Віднедавна... І затримок із передачею інформації я не допускаю. Хоч тепер я частіше, ніж у своїй подобизні фортеці, буваю в покинутому будиночку в моєму саду, в товаристві Барса та в роздумах. Причому, якщо впродовж багатьох століть я роздумував лише над тим, як зібрати якомога більше цікавого та передати на Севін, то тепер я розмірковую над зовсім іншим. Над багато чим, що мене раніше не зачіпало, не тривожило, не хвилювало. Я остаточно зламався, але це поки що моя таємниця, і я буду втримувати її, скільки мені це вдасться. Інакше мене швидко замінять іншим андроїдом, ретельним і бездоганним виконавцем програм. А мене... — я навіть не хочу про це думати: мене заберуть у лабораторію, для моніторингу, тоді інші андроїди розберуть мене на досліди, як земні діти часто розбирають свої іграшки — я це спостерігав століттями.

З Барсом ми спілкуємося. Він став першою істотою на цій планеті, з ким я почуваюся в цілковитій безпеці, не боячись жодних підступних намірів, окрім того, це ще й перша істота, з якою я порозумівся. А ще Барс мені багато чого розповів цікавого, такого, чого я не міг дошукатися сам, бо не там шукав, та й не шукав я того, про що добре знав Барс. Коли я показав йому фото, яке зняв якось із полички над каміном у тепер нашому будиночку, Барс довго мовчав. А потім раптом попросив мене розпалити дрова в каміні. Він показав мені, де вони зберігалися, ті дрова. Я приніс кілька полін, Барс нишпорив по кутках, щось шукаючи, а коли я спитався, що він намагається знайти, сказав «сірники». Я не знав, що це таке, він пояснив. Тоді я торкнувся дров, і вони спалахнули. Барс дуже здивувався, але не розпитував, як саме це мені вдалося. Він взагалі мало про що мене розпитував. А в мене питань завжди багато.

Ми сиділи при каміні, дрова горіли рівним і красивим полум'ям, трішки синюватого диму витало над вогнем, кімната наповнювалася теплом, Барс придрімав у затишному кріслі навпроти мене, я незмигно дивився на вогонь, який усе більше мені подобався. З'явилося відчуття ще більшої причетності до цього дому, щось дуже печальне й незбагненне було в тихому потріскуванні дров, які згоряли. Поглядаючи на Барса, який клубочком згорнувся й затишно посапував уві сні, й почав непокоїтися: чи не надто довго він спить? Мені треба було повертатися.

Ніби почувши моє занепокоєння, Барс розплющив очі й потягнувся, вигнувши спинку та позіхаючи, аж блиснули гострі задні різці його симпатичної пащі.

Випросивши спершу свою улюблену баночку харчу з комірки, Барс лише потім, облизуючись від задоволення, згадав і про фото, яке я йому показував. — На давній світлині, виявляється, були дорогі його котячому серцю люди, котрі жили в цьому будиночку тоді, коли ще нічого не відбувалося, окрім просто життя, доброго життя, в якому були і радощі, і якісь прикрощі, але найбільше було щастя від того, що це життя минає, і минає цікаво та гарно,.. коли ще не було тієї дивовижної катастрофи, яку потім назвали «зсувом часів» та яка віддалила і людей, і звірят у різні куточки, ще й віднесла когось в інший час, а когось лишила в цьому, що є. Це були молоді Василина і Василь, а донечку їхню називали Валею. Валюнею, Валюсею, Валюшкою і ще якимись ніжними іменами,.. а кота звали Леопольдом, Лео скорочено, або Польдусом, його подарували дівчинці, коли вона мала всього рочок.

Сам Барс (передаючи мені цю інформацію телепатично, він заплющив очі від явного задоволення) був у родині старшим котом, старшим від Польдуса на цілих два роки, і коли ота вся веремія відбулася... ну, коли всі вибігли з будиночка, Василь тримав на руках дівчинку, яка міцно спала і навіть не прокинулася від гуркоту навколо, бо в небі гриміло і блискало, і з неба сипалися снопи кольорових іскор, ніби всі зорі раптом вирішили впасти на землю, і всі разом падали... А Василина тоді схопила на руки Польдуса... а Барс тихенько сидів за каміном, він не хотів нікуди йти в ту неймовірно лячну ніч... і не пішов, вони його просто забули, тоді він навіть образився, що забули, не покликали, і Василинине «кицю, киць-киць, Барсуню, киць!..» ще довго снилося Барсу, який блукав довгі роки в самотньому саду й почувався всіма покинутим котом, але потім дещо пташки розповідали, він чув, і трава, і дерева, і небо... він багато чого почув і зрозумів. Але й багато чого не розуміє досі в цьому всьому...

Барсова розповідь збігалася з тим, що я відшукав у давніх файлах. Це справді був колишній дім родини Птахів, і вони покинули своє житло, навіть не уявляючи, куди й навіщо йдуть, думали, що почався землетрус або ядерна світова катастрофа, або невідомо що, а вже потім, коли все стихло, в іншому місці, вони оселилися в подібному будиночку, в якому ніхто не мешкав, відремонтували його, посадили сад і залишилися там жити.

Ні мої пошуки, ні Барсові спогади не дали відповіді на те питання, яке виглядало для мене важливішим від усіх інших: чому я відчуваю, що цей дім — то мій дім, цей сад — то мій сад, чому так хочеться мені співати пісень, яких співають мешканці цих країв, чому я завмираю від їхнього співу, Що й чому на цій землі зламало в мені мою бездоганну програму, чому я почуваюся майже людиною, і чому звідси мені не хочеться нікуди летіти, на жодну Севін?