячу літ, вона впізнала б його навіть у присмерку, коли люди схожі між собою, як тіні, а надворі був сонячний ранок, налитий по вінця світлом.

Мішель її не помітив, та й не міг помітити він — дивився на молоду жінку, яка сиділа напроти, між Еллін і Джоном, — Мішель дивився на красиву, дуже красиву, неймовірно красиву жінку — а вона всміхалася, дивлячись на нього, і Жан-Поль, який сидів поряд із Мішелем, теж дивився на ту жінку, і Еллін дивилася, і Джон, і той ще один чоловік, — він здався Нейті знайомим, ніби вона десь його бачила, або його самого, або лише його портрет...