Чи є передумови для переобрання?

Петро Порошенко назвав три своїх ключових досягнення на посаді глави держави. Про це він сказав під час офіційного представлення нового голови Хмельницької ОДА Вадима Лозового. За словами Порошенка, головними досягненнями за останні чотири роки є посилення української армії, підписання Угоди про асоціацію з ЄС та безвізовий режим з понад 100 країнами.

Він додав, що нині Україна витрачає 6% ВВП на власну обороноздатність, в той час коли інші країни — лише по 1% ВВП. «Я тільки можу уявити, якби ці 100 млрд грн зараз спрямувати не на фінансування армії, а на розвиток України. Які б тоді були темпи зростання і покращення життя людей», — сказав глава держави.

Порошенко зауважив, що за останні чотири роки в країні запущено 144 реформи.

Чи досить цього для переобрання на другий термін? Соціологія каже — ні. За даними різних соціологічних служб Петро Порошенко заледве набирає 10—12% підтримки населення. Тоді як чотири роки тому він переміг у президентських перегонах з результатом в 54,7%.

В умовах російської агресії, коли вже був анексований Крим і практично палав Донбас, українці обирали Президента з надією отримати державного діяча. І Петро Порошенко мав шанс ним стати. Були правильні заяви. Правильні обіцянки. Блискуча інавгураційна промова. Але щось пішло не так... Виглядає так, що він спокусився можливістю залишитися олігархом і не розірвав свою залежність і стосунки з «домінуючим кланом».

На що Петро Порошенко витратив свій рейтинг — і чи є шанс переобратися на другий термін — в коментарях експертів «Дня».

«In process», але не «Done»

Катерина ГЛАЗКОВА, виконавчий директор Спілки українських підприємців:
— Для підприємців важливо, щоб було зручно вести бізнес. Сьогодні український бізнес-клімат ще не такий сприятливий. Багато законопроектів, які покликані покращити цю ситуацію лишаються або на папері, або «загубилися» дорогою до Верховної Ради. Одним із таких є законопроект про заміну податку на прибуток податком на виведений капітал. Сьогодні він є найяскравішим прикладом популізму. Переважна більшість (якщо не сказати всі) представників бізнесу і влади виступає за впровадження цього податку, однак уже протягом двох років нічого не відбувається.

Неодноразово Президент називав податок на виведений капітал серед пріоритетних ініціатив, на зустрічах із бізнесом офіційно заявляв про підтримку цього законопроекту. І Мінфін, і міжнародні донори, а головне — український бізнес, теж говорять про підтримку цієї законодавчої ініціативи. Однак законопроект досі не у Верховній Раді. В межах чинного законодавства, цей законопроект має бути ухвалено не пізніше 1 липня, тоді нова податкова система зможе запрацювати вже з 1 січня 2019 року.

Запровадження податку на виведений капітал — це одна з тих реформ, яку пропонує і готовий відстоювати реальний бізнес в Україні. Ця ініціатива однаково важлива як для малих та середніх підприємств, які хочуть збільшувати свої виробничі потужності, так і для великих корпорацій, які готові приносити інвестиції в Україну й посилити тут свої позиції.

У травні Спілка українських підприємців оприлюднила список топ-10 вимог до влади, до якого увійшли законодавчі ініціативи, що регулюють податкову політику, трудову діяльність, роботу органів державного контролю та регулювання. Саме вони зможуть дати помітний ефект для росту економіки країни і сприятимуть виходу підприємств із «тіні».

Мораторій на ринок землі — один із головних чинників стримування розвитку сільського господарства в країні. Земля має бути товаром. Усі передумови для створення ринку землі на законодавчому рівні є, потрібно виносити рішення.

Хвилює бізнес і питання перевірок. Запровадження необмеженого повноваження контролерам та здійснення «раптових» перевірок інспекторами праці містить корупційні ризики, та може мати зворотний ефект у вигляді повного відходу підприємців у «тінь».

Ефективнішим методом боротьби з неоформленням трудових відносин ми вважаємо оновлення та лібералізацію трудового законодавства і зниження податкового навантаження на фонд оплати праці: зниження ставок ЄСВ та ПДФО, щоб їх загальна ставка становила 20%. Зниження навантаження на фонд оплати праці є одним із ключових вимог бізнесу. В більшості підприємств це найбільша стаття витрат. Ми щороку підвищуємо мінімальну зарплатню, а розв’язати цю проблему можна просто знизивши податкове навантаження.

Зменшення податків та зборів із заробітної плати разом із запровадженням податку на виведений капітал покликані створити системний ефект для виведення бізнесу та трудових відносин із тіні, цивілізованого підприємництва, створення потенціалу до підвищення рівня оплати праці, соціальної захищеності працівників.

Серед останніх важливих для бізнесу реформ: валютна лібералізація, зміни в корпоративному праві. Все ж загальна тенденція свідчить про те, що в Україні більше реформ залишається in process, ніж done (з англійської — «в процесі, а не зроблено»).

«Президентство Порошенка не стало чимось гіршим, ніж президентство його попередників»

Вікторія ПОДГОРНА, політолог:
— Петро Порошенко став Президентом України в найскладніший час — коли реально не було інших кандидатів в президенти з достатнім політичним та управлінським досвідом і здатністю взяти на себе відповідальність за країну. Саме тому Порошенко не просто став Президентом, він став ним в першому турі.

Однак не варто забувати, що довіра — консенсус суспільства до Порошенка базувалася на обіцянках досягнення миру, повернення Донбасу, проведення реформ і забезпечення справедливості.

Чи вдалося нинішньому Президенту виконати взяти на себе зобов’язання? Відповідь дає опитування громадян. І ця відповідь — НІ. Хоча П. Порошенку вдалося запобігти «гарячої фази» війни, однак військові дії продовжуються до сьогодні, Мінські угоди не гарантують не тільки миру і повернення Донбасу, але заморожують конфлікт в невизначеному статусі «не мира не війни» на тривалий час.

Чи проведені успішні реформи?

На жаль, спроби реформ 2014—2015 років закінчилися гальмуванням. Більш того, ми все більше можемо спостерігати антиреформістську політику Президента, яка базується на його прагненні зберегти існуючу пострадянську модель української політики і держави, не зважаючи на вимоги суспільства.

Сьогодні не лише фахівці, але й більшість звичайних українців так чи інакше розуміють: українська держава вимагає системних змін — оскільки вона демонструє вкрай низький рівень спроможності у виконанні ключових функцій: захисту територіальної цілісності, забезпечення безпеки, справедливості та розвитку країни.

Однак Президент фактично ігнорує необхідність таких змін.

Крім того, ми бачимо стратегічну невизначеність у політиці П. Порошенка — у сенсі нездатності сформулювати і проводити стратегічну політику (що означає політику, яка спирається на інтересах більшості українців та заради зміцнення позицій української держави та її спроможності щодо вирішення ключових проблем країни) — як на зовнішньому рівні, так і особливо на рівні внутрішньої політики. Без цього Україна ніколи не може постати як сильна держава і захистити свої інтереси в світі. І в чому є ключове завдання Президента України в такий складний і доленосний час для нашої країни.

До цього варто додати подвійну політику (формальну і неформальну). Це яскраво проявляється коли П. Порошенко декларує проєвропейський та євроатлантичний вибір, а неформально — робить все, щоб загальмувати ключові реформи, без яких Україна ніколи не зможе стати частиною європейського Союзу. Більш того, у відповідь на вимоги Заходу щодо продовження обіцяних реформ (і більш того зафіксованих в Угоді про асоціацію Україна — ЄС) — П. Порошенко заявляє про загрозу втрати «частини суверенітету». Або коли він публічно виступає за послідовну боротьбу з агресивною політикою РФ — і в той же час має економічні інтереси в Росії.

І останнє — а чи відновлена Справедливість? Відповідь зрозуміла — НІ. В Україні немає справедливого суду. Малий і середній бізнес залишається під тиском нереформованих репресивних податкових структур, реформа силових структур фрагментарна і незавершена, до реформи державної служби тільки приглядаються, контроль за ресурсами держави досі знаходиться у руках олігархів та клептократів, відсутнє реальне політичне представництво суспільства і т. д. Все це реформи, які не проведені, або загальмовані.

Як наслідок цього — українське суспільство дає негативну оцінку політиці П. Порошенка і на сьогодні, як ми це бачимо в останніх соціологічних опитуваннях — чинний Президент має лише 4-ту позицію у рівні довіри серед всіх потенційних кандидатів в Президенти на 2019 рік.

Це означає для П. Порошенка не лише недовіру до його політичного курсу — а вичерпання суспільного консенсусу щодо його президентства і перспектив його другої каденції. Для більшості громадян — П. Порошенко не виконав взятих на себе зобов’язань — МИР (закінчення війни), РЕФОРМИ та СПРАВЕДЛИВІСТЬ (як то — подолання корупції, деолігархізація, незалежна судова система). По жодному пункту.

Між цим, за недовірою П. Порошенка можливо вперше в історії незалежної України стоїть і недовіра та втрата консенсусу щодо ПРЕЗИДЕНТСТВА як такого. Сьогодні жодний з перспективних кандидатів не має достатньої підтримки виборців — всі коливаються у ніші 10—12 % і біля 40% українців не знають за кого голосувати.

Президентство П. Порошенко не стало чимось гіршим, ніж президентство його попередників, однак воно показало — в Україні щось не так з самим інститутом президентства. Оскільки, навіть після Революції Гідності Президент залишається у пострадянському форматі і тяжіє до авторитаризму та монополізму більше ніж до демократії та дотримання розподілення влади. І дуже часто політика П. Порошенка копіює не, як варто було б очікувати, політики ЄС та Заходу, а політики ворожої нам Росії (Кремля). Це і специфіка роботи з мас-медіа, і реальна роль СБУ та ГПУ (які націлені на виконання, не властивих їм, політичних та репресивних функцій), постійні спроби обмежити можливості громадянського суспільства, перевищений вплив Президента на економічну політику, на органи регіональної і місцевої влади і в цілому на політичний процес в країні.

Тому найключове питання сьогодні — а чи готові українці знову довірити «президентську булаву» кому-небудь з кандидатів чи можливо варто провести конституційну реформу, яка змінить дизайн політичної системи і перерозподілить повноваження між різними політичними інститутами.

Однак сьогоднішнє неприховане бажання П. Порошенка, незважаючи на падіння його рівня довіри з боку суспільства — йти на другий термін і вигравати за будь-яку ціну (а поряд є ще один кандидат з таким самим баченням перемоги за будь-яку ціну — Юлія Тимошенко), — говорить лише про одне — якщо хтось з цих кандидатів виграє вибори — це буде перемога з нульовою сумою. Тобто перемога одного і програшу всіх. Програшу для країни. І це небезпечна перспектива для країни.

В той час як мудрість Президента повинна була б проявитися не в трансляції особистих амбіцій і волі до влади. А в тому, щоб зупинити гонку президентських амбіцій які вже приймають вигляд шоу акторів, а не політичних лідерів і розпочати процес зміни політичної системи. Мета яких створити більш збалансовану, більше демократичну (там де громадяни б мали більше впливу та представленості в політиці) та розподілену систему інституцій.

«До ворожого східного фронту ми станом на сьогодні маємо «Оголений», насторожений до України Західний фронт»

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Центру «Нова Європа»:
— Президентство Петра Порошенка — це президентство, яке чи найбільше з усіх попередніх президентств визначається масштабною зовнішньою кризою на додаток до внутрішніх. Вміння залучити міжнародну підтримку для протистояння агресії Росії стало найбільш затребуваною якістю президента України зразка 2014 — 2018 років. Загалом, Порошенко з цим завданням справився досить непогано. Максимум, що можна було отримати за цей час від міжнародної спільноти — запровадження, утримання, а місцями й посилення санкцій щодо Росії, виключення і неповернення її до G7, прийняття рішення про надання Україні летальної оборонної зброї з боку США — було досягнуто. Попутнім вітром для України в контексті міжнародного стримування Росії стали факти російських гібридних атак на території ключових країн Заходу (США, Франції, Німеччини, Британії), які посилювали український дискурс про Росію як загрозу, а не можливість.

Україні так само вдалось переконати міжнародних партнерів і зберегти по сьогоднішній день політику «спочатку безпека» у підході щодо вирішення конфлікту на Донбасі. Стратегія купівлі часу, яка стала однією з характерних рис президентства Порошенка, у контексті виконання Мінських домовленостей якраз спрацювала. Навіть на четвертому році президентства Порошенко зумів зберегти дружні відносини з таким критично важливим для України партнером, як канцлер Німеччини Ангела Меркель (з Ющенком і Януковичем стосунки у лідерки ФРН були зіпсовані вже на першому році президентства).

Таким чином, Порошенко доволі непогано за ці чотири роки виконав роль президента країни-жертви, хоча війну на Сході це, на жаль, не зупинило. Що ж до президента країни-переможця, чи принаймні країни-відповідального партнера, то тут є питання.

Окрім отримання безвізового режиму з ЄС, що є беззаперечним досягненням, існує проблема з роздачею обіцянок, які потім не виконуються і провокують тертя та недовіру з боку важливих міжнародних партнерів. Брак такої довіри наразі спостерігається з нашим ключовим партнером — Європейським Союзом. Помітна серйозна фрустрація взаємним діалогом як у Києві, так і Брюсселі. Зберігається достатньо високий рівень недовіри між Україною та НАТО. Якщо у контексті виконання Мінських домовленостей, тактика «купівлі часу» спрацювала, у контексті виконання взятих на себе зобов’язань щодо реформ по лінії європейської та євроатлантичної інтеграції, «купування часу», затягування рішень, які зрештою все одно доводилось чи доводиться приймати, послабили позиції Президента та України. Відбулась втрата довіри до України як країни, яка шукає не можливостей для швидкого реформування, а приводів, чому та чи інша реформа не може відбутись саме зараз.

Очевидно, не був достатньо врахований той факт, що підтримка України з боку Заходу не триватиме лише на підставі того, що територіальна цілісність України була порушена.