Чеслав лежав, прикривши дівчину своїм тілом. Її переляк, гарячий шепіт, оголене пружне тіло, її запах, часте биття серця... Чеслав відчув, як у ньому прокинулося бажання. Він давно не був із жінками. Юнак готовий був уже стиснути Голубу у своїх обіймах і, як раніше бувало, оволодіти нею, але думка про Неждану зупинила його.

І треба ж було так статися, що саме цієї миті зашелестіли очерети і з них з'явилася Неждана. Вона, мабуть, щойно вийшла з води: крапельки вологи на її тілі блищали на сонці. Дівчина оторопіло дивилася на лежачу парочку, не одразу зрозумівши що до чого. А коли зрозуміла, блиснувши гнівними очима, повернулася і швидко пішла знову в очерети.

Чеслав від несподіванки ще якусь мить так і продовжував лежати, тримаючи Голубу, але коли зрозумів, що могла подумати Неждана, заставши їх, підхопився, як ошпарений:
— Неждана! — крикнув він, забувши про обережність.

І вже за мить почув перелякані голоси дівчат, потривожених його криком.

Він швидко нахилився до Голуби:
— Скажи Болеславі, що я побачити її хочу. Нехай вийде зранку за ворота. Скажеш? — Чеслав нетерпляче схопив дівчину за руку.
— Ай, боляче! — скрикнула Голуба, намагаючись звільнити руку.
— Скажеш?!
— Скажу...
— Тільки їй самій! — відпустив її Чеслав.

Голуба скривджено закопилила губи, потираючи звільнену руку. Чеслав уже було зібрався бігти геть, але зненацька запитав:
— А де намисто твоє?.. Таке, з камінчиків кольорових?

Голуба якийсь час мовчки дивилася на хлопця, а потім здивовано вимовила:
— Дома залишила... Хто ж на річку в намисті ходить?..
— То не забудь же сказати! — кинув він їй і зник в очеретах.

А до місця їхньої зустрічі, притягнуті криком і галасом, уже поспішали близнюки Малко і Білко...

Неждана палала від злості й образи, немов сосна, у яку влучила блискавка в літню грозу. На очі зненацька навернулися сльози. Те, що вона побачила в очеретах, вразило її. І навіть коли їй назустріч вискочили Малко і Білко, вона не звернула на них жодної уваги і, як є, гола, пробігла повз, забувши про властиву їй сором'язливість.

Відбігши подалі від того місця, де вона застала Чеслава й Голубу, дівчина ввійшла в річку й, почуваючи якесь безсилля, сіла у воду.

«Мені байдуже! Мені байдуже!» — повторювала вона сама собі вперто, але жало в серці говорило, що це не так. І сердячись за це на себе ще більше, вона з усієї сили била по воді кулачками.

Ще сьогодні вранці, якби хтось їй сказав, що вдень вона ридатиме через цього хлопця, вона б в обличчя йому щиро розсміялася. Так, часом вона думала про Чеслава як про того, хто зненацька ввірвався в її розмірене життя і змінив його. Вона дуже гнівалася на нього за це, а ще більше за те, що цей нахабний і зухвалий хлопець чомусь вирішив, що в праві розпоряджатися нею та її волею. А думка про те, що, можливо, їй доведеться пов'язати з ним своє майбутнє, доводила її до сказу. Вона бачила, що Чеслав щиро намагається завоювати її прихильність, але й це не зм'якшувало її серця. Згодом вона почала його просто терпіти.

Щоправда, поживши в цьому чужому городищі, вона зрозуміла, що не всі дівчата поділяють її байдужість до Чеслава. Не раз вона ловила на собі підозрілі й заздрісні дівочі погляди, спочатку не зовсім розуміючи їхню природу й відносячи імовірніше до того, що вона чужачка, але потім усе-таки збагнула, що причина не тільки в цьому. Чеслав був видним хлопцем, навіть гарним, і, очевидно, припав багатьом до серця. Але якщо в Неждани й з'являлася марнославна думка про те, що він таки обрав її, серце дівчини залишалося непохитним.

І ось тепер, заставши Чеслава в обіймах іншої, та ще й Голуби, що стала її мимовільною подругою, вона зрозуміла, як непомітно для себе самої потрапила в його сільця. Тепер думка про те, що не тільки вона, а й та ж Голуба була бажана йому, обпалила її недосвідчену душу розпеченим залізом. Гіркі сльози змішалися з прісною річковою водою...

На березі з її платтям у руках з'явилася Голуба. Постоявши якийсь час, мовчки спостерігаючи за подругою, вона нарешті покликала її:
— Виходь!.. У річці води і так повно-повнісінько.

Неждана не одразу підвела очі, а тільки хлюпнувши собі води в лице.
— А чого ти вирішила, що я кроплю річку? — запитала вона Голубу, виходячи на берег.
— А то не бачу... — Голуба простягнула їй плаття.

Неждана, узявши своє вбрання, почала одягатися.
— Це я бачила, як ви там, в очеретах... Оце я точно бачила! — зиркнула на подругу Неждана.

Голуба мовчки дивилася на те, як нервово Неждана одягається, а потім віджимає свої коси від води.
— Ходімо! — закінчивши, сухо покликала Неждана.
— Любий він тобі? — не рушила з місця Голуба.

Неждана вперто мовчала, намагаючись розплутати волосся.
— Бачу — любий, — гірко посміхнулася Голуба.
— Він усього лише украв мене! — намагаючись не дивитися на дівчину, відповіла Неждана. — І мені байдуже, з ким він... любиться.

Голуба підійшла до дівчини й торкнулася її плеча. Але Неждана, немов їжачок, що наїжився, відсмикнула плече.
— І те бачу... — зітхнула Голуба. — І хотіла тебе помучити на малому вогні, подруженько... Та що мені чужий біль, коли сама томлюся на тім вогні. Не знаю, може, й усе однаково тобі... та тільки не було нічого такого в очеретах проміж нас. Тримав він мене, щоб не виказала його. Злякалася дуже, — сказала Голуба й повільно рушила в бік городища.

Неждана уважно подивилася їй услід: «Правду сказала чи ні?»

Голуба йшла, не обертаючись.

«Не думати про нього, дубоголового, і все! Щоб йому порожньо було!» — вирішила Неждана й пішла слідом за Голубою.

Чеслав чув, як різноголосе мукання, мекання й бекання наближалося до виходу з городища. Першими за воротами опинилися найпрудкіші й нетерплячі в череді — кози, вівці та телиці. Ті ж, що були розважливішими, а може, не такими голодними, виступали неквапливо, а у воротах навіть зупинялися, немов вирішуючи, йти сьогодні на пасовисько чи залишитися вдома, тим самим створюючи затор. Таких підганяли, погейкуючи, пастухи. Замість дітей, що зазвичай виконували цю роботу, сьогодні череду гнали підлітки.

Пам'ятаючи слова, сказані вчора Голубою, Чеслав зрозумів, що цей запобіжний захід пов'язаний із ним. Це його боялися в городищі. Від такої несправедливості все переверталося й кипіло хлопцеві в душі, аж зуби скреготали. Нелегко усвідомлювати, що люди, яких ти знав усе життя, з якими виріс і змужнів, а з багатьма пов'язаний ще й спільною кров'ю, тепер бояться тебе, наче дикого звіра. А прийняти таку неймовірну, що аж у голову не лізе, думку, а тепер уже й дійсність просто неможливо. І Чеслав усе ще плекав у душі слабку надію, що Голуба пожартувала, що за щось сердиться на нього і сказала страшні слова про боязкість людей перед ним спересердя, намагаючись зачепити за живе... Та холодна, розважлива голова розуміла, що пустка навколо городища, суворі застороги уперто свідчать про те, що Голуба сказала правду — його боялися.

А ось, нарешті, і та, кого Чеслав чекав із нетерпінням із тієї хвилини, щойно відчинили ворота. Слідом за чередою з'явилася Болеслава з козубом у руках. Чеслав, почекавши, щоб зрозуміти, у якому напрямку поженуть сьогодні череду, почав пробиратися ближче.

Ховаючись за деревами й кущами, він зайшов трохи наперед і заліг за великим кущем вовчих ягід, розраховуючи на те, що Болеслава йтиме поруч і вони зможуть поговорити. Болеслава неквапливо йшла трохи осторонь від череди, зривала кропиву, ще якусь зелень і клала в козуб. Але уважніший спостерігач міг би помітити, що час від часу вона нишком зиркала на всі боки. Дочекавшись, коли Болеслава опинилася біля його засідки й нахилилася, щоб зірвати чергову зеленину, Чеслав тихенько покликав її:
— Болеславо!

Почувши його голос, жінка здригнулася, повільно розпрямилася, забувши про всі трави на землі, і піднесла руку до серця. На її обличчі розпливлася щаслива усмішка. Здавалося, від радості вона готова була стрибнути в кущ, звідки пролунав голос її любого хлопчика. Чеслав, припускаючи, що саме так і може трапитися, прошепотів:
— То ти трави продовжуй рвати, бо підлітки одразу помітять, що я тут.

Болеслава, отямившись, взялася слухняно рвати стебла, не надто тепер додивляючись, які з них їстівні. Очі її, затуманені слізьми, марно намагалися роздивитися крізь зарості схованого в гущавині Чеслава.
— Дитиночко моя, як же ти?.. Я ж уся перевелася, про тебе думаючи... Серце моє зболіло від невідання...
— Болеславо, кажи швидше, що в селищі сталося, — зупинив її Чеслав. — Голуба вчора приголомшила, буцім мене тепер усі бояться. Це чого ж?
— Та коли б знати чого! — Болеслава заговорила, ковтаючи слова від хвилювання й обурення. — Люди наче... показилися... Зимобор, Сбислав й інші... старійшини... за ворота без потреби... й охорони виходити всім заборонили...
— Але в чому ж моя провина? — не розумів Чеслав.

Щоб краще чути Болеславу, він подався вперед, продираючись крізь кущі, від хвилювання не звертаючи увагу на подряпини.
— Так Леду ж Криву начебто хто порішити хотів, — Болеслава, упоравшись із почуттями, почала розповідати: — Вона в лісі шастала, що вже там їй знадобилося — не знаю, тож стрілою в неї і стрельнули, а потім і ніж метнули. Та дуже вже прудкою баба виявилася: і від того, і від іншого вивернулася, Лісовик її не вхопить, болячку. І вона, недоумкувата, всім у городищі плескала язиком, що це ти її життя позбавити хотів. Що, мовляв, точно не бачила, але ти це, більше нікому. У, змія яка! Тьху! — Болеслава спересердя плюнула на землю. — Так вона й із хати своєї виходити після цього боялася. Але потім у вусі в неї стріляти стало, видно, Великі покарали за те, що наставляє слухавки свої цікаві на те, що її не стосується. Та так боліло, що сили терпіти не стало! От вона не стерпіла, видно, дуже її припекло, так припекло, що, незважаючи на страх, побігла по допомогу до Мари. І вже заборона їй волхва ні до чого, поганці! А там, каже, і зустріла тебе знову. Не знаю, що там уже було, та тільки влетіла вона в селище, як кобила загнана: очі повилазили, повітря ротом хапає, репетує як різана: «Убивають! Врятуйте, люди добрі, від убивці Чеслава!» І такі жахи про тебе говорити почала!.. Чур! Чур! Чур!.. Щоб язик її поганий відсох! Сидить тепер у хаті в себе, труситься...
— Але ж я їй нічого не зробив! — обурився Чеслав. — Тільки біля печери на стежці з нею зіткнувся...
— Та я ж... — Болеслава, забувши про обережність, знову готова була кинутися в кущ, але вчасно отямилася. — Та я ж усім так і кажу, що це не ти стріляв у неї, а Крива Леда бреше, як завжди. Та хто ж мене тепер слухає... І до дому тепер ніхто не йде, люди косяться... Ратибор ходить чорніший за хмару грозову... А тебе громадою зловити вирішили... Ой, що ж тепер із тобою буде, соколичку!.. — сльози знову полилися їй з очей. — А я ось хлібець свіженький тобі принесла. Схуд же як, дитиночко, — дістала вона зі дна козуба припасений і прихований хліб і поклала в траву.

Ошелешений розповіддю Болеслави, Чеслав відчув, що на нього немов колода величезна впала, притиснувши всією своєю непосильною вагою. Він навіть ледь не забув запитати її про те, що стосувалося смерті Велимира. Та все-таки згадав:
— Болеславо, скажи, ти пам'ятаєш, нам на те полювання, коли батька... Ти нам їжу збирала, і там глечик із медом був...
— Глечик?.. Який глечик?.. — не відразу зрозуміла хлопця Болеслава, так несподівано він заговорив про минуле.
— Ну, той, що ти на полювання дала... Хто-небудь міг у напій, що був у тім глечику, зілля якого підмішати?..
— Зілля в глечик?.. Нічого не розумію... — Болеслава щиро не могла второпати, про що йдеться.

Чеслав, почуваючи, що їхня розмова затяглася й зупинка Болеслави може стати вже підозрілою, почав квапити її з відповіддю:
— Болеславо, скажи скоріше: міг хтось у мед зілля підсипати?..
— Так якого ж зілля? Я тільки м'яти-холодку трошечки додала... А так... у домі... — Болеслава, нарешті втямила, що Чеслав запитує її про щось важливе для нього, чомусь пов'язане із тим фатальним полюванням, і від цього навіть сполотніла. — Та хто завгодно міг, поки мед настоювався... І якщо в домі нас не було, то й кожен із городища зайти міг...

Чеслав побачив, що за Болеславою, яка відстала, повернувся один із пастухів, і тому квапливо сказав:
— Іди, Болеславо, іди, не хвилюйтеся за мене. Мені ліс — що дім рідний.
— Сталося щось, Болеславо? — крикнув їй хлопчак.

Болеслава швиденько відійшла від куща вовчих ягід.
— За травкою невдало нахилилася, у спині й кольнуло... А ось із Лісом пошепталася, та й попустило. Спасибі тобі, панотче — духу лісовий!..

Коли череда й пастухи зникли з очей, Чеслав узяв залишений Болеславою у траві свіжоспечений хліб і з насолодою вдихнув його запах. Напевно, це був зараз найдорожчий для нього запах — пахощі його рідного дому...

Цієї ночі Чеслав чув, як вила вовчиця, тужачи за вбитим ним вовком. Він почув це протяжне, тужливе, схоже на стогін виття крізь сон і до світанку вже так і не зміг заснути. Щось усередині нього зачіпав цей плач вовчиці, немов натягав тятиву на луці, а відпустити разом зі стрілою не міг.