Я з батьками жила у невеличкій кімнаті гуртожитку поблизу залізничного вокзалу. Скільки себе пам'ятаю, лягала спати і прокидалася під цокання коліс вагонів по рейках та гудків потягів. Ці звуки ввійшли у моє дитяче життя і були завжди поруч, навіть тоді, коли я прокидалася вночі. В дитинстві мені подобалося засинати під монотонне «тух-тух, тух-тух», яке заколисувало. Можливо, я б воліла засинати під мамину колискову, але їй було не до мене. Вона працювала за себе і батька, який весь час чомусь шукав роботу, знаходив, швидко її втрачав, а потім знервований частенько зривав злість за свої життєві невдачі на мені та мамі. У такі дні я йшла на вокзал. Вокзальне приміщення невеличкого міста не вражало розмірами, цікавим стилем чи архітектурою, але мене це анітрохи не обходило. Я заходила у залу очікування, знаходила вільне сидіння і уявляла, що чекаю на свій потяг. Час від часу з удаваною цікавістю поглядала на настінний годинник і тяжко зітхала, мовляв, як довго тягнеться час очікування. Така вигадана мною гра мені дуже подобалася, але довго тривати не могла. Хтось із пасажирів або черговий по вокзалу міліціянт мали погану звичку звертати увагу на самотню дівчинку, поруч із якою не було дорослих, і запитували, де мої батьки. Я не була брехухою по життю, але фантазія у мене була добра, і я їм відповідала, що мама пішла у туалет і веліла мені тут її чекати. Так я отримувала можливість виграти трохи часу і непомітно вислизнути на перон. А скільки там можна було побачити цікавого! Мені подобалося чути, як у гучномовцю вокзалу спочатку щось тріщало, потім завченим нудним голосом диспетчер сповіщала про прибуття потяга. Розібрати, що вона сказала крізь шум і тріск у динаміках було складно, але останнє «Будьте обережні!» я чітко розуміла. Одразу у моїй душі наростало збудження. Ще мить — і я чула гудок потяга, бачила невеличку хмаринку над локомотивом і з якимось піднесенням і радістю проводжала очима кожен вагон. Товарний потяг проносився повз мене з шаленою швидкістю, а я рахувала вагони: «Один, два, три, чотири...» — і дуже нервувала, коли збивалась із рахунку. Для мене кожен потяг мав своє обличчя і настрій. Одні з них «тух-тух» видавали веселе, інші — стомлено тягли вагони і важко зітхали. Ще цікавіше було, коли на перон прибував пасажирський потяг. Я спостерігала, як із зали очікування виходили пасажири. Вони завжди чомусь тягли за собою візочки із валізами, горбилися під вагою важкулезних наплічників і надривалися, несучи великі сумки. Моя дитяча уява малювала, що там може бути таке цінне, щоб обов'язково треба з собою брати у дорогу, і не могла дійти до остаточного висновку. Скільки я не намагалася зрозуміти, навіщо дорослі з собою беруть стільки речей, так і не зрозуміла. Іноді на мене пасажири кидали погляди з-під лоба і тягли ближче до себе стокілограмові валізи.

— Дивні люди, — думала я, відходячи від них подалі, — невже вони не розуміють, що я не те що вкрасти такі сумки, навіть зрушити з місця їх не зможу?