1

Цей липневий день буде особливим.

Тато забирає мене від баби й діда раніше. Пообідавши, ми йдемо у вітальню, сідаємо просто на килим, спираємося спинами на диван. Тато вмикає свій ноутбук, а я від нетерплячки гризу нігті.	
— Марку, припини! — він дратується через цю мою звичку.

Прямий ефір ніяк не розпочнеться. Я позираю на великий годинник на стіні. Секундна стрілка ледве повзе: Плу-тон, Плу-тон, Плу-тон...

Плутон — це маленька планета на самому окрайці Сонячної системи. Така маленька, що її звуть карликовою. А дехто взагалі не вважає планетою. Навіть наш Місяць більший втричі, а важчий — у шість разів.

Досі ніхто не міг роздивитися Плутон як слід, адже він дуже-дуже далеко. Але сьогодні все зміниться.

Космічний апарат, обладнаний камерами, нарешті підлетить до Плутона. Щоб дістатися туди, він мчить крізь чорноту космосу вже дев'ять з половиною років. Це довше, ніж я живу на світі. І коли він долетить, то передасть на Землю все, що сфотографують його потужні прилади.

Навіть якщо це будуть інопланетяни чи душі померлих.

2

У нас із Плутоном своя історія. Вона почалася ще до мого народження.

Мама з татом тоді щойно одружилися. Моя мама — фізик, а тато — астроном. Вони зустрілися в університеті, де разом вчилися. На побачення батьки ходили в обсерваторію — дивитися в телескоп на планети й комети. А у весільну подорож вони вирушили в Карпати.

Узявши із собою намети й спальники, мама й тато ночували під зоряним небом. Метеори сипалися й сипалися над головою золотими рисками, кажуть вони.

Із весільної подорожі мої батьки привезли чорного, як космос, цуцика. Його назвали Плутон.

Плутон швидко виріс і з цуцика перетворився на великого пса. Коли він гавкав, здригалися стіни, а сусіди стукали в батарею.
— Баф! Баф! Баф!

Плутон мав дуже грізний вигляд. І лише ми з батьками знали, що насправді він добрий і лагідний.

Плутон був мені справжньою нянькою. Мама розповідає, що я навчився ходити, тримаючись за його спину. Якось він витяг мене з великої калюжі, в яку я впав.

Ми бігали наввипередки, грали в м'яча й разом бовталися в озері за містом. Якось ми ходили з Плутоном у ліс. Але з лісу він приніс кліща й довго потім одужував. Тож ми більше не брали Плутона із собою на пікніки. Плутон і тепер дивиться на мене з фото. У нього добрий погляд і великий висолоплений язик. Він немов каже:
— Ти чого, малий? Не переживай!

Але я переживаю. Мені хочеться обійняти Плутона. Але рік тому він потрапив під машину. І тепер його немає.

Батьки повторюють, що Плутон не зник назавжди. Що він просто переселився на небо. Може, навіть на планету, яка зветься так само, як і він, — Плутон.

3

Коли планету Плутон відкрили, ім'я їй вигадала 11-річна англійська школярка. Звали її Венеція Берні. Венеція була схиблена на міфології. Вона знала імена всіх давньогрецьких богів і героїв. Науковці подякували Венеції й навіть заплатили їй гонорар.

Плутон — це бог підземного царства, що володарює над померлими. Він охоче приймає до себе в гості, але ніколи не відпускає назад. А раптом наш пес і справді переселився на Плутон? Інколи я уявляю, як йому там самому. На Плутоні немає машин, тож йому можна ганяти де заманеться.

Я уявляю, як Плутон скаче через маленькі кратери, тягає в зубах метеорити й гавкає своїм громовим голосом:
— Баф! Баф! Баф!

І тоді на Плутоні здригаються гори, скочуючи схилами сотні дрібних камінчиків.

Плутону на Плутоні ведеться добре. Інколи він згадує наш дім, тата, маму й мене. Як ми торік ходили разом у похід. Як роздивлялися атлас зоряного неба, розвалившись на дивані. Або як він заважав нам із татом зібрати домашній телескоп. Він цупив деталі й ховав їх під свій килимок.

Може, цієї миті Плутону стає трохи самотньо. Він задирає свою велику голову до неба й виє на всі п'ять плутонових місяців: Харон, Нікту, Гідру, Кербер і Стікс.

4

Я припиняю гризти нігті й прикипаю до монітора. Там розказують, що за кілька хвилин космічний зонд уперше в історії впритул наблизиться до Плутона. Уже починається зворотний відлік.
— Тату, а зонд сяде на Плутон?
— Ні, — тато хитає головою. — Лише підлетить ближче і сфотографує.

Я чекаю на знімки Плутона, затамувавши подих. Може, на них я зможу розгледіти нашого чорного пса з веселими очима й великим язиком.

А якщо не зможу?

На екрані натовп науковців радіє й махає прапорцями. Тато перекладає мені з англійської, про що вони всі говорять. Бо я хоч і вчу англійську, але ще не все розумію.

Це справді велика подія в історії науки, говорять вони.

Ми дізнаємося багато нового, розповідають вчені.

Ми дослідимо багато загадок.

Ми кинемо світло на чимало таємниць.

Але знімків немає й немає.
— Вони будуть згодом, — пояснює тато, — коли зонд передасть усю інформацію.

Секрет Плутона і мій секрет поки що в безпеці.

5

Далі я не дивлюся, не цікаво.

Я тягнуся до конструктора. Треба добудувати ще одну башту в замку з лицарями. На замок напали інопланетяни. Але цієї миті хтось дзвонить у двері.
— Це не мама. Мама має ключі, — кажу я й біжу відчиняти. Тато встає разом зі мною.

Коли ми відчиняємо двері — тато попереду, а я виглядаю з-за його спини, — то бачимо на порозі маму. Мама стоїть, дивиться на нас і всміхається. Вона обережно пригортає до себе згорточок.
— Ого-го! — шепочу я.
— Сюрприз!!! — мамина усмішка ширшає.

У «сюрпризу» світло-жовте хутро, обвислі оксамитовими трикутничками вуха й чорний ніс. Мама обережно простягає цуцика мені. Сторожко обнюхавши мої долоні, він привітно махає хвостом.
— Це дівчинка, — каже мама. Вони з татом стоять обійнявшись і дивляться на мене. — Назви її як захочеш.

Це несправедливо, думаю я. Мене ніхто не запитав, чи хочу я собаку. Я обережно саджу цуцика на підлогу в коридорі.
— А як же Плутон?! — хочеться вигукнути. — Як ви могли забути про Плутона?!

Але саме цієї миті цуценя обнюхує мої шкарпетки, і я боюся поворухнутися.

6

Цуценя ходить за мною слідком увесь день.

Я не хочу вигадувати їй ім'я. Жодне з імен не спадає мені на думку. Чесно кажучи, мені зовсім байдуже, зватимуть її Лайзою чи Маркізою. Я просто хочу, щоб батьки самі давали їй раду. Годували, купали, вигулювали — і гралися з нею теж самі. Щоб вони не дивилися на мене ось так, очікувально.

Минає тиждень, а в цуцика й досі немає клички.

Зрештою мама з татом не витримують і називають її самі.

Ваніль. Ванілька.

Хоча пахне Ванілька не ваніллю, а молоком, хутром і ще чимось. Я не знаю чим, але дуже приємним. Коли Ванілька надзюрить калюжу, то пахне ще інакше. Мала ще не вміє добре бігати і шпортається у власних лапах. Ванілька те й робить, що лиже мені руки, хоча я їх забираю. У неї рожевий і теплий язик.
— Марку, якщо хочеш, Ванілька може спати в тебе в кімнаті, — кажуть батьки за вечерею.
— Ні! — відрубую.

Ванільці облаштовують куток із новим, пухким собачим ліжечком у коридорі. Але коли на ніч її залишають саму, Ванілька скавчить і нікому не дає спати. Мама з татом здаються і забирають її до себе в спальню. Ванілька вмовкає, і мішанина в моїй голові стихає теж — до ранку.

7

Наприкінці тижня тато приносить мені фотки поверхні Плутона, роздруковані на кольоровому принтері. На них можна розгледіти гори й рівнини.

Одне місце просто в центрі нагадує велике снігове серце. Та жодного пса на Плутоні не видно.

Ваніль тягне мене за спортивки й гарчить — хоче гратися, — але я не звертаю на неї уваги.

Зараз хочеться тільки сидіти, уп'явшись у фотку Плутонової поверхні.
— Фу! — наказую, але вона ще не розуміє команд.

Плутон складається з гірських порід і льоду, кажуть вчені. Там навіть є гори із самої замороженої води заввишки три з половиною кілометри. Або чогось дуже схожого на воду, адже точно це поки не відомо. Багато льоду й каміння, тонесенька атмосфера. Холод і тиша.

Аркуш у моїх руках злегка тремтить, і Ваніль розохочується ще дужче.
— Фу! Фу! — наказую я.

Стрибнувши, вона вихоплює папірець і починає шматувати. Хочу відібрати, але Ванілька кидається навтьоки в іншу кімнату.
— Віддай! — біжу за нею.

Але Ваніль не слухається. Втікає, гарчить, метляє головою з папірцем у зубах. Фотка Плутона перетворюється на мокрі клапті.
— Фу-у-у! — я опускаю руки, спиняюся й осідаю на килим. Усередині щось булькотить і наростає. Немов я — карликова планета Плутон на окрайці Сонячної системи. І всі мої крижані гори й промерзле нутро враз почали танути й переливатися через край.

Спантеличена Ванілька випускає пошматований папірець і підходить до мене. Вона лизькає мої руки, моє мокре обличчя.

Цієї миті я ще подібний на планету Плутон, холодну й далеку. Ось тут, відчуваю, гасає чорний пес із висолопленим язиком і веселими очима. Тягає в зубах метеорити, стрибає через кратери й гавкає на комети. Але поруч, на великій сніговій рівнині, що нагадує серце, сидить Ванілька. І вони подобаються одне одному.