Під стелею розгойдувалася потужна лампа, на стінах висіли вижовклі заводські плакати й кілька почесних грамот, отриманих за успіхи в греко-римській боротьбі. В майстерні пахло фарбою, лаком і старим деревом, а ще — чужими помешканнями, з яких притягувалися сюди для ремонту й реставрації крісла, стільці, шафи та книжкові полиці.

Зранку в майстерні відчинялися вікна, що виходили на подвір'я, заросле травою та диким часником. Приміщення наповнювалося повітрям і глухими звуками вулиці. На подвір'ї росли покручені яблуні, під ними робітники спорудили дві лавки, на яких також можна було спати. Ще далі, за деревами, стояли покинуті прибудови, втім, продертися туди за плющем і травою було не так просто. А вже за ними громадилась цегляна стіна, частина давніших будівель, свого часу зруйнованих і забутих. Стіна обривалася на широку вулицю, що тяглася вгору, повз політехнічний, у бік центру. Влітку квартал зовсім порожнів, і подвір'я стояли тихі, як церкви в понеділок. Роботи ставало менше, працівники слухали радіо на мобільних телефонах.

Маріо працював тут від зими. В березні приміщення було вогке, сніг лежав під вікнами до середини квітня, й вони з напарником закушували ним — темним і твердим — вино з паперових пакетів. Напарник, Яша, працював у майстерні від самого початку, шефа пам'ятав із вісімдесятих — разом працювали на велосипедному, разом пішли у вільне плавання, потім шеф сів, Яша його вірно чекав, як морячка на пірсі, років десять тому, на початку двохтисячних, шеф відбив підвал і влаштував у ньому реставраційну майстерню. Сам знаходив замовників, сам щось перекуповував, завозив уночі виловлені речі, приходив зранку з підозрілими клієнтами, легковажно підіймав ціну на старі комоди, з кимось зідзвонювався, когось уникав, мало з ким товаришував, мало кому подобався, мало цим усім переймався. Всю роботу робив Яша, який мав золоті руки й залізну печінку. Роки, втім, не робили його молодшим, і Яша замовив собі помічника. Шеф чужих не брав, хоча й своїм не довіряв. І тоді його близький приятель, Коля, порадив їм свого племінника, Маріо. Сказав, що на роботу краще брати знайомих — вони, принаймні, не вступатимуть до профспілок. Шеф погодився, часто говорив потім, що зробив добре діло, але говорив так, ніби шкодував за вдіяним. «Марік, — звертався він до нового підмайстра, — потрібно завжди шанувати батьків. Навіть якщо їх у тебе немає». Маріо справді ріс без тата, котрий свого часу виїхав із заготівельною бригадою на Північ і не повернувся, тож виховувала його мама, як уміла і могла, себто ніяк. В найбільш відповідальні моменти допомагав дядя Коля — він відмазав племінника від війська, він допоміг йому влаштуватися на заочне відділення, він час від часу підкидав роботу. Але ставився до малого з підозрою, тримаючи на відстані. Маріо це розумів, тож у свої тридцять довіряв лише провидінню. Хоча довіри воно відверто не заслуговувало.

Робота не була цікавою, проте й особливих зусиль від підмайстра не вимагала — Маріо тягав меблі, лакував деталі, зачищав дерево. Коли шеф вибігав у справах, Яша йшов за вином, а Маріо валявся на канапі й гортав старі газети, дивуючись прочитаному. Магазин із вином знаходився напроти майстерні, вмурований у заводську прохідну. Яшу там знали й не любили. До учня свого Яша ставився з педагогічною ніжністю, навіть за вином бігав сам. Випивши, майстер багато розповідав про життя, Маріо слухав неуважно, а почутому не надто вірив, бо коли вірити Яші, виходило так, що в світі не лишилося жінок, з якими він не спав, і чоловіків, з якими він не пив. На роботу Маріо приходив у кедах, перемащених лаком, широких білих джинсах, так само залитих кольоровою хімією, й волонтерських швейцарських футболках, яких його мама тримала вдома цілий набір. Мав спокійний, дещо замкнутий характер і добру натуру, роботою не переймався, давно би звільнився, якби не Коля. Колю він боявся, Коля пригнічував його своєю нав'язливою байдужістю. З усім іншим у Маріо проблем не було — друзів не мав, з мамою жив разом, але розмовляв рідко, оскільки нічого нового мама йому не розповідала, а зі старого й давно відомого йому мало що подобалось. Любив спати вдень, під час сієсти йому зазвичай снилось щось екзотичне та загрозливе — змії з головами жінок, лисиці, що співали оперними голосами, будинки у вогні, й ріки, над якими літали веселі дракони. Прокинувшись по обіді, вилізав через вікно на подвір'я й сидів на лаві. Його обступали пси, втім, без особливого завзяття — що можна взяти з такого дивного пасажира, який пахне лаком і деревом, що в нього може бути в кишенях, окрім цвяхів, мотузок, схожих на кулеметні набої металевих прямовисів і гострих циркулів? Іноді Маріо лишався працювати вночі. Вмикав настільні лампи, й до кімнати відразу ж тяглися комахи та жуки, обпікаючись і падаючи на підлогу. Маріо блукав кімнатою й жуки весело хрускотіли під його ногами, ніби горіхи.

Тієї ночі він теж не спав, тримаючи в собі цей стан довгого безсоння, втому, що приходила на ранок, відчуття неприв'язаності до руху планет у небесах. Тридцять років — найкращий вік, аби тішитись часом, який минає, і не шкодувати, що він минає так швидко. Звички його давно склалися, неспокій розсмоктався, залежності набули чіткості. Влітку особливо гостро хотілося не засинати, зберігаючи в собі примарність і минучість усієї темряви світу. Десь о шостій ранку Маріо кінцево втратив орієнтацію в часі — сонце вже стояло над деревами, але й місяць так само висів угорі, відчуття було таке, що місто давно прокинулося й усі займаються важливими справами, від чого Маріо охопив незрозумілий неспокій, якесь передчуття, ніби планети вишикувались над ним, натякаючи на початок чогось важливого й неймовірного в його житті, чогось, що має початися саме цими дивними днями, наприкінці червня, коли сонця й місяці множаться й ховаються в повітрі, мов лисиці в теплій траві. Він зачинив вікна, вийшов на вулицю, дістав телефон, аби подивитись, котра година. Саме тоді йому зателефонував Коля.

Коля торгував овочами, мав два кіоски на Кінному, два в місті. В одному з них працювала мама Маріо. На початку літа спробував відкрити ще один, п'ятий, і прогорів. Від нервів сіла підшлункова. До лікарів Коля вирішив не звертатись, традиційно лікуючись алкоголем. Вчора зранку попхався на весілля до доньки однієї своєї однокласниці, що пару років тому померла, лишивши по собі добру пам'ять і дорослу спадкоємицю. Вітав молодих, говорив про сімейні обов'язки, чіплявся до жінок, сварився з чоловіками. Поночі його скрутило. Опинився в лікарні. Гнівався. Сварився з лікаркою. Щойно та пішла, набрав племінника.
— Марічек, — обережно й сухо добирав слова, аби не видатися надто безпомічним, — говорити не можу — тут сплять. Зроби так — сходи до мене, ключі в тебе є, візьми зубну щітку, візьми бритву, візьми фен, візьми домашнє взуття, візьми рушники, білизну, журнали, грілку, карти (я зараз про гральні говорю, ти розумієш), миску, ложку, набір ножів, кілька свіжих сорочок, краватки, носові хустинки, чайник, термос, тостер…
— Ви що — переїжджаєте? — перебив його Маріо.
— Я в палаті, — жорстко відповів Коля.

Маріо злякався. А Коля продовжив:
— Мене прямо з весілля забрали. Вночі. Навіть переодягнутись не маю в що. — Давай, Марічек, давай, — тиснув на племінника холодно, — рухайся, рухайся.

Нервовість його передалася Маріо. Коля вмів напружити, любив тримати все під контролем, монтував систему родинних стосунків, ніби липку павутину, й страшенно ображався, якщо комусь траплялося вирватись із його ніжних чіпких обіймів. Багато говорив про рідних, говорив загалом добре, але ставився до них при цьому ніби до боржників.

Мешкав Коля в двоповерховому будинку неподалік, йому належав цілий перший поверх. Будинок стояв у глибині двору, з вулиці його навіть не було видно. Стіни пропускали вологу, балкони провисали, стеля могла давно обвалитись, проте трималась на якихось невидимих кріпленнях та опорах. Кімнатами Коля вміло розставляв відра та баняки, наче хитромудрі пастки, до яких намагався піймати коштовні дощові краплі. За радянської влади в будинку жили чотири родини — Коліна родина займала дві кімнати на першому поверсі, поруч із ними жили Павлови — Павлов-тато, інженер, Павлова мама, теж інженер, і їхня донька — істеричка й інтриганка. Нагорі, прямо над ними, жив Шалва Шотович — грузинського роду, начальник цеху на Шевченка, самотній джигіт із купою зв'язків. В іншому кутку на тому ж поверсі жили старі більшовики, Коля їх розрізняти так і не навчився. Можливо, вони просто добре конспірувалися. На початку дев'яностих Павлови виявились євреями й виїхали. Квартиру за копійки продали Колі. Більшовиків ставало все менше. Врешті, лишилась якась старенька. Почувалась не найкращим чином. Іноді, побачивши себе в дзеркалі, лякалась. Коля її підгодовував. Шалва теж виїхав. Але квартиру не продав. Час від часу, раз на два роки, прилітав звідкись із Гамбурга, де працював у порту. Провітрював кімнати, сидів вечорами з Колею, розповідав про новий побут, не скаржився, хоча Коля все одно його втішав. Квартиру Шалва продавати відмовлявся, незрозуміло чому, мовби тримав у запасі варіант відступу, ілюзію того, що все можна повернути, що все знову може бути добре. На той час Коля лишився сам: батьки померли, сестри — Зіна й Марина — вийшли заміж, народили, розлучились, але повертатись до родинного гнізда не поспішали. Марина виховувала Маріо й працювала на брата. Зіна жила коло моря, приїздила рідко. Маріо бачив у цьому сімейне прокляття — мама його вийшла заміж, але невдало. І тьотя Зіна вийшла заміж, але теж невдало. Маріо припускав, що якби Коля раптом теж надумав вийти заміж, у нього б теж нічого не вийшло. Ховав у холодильнику великі суми грошей, тримав у коридорах привезені гуртовиками овочі, спав на двомісному дивані, розкинувшись і забувшись. З жінками йому не щастило, їм із ним — так само. Мав оливкового кольору шкіру, вузькі очі, недовірливий важкий погляд, невиразну усмішку, жовті зуби старого вуличного пса, слабкі легені й заплиле жиром серце. Сніданки Коля готував собі сам. Все так чи інакше мало закінчитись підшлунковою.

Він знайшов ключі, відчинив двері, пройшов коридором, потрапив до обжитих Колею кімнат. В помешканні горою лежала зелень і стояв пил, дещо зарізко відгонило ліками, дещо приглушено — горілою їжею. В першій кімнаті над столом зависала нова модна люстра, з кількома світильниками. Світив, утім, лише один. В кутку стояли дві пральні машини — в одній Коля прав, в іншій зберігав випране. В наступній кімнаті стояли шафи з новим фірмовим одягом і старими дитячими книгами. На підлозі лежали килими, густо посипані чіпсами. Далі Маріо наткнувся на непід'єднаний дріт кабельного й невимкнений подовжувач із тостером на кінці. Коля любив хай-тек, але мав проблеми з проводкою. Кімнати огортав присмерк від зачинених жалюзей, й повітря тримало в собі стільки запахів та встояного тепла, що Маріо не витримав і відчинив вікно. Дістав пакет, почав збирати речі. Покопавшись, знайшов термос, рушники, білизну. Згадав про зубну щітку.