Проблем зі здоров'ям, судячи з усього, письменник не мав. За півроку до зникнення під час одного з літературних форумів його прооперували на гострий апендицит. У справі були численні супутні медичні обстеження, проведені до та після операції, і вони свідчили, що Чумак був цілком здоровий.

У березні цього року він поїхав у такий собі тур весняного полювання на гусей та качок. Чотири дні був у Черкаській області на водосховищі, потім тиждень у Херсонській. I там, і там його пам'ятали в обласних та районних УТМР, де письменник оформляв дозвіл на полювання, знаходилися свідки й серед мисливців на місцях.

Весна цього року була рання. Озера розмерзлися і Чумак полював з човна на гусей, живучи із собакою на мисливських базах. Двадцять першого березня його востаннє бачили на базі «В'юнище» поблизу Олександрівки. Письменник удосвіта здав номер, сів у машину і виїхав з території бази. Свідків, що бачили б його після цього, у справі не було.

I все ж, на цей момент Андріан Чумак ще не зник на зовсім. Він телефонував сам і відповідав на телефонні дзвінки ще день. Щоправда, жоден з тих, хто говорив з ним, не міг пригадати нічого про місце його перебування. Про це мова не велася. Троє з його співрозмовників навіть запитали: а де ти зараз? Відповідь була – ловлю рибу.

І це одразу ж породжувало дві версії: перша – останню добу перед зникненням Чумак також провів біля води, а отже і сліди його перебування потрібно шукати на якійсь водоймі; друга – письменник збрехав: він не ловив рибу або ж просто навмисне не називав місця свого перебування. Отже, не бажав, аби хтось про нього знав.

Троє співрозмовників засвідчили, згідно з матеріалами справи, що Чумак був у бадьорому настрої. Усі, навіть хто не цікавився місцем перебування письменника, чули його задоволений голос і жарти – мова новоявленого класика була багатою. Двоє з тих, про кого йшлося, під час розмови начебто чули цвірінькання птахів. Інший – звуки вітру. Він же свідчив про те, що двічі чув гавкання собаки.

У справі вказувалася і точна година його розмови, першої після виїзду з бази «В'юнище». Восьма сорок. Якщо брати до уваги свідчення сторожів, що її територію він залишив о пів на четверту ранку, то теоретично майже за шість годин, маючи надійну машину, по майже вільній у такі години трасі можна було проїхати не менше п'ятисот-шестисот кілометрів. Олівцем я обвів на карті приблизне коло, центром якого була база у Херсонській області.

Виходило дай Боже...

Вивчивши матеріали слідства, я взявся за конкретну роботу. Так би мовити, вдався до власних дій. І почав із зустрічі з Оленою Чумак. У моїй кишені ще не було посвідчення приватного детектива, що певним чином відкривало б можливості для роботи зі свідками та виконання інших слідчих дій. Поки я ще був «ніким», вона ж, якщо вірити, – людиною, зацікавленою у розшуку письменника, тому мала сприяти мені і без документа. Принаймні так твердило моє перше Я, спираючись на просту логіку. Та друге також не мовчало, вставляючи зовсім не до місця свої п'ять копійок. Воно оживляло у пам'яті образ гарної жінки, який випромінював гідність, розум і вишукані манери. Жінки, що упродовж півгодини сиділа поруч зі мною і чия присутність, можливо, таки вплинула на моє кінцеве рішення. «Цей захід крім користі для справи буде ще й приємним», – уперто стверджувало воно. Перериваючи нікому не потрібну полеміку своїх складових, я рішуче взяв телефон.

Зрозуміло, час не марнувався і без Олени. Ще у ресторані Андрійович передав мені пакунок з копіями компакт-дисків, вилучених при обшуку на квартирі Чумака після його зникнення. Як усі письменники, Чумак періодично скидав інформацію зі свого комп'ютера, страхуючись про всяк випадок від вибриків техніки. Звісно, він не робив при цьому вибірки, що там з'явилося нового за останній час, а просто періодично раз на кілька місяців записував усе на компакт, і кожен наступний диск таким чином містив усю попередню його писанину плюс дописане за останні кілька місяців.