Коли розгорівся серпень, Яна почала бити на сполох — Віталік мав повертатися додому, а це означало, що вони не будуть бачитися півроку! Вихід був один — побратися. Його батьки не були проти, але одразу на оглядинах ввічливо натякнули, що грошима на житло допомогти не можуть — останнє порося заб'ють якраз до весілля. Віталік лише знизав присоромлено плечима і навіть ледь не розплакався — так йому не хотілося відпускати Яну. Але вже було вирішено. Гуляти весілля — все ж таки й друзям, і родичам уже сказали. «А жити? У нас же дві кімнати! То й будуть молодята жити в одній. А ми — в іншій. Що ж робити, коли життя таке?» — урочисто проголосив мій батько, коли побачив, із якою ніжністю його улюблениця Яна помчала втішати засмученого коханого.

Весілля було пишним. І гуляли його в нас, удома, на київській квартирі — так захотіла Яна. Гостей було більше півсотні. Цих людей я бачила вперше. І востаннє. Вони доводилися якимись водами — сьомими водами на киселі. Всі привозили клунки, картонні коробки, обтяті подарунковим папером, хтось тицяв конвертами, всі цілували наречену та нареченого, казали, яка ж вони пара! Яна від радощів була схожа на красиву дріжджову паляницю, яка залилася рум'янцем. Маленька, трохи схудла — до весілля Яна мужньо пила три дні одну лише воду — хотіла очистити організм від шлаків та зайвої ваги — у пишній сукні, купленій в салоні в тимчасове користування, — вона нагадувала розпашілу, енергійну принцесу — зі старих радянських кіноказок, коли принцеси не були ще засушеними каланчами. Поряд із нею Віталік виглядав стародавнім українським короваєм, котрий, за старим обрядовим звичаєм, пекли не завширшки, а вздовж, як довгу жердину. Високий, зі здоровими дужими руками й долонями, наче лопати, небагатослівний, він весь час тримався Яни, ніби боявся, що вона кудись зникне.

Вони оселилися в колись нашій із сестрою кімнаті, а мене остаточно виселили на балкон. Його утеплили, обшили, поставили обігрівач та білі горизонтальні жалюзі на вікна з того боку, де було вікно в кімнату. Перед тим як вийти з балкона (не лише на заняття, але навіть на кухню чи у ванну), аби не поставити зятя в незручне становище, мені звелено було стукатися у двері. Якщо Яна давала згоду — я могла вийти. Це, мабуть, була єдина незручність. А так — я знову повернулася у свій куточок, і хай він був маленьким, але все в ньому було моїм, спокійним, затишним — ніхто до мене не заходив, лише інколи ввечері Віталік буває покличе до вечері, яку тепер готувала лише Яна. Всі обов'язки на кухні вона переклала на себе. Виліплювала пиріжки з усіляким начинням, варила гречану кашу з морквою та цибулею, терла картоплю на радянській залізній тертці на деруни, варила борщ із щавлю чи червоного буряка.

Батьки дивилися на неї із захватом і щовечора примовляли: «Бачиш, Віталю, яка тобі дружина хазяйновита дісталася!».