Уночі на Андрія хлопці в селі бешкетують. Кому новісінькі ворота дьогтем вимажуть, кому дрова розкидають, а кому і воза на хату витягнуть. Стоїть тоді уранці хазяїн, потилицю чухає, а зробити нічого не може – бо на Андрія парубкам усе дозволено. А хто своє хазяйство боронити стане, то може і по шиї заробити, хіба що від хлопців відкупиться відром горілки.

От і у нас якось на Дячуківському кутку хлопці веселились: Івану Вариводі тина аж у город затаскали, дядьку Павлові коней зі стайні повипускали, а сільському голові кабана в собачу буду запхали. Начебто усі діла переробили, а ще тільки півночі минуло. Місяць світить, сніг порипує, морозець веселить. Додому йти ще ранувато.

От парубоцький отаман і гукає: «Ану, гайда через лід на той беріг у Корчі до діда Тимоша! Нехай нам казки розказує!».

А у Корчах, просто серед лісу стояла маленька дідова хатина, а сам дід знав безліч казок і був дуже веселий. Одна біда була в діда: ноги мав криві та кульгаві – наче тримав щось між коліньми. То, бувало, хлопці, жартома дражнили старого:
- Діду Тимоше! Оно дивіться, з-під вас коня вкрали, а ви ще й досі їдете!
- А, їхала б по вас лиха година – уздовж і впоперек! – лаявся дід.

Та поки я вам про діда оповідав, то парубки вже через річку перейшли і до хатини добралися.

Дід Тиміш гарно піч кізяком витопив, та й на лежанці спав. Дим валує, лежанка тепла – добре дідові спиться.

Коли це хлопці давай у двері гамселити:
- Діду! Вставай казки розповідати!
- От зараз устану, та віжками потягну через спину!

А дід таки міг і віжками чи батогом гарно шмагонути. Але з печі не злазить, а двері міцні – дубові, – бий, скільки влізе.

Били-били хлопці чобітьми – немає діла, не відчиняє дід.
- Ну стривай, вражий діду, ось ми тобі покажемо!

Залізли хлопці на стріху, та й запхали у комин шапку, гарно затовкли, кулаками забили, а двері колодою підперли.

От як пішов дим у хату – біда! Смердить, під стелею клубочиться, горло спирає.

Дід перше перебрався з лежанки на піл – понижче, а далі на підлогу, а потім до дверей, бо вже дихати немає чим. А двері колодою підперті – зовсім дід пропадає. Давай тоді дід сваритися, а хлопці тільки регочуть. Далі став проситися:
- Відчиніть, бо вчадію!
- А казку розкажеш?
- Розкажу, тільки відчиніть!

Відчинили парубки двері, дим шапками порозганяли, холоду напустили.

Дід знову заліз на піч, а хлопці по хаті порозсідалися – казку слухати.
- От ви думаєте, що я завжди був такий кульгавий і кривоногий? Так от і ні! Це мене таким папороть зробила.
- Як-то так? – дивуються парубки.
- А отако. Як був я ще молодий та гарний, як ви, то все слухав, що старі люди розказують про папороть. Цвіте папороть тільки раз на рік, на Івана Купала. Квітка не кожному покажеться, і не кожен її взяти зуміє. Квітка та краси невимовної. Як побачиш, то все тільки про неї думатимеш, так що і батька-матір забудеш, а станеш потім усе життя по лісах блукати та Квітку-Папороть шукати.

Квітка-Папороть розквітає опівночі червоним цвітом і горить як жар. Тоді її треба зразу рвати. Але це теж діло не просте. Слід взяти з собою скатертину, на якій сім літ паску святили, ножа, яким хліб ріжуть, та ще й освячену хлібину. Скатертину треба розстелити перед собою в лісі там, де росте папороть, покласти на неї хліб та ніж і чекати. Тільки-но побачиш опівночі червоний вогник – біжи туди і зривай Квітку-Папороть. Перед цим тобі усякі жахи ввижатимуться, бо нечиста сила дуже боронить Квітку, але до святого хліба та скатертини не підійде.

Коли Квітку зірвав, треба ножем надрізати шкіру на долоні біля великого пальця, Квітку в рані затиснути і не відпускати, щоб вона там заросла. Тоді усе знатимеш: що де на світі робиться, де який скарб лежить і що думає про тебе сусідка.

Після цього треба бігти додому, щоб устигнути повернутися, доки півні не проспівали. Але головне – не оглядатися. Бо як оглянешся, то нечиста сила тебе впіймає. Вона тебе лякатиме, гукатиме, шарпатиме, а ти тікай і не оглядайся!

От я і полював за тією Квіткою, коли був молодий. Все мріяв, що мені Квітка до рук піде. Нікому не йде, а мені таки піде!

А чого ж? Я - он який! І молодий, і ставний, і сильний! А хоробрий, такий, що не дай Бог! Усі собаки на кутку мене бояться.

А головне - так скарбів чарівних хочеться, що аж не можу! Вже придумав, куди гроші золоті потрачу, куди срібні, а куди каміння коштовне подіну.

Плуга золотом окую, перлини в держак до лопати припасую, а діямантами вікна в хаті обцяцькую - нехай дівчата і парубки через тин заглядають і мені заздрять.

Та так кортить мені того багатства, що насилу свята діждався!

Знайшов у лісі найглухіше місце, де папороть росте, взяв усе, що треба, і в ніч на Купала сів чекати.

Коли це щось почало шарудіти, наче літає наді мною, якісь пики страшні з кущів виглядають, то кажани, то сови в'ються. Але я всього того не боюся, бо нічого до мене підібратися не може – святий хліб не пускає.

Всі парубки з дівчатами на річці через багаття стрибають, вінки на воду пускають, купаються і цілуються, а я серед лісу темного клякну над свічкою.

Раптом усе замовкло і затихло – нічого не шелесне. Дивлюсь – просто переді мною серед папороті світло червоне загорілося, як свічечка маленька. Ніби гарна музика заграла, чи наче щось заспівало – як ото мати дитині співає. І так мені хороше та добре зробилося, що я сиджу, а з місця зрушити не можу. Коли це раптом згадав, що треба Квітку-Папороть рвати, бо так і розум страчу, і в лісі залишуся.

Підбіг я до того світла чарівного, дивлюся – Квітка маціпусінька, як горошинка, і медом пахне. Зірвав я її, – а вона тепла, як жива. Різонув ножем долоню і Квітку в рані затис! Аж тут як зареве, як зашумить по лісі! Я ноги в руки – і тікати! Коли це попереду коріння із землі полізло, ззаду за сорочку щось почало хапати, якесь гаддя з дерев посипалося. Зліва щелепи вовчі клацають, а справа костомахи з черепами танцюють.
Я все біжу, тільки кулак міцніше стискаю та ножем відмахуюсь. Тут позаду щось загукало, та все голосніше й голосніше:
— Тимоше! Стій-зупинися, бо лихо тобі буде! Стій! Озирнись!
Я знаю, що не можна оглядатися, але так кортить! Тут іззаду наче наш пан економ гукає:
— Стій, лобуряко бо канчуків на стайні скуштуєш!
Я собі біжу, бо я того економа і в селі не дуже боюся, а тут у лісі хай-но підійде! А позаду вже ніби корчмар Лейба кричить:
— Тимоше, а стій-но, я тобі горілочки солоденької наллю!
Дурний він! У поході козак горілки не п'є, а лиш на землю виливає!