Під прикриттям «євроінтеграції» влада протягує через парламент лобістські ініціативи

Минулого тижня влада змогла протягти через парламент черговий псевдоєвроінтеграційний законопроект щодо змін до Конституції, які мали б суттєво переінакшити правила гри в судовій гілці. Під документом із привабливою назвою «Щодо посилення гарантій незалежності суддів» приховуються спроби «посилити авторитарну диктатуру». За результатами аналізу законопроекту, оприлюдненого 9 жовтня Центром Разумкова, у ньому «чітко відбивається тенденція, притаманна вітчизняному законотворенню останнього часу. А саме: використання європейських стандартів для збереження і зміцнення недемократичної форми державного правління… Фактично відбувається своєрідне пристосування європейських стандартів до вітчизняних реалій». Так, у випадку «посилення гарантій незалежності суддів» влада намагається орудувати «благословенням» законопроекту Венеціанською комісією, котра справді схвалила його в цілому через недостатнє або й хибне розуміння української ситуації.

Суть основних змін, які пропонує законопроект, зводиться ось до чого. Сьогодні в Україні президент утворює, реорганізовує та розпускає суди. Він же призначає суддів-початківців на перший п’ятирічний термін служби. А от уже після цього кожного суддю безстроково затверджує Верховна Рада України. У разі ухвалення нового закону замість гаранта утворюватиме, реорганізовуватиме й розформовуватиме суди парламент. Для кожного такого рішення потрібно буде приймати окремий закон. Разом із тим у депутатів зовсім відберуть право призначати суддів. Це робитиме тільки президент. Як «подарунок» служителям Феміди підвищують пенсійний вік і водночас мінімальний вік та стаж юридичної практики, необхідні для затвердження суддею. Проте передбачається, що всі, хто працює за нинішніми нормами, лишаться на своїх посадах, а ті, хто вже склав кваліфікаційні іспити на підвищення, підуть на підвищення автоматично. Решта законопроекту стосується здебільшого контролю за діяльністю суддів. Звільнятиме їх лише той, хто призначив, тобто президент. Він же переводитиме з одних судів у інші. Щоправда, для призначення потрібне буде обов’язкове подання Вищої ради юстиції (ВРЮ), а для звільнення чи переведення – подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВКК). Для переведення на вищу посаду взагалі обіцяють ще й проводити конкурси, хоча незрозуміло, який вигляд усе це матиме. Але головне – хто на чию думку «впливатиме»: президент на ВРЮ чи таки навпаки?

Реверансом Європі є принципи формування тієї самої ВРЮ. Європейці радили включити до цього органу щонайменше половину представників власне суддівського корпусу. Тож законопроект передбачає, що 12 із 20 членів Вищої ради юстиції затверджує з’їзд суддів, він же затверджує «більшість» членів ВКК. Понад те, той самий генпрокурор, котрий за посадою лишається членом ВРЮ, не повинен голосувати з питань, що стосуються відповідальності суддів. У Європі це свідчить про бажання відділити прокуратуру від суду. В Україні, однак, вплив першої на другий реалізується зовсім не через голосування. Навіть якщо це голосування самого генпрокурора. До речі, законопроект також передбачає, що ВРЮ може працювати лише двома третинами офіційного складу. Отже, за певного вміння найсильніший гравець, а саме Адміністрація президента, може виключити з процесу щонайменше половину представників суддівської спільноти. У Європі ідею усунути парламент від впливу на суддівський корпус справді сприймають цілком схвально. І це не дивно, адже з європейського погляду це виключно політичний орган, а вплив політики на правосуддя вважається неприпустимим.

Проєвропейськи налаштовані політики та експерти в Україні парадоксальним чином змушені повторювати тезу, якою полюбляють маніпулювати їхні опоненти, про неефективність механічного перенесення європейських практик на український ґрунт. Водночас влада теж не просто намагається цим законопроектом реалізувати свої обіцянки перед ЄС. Недарма до давно обіцяних Європі реформ прокуратури чи МВС руки доходять набагато повільніше. Тоді як згаданий документ з’явився ще тоді, коли словосполучення «євроінтегратор Янукович» лунало вкрай рідко і, як правило, зі знущальною інтонацією.

Контроль над призначенням/звільненням суддів – це і політично, і економічно важлива опція. Зазвичай призначення чи непризначення служителя Феміди парламентом залежить передусім від Комітету ВР із питань правосуддя, який стабільно очолює регіонал Сергій Ківалов. Безумовно, то «золоте дно» (звісно ж, ми говоримо лише про авторитет і впливовість шановного депутата). І водночас головний біль для Банкової, яка воленс-ноленс мусить домовлятися з парламентським комітетом щодо суддівських кадрів. До речі, домовлятися з ВР про призначення генпрокурора теж не мед. Його, звісно, призначають значно рідше, але ж і ставки зростають. Новий законопроект позбавляє працівників президентської канцелярії обох цих проблем. Зокрема, пропонує не обмежувати повноваження генерального прокурора п’ятирічним терміном, як тепер. Нинішня норма дає хоча б натяк на регулярну ротацію – теоретично генпрокурора треба перезатверджувати кожну п’ятирічку, в чому мають бути задіяні і президент, і Верховна Рада. А тепер цю норму пропонують прибрати зовсім. Гарант призначив, парламент дав згоду – і можна працювати, виконуючи волю президента, доки він же не звільнить. Щоправда, за ВР також збережена можливість звільнити генпрокурора за наявності необхідних 226 голосів. Але, вочевидь, очільникові держави в разі чого буде значно легше «зібратися з думками».

Голосування 10 жовтня виявилося успішним, але для внесення змін до Конституції потрібно буде ще одне і щонайменше 300 голосів. Тобто саме від опозиції залежить, чи вдасться владі протягти цей законопроект .

Під прикриттям євроадаптації

Схоже, що ініційовані владою зміни до Конституції щодо статусу суддів лише черговий штрих у довгостроковій стратегії нинішньої влади до протягування власних лобістських рішень під привабливим прикриттям «адаптації до європейських вимог та стандартів». Цей процес триває досить давно і можна очікувати його чергової активізації у разі підписання та подальшої імплементації Угоди про асоціацію. У цьому процесі автори юридичних новацій від влади активно впроваджують відому народну приказку про те, що «закон як дишло». Зокрема, серед ухвалених у минулому у відповідному річищі ініціатив можна виділити нову редакцію закону «Про вибори народних депутатів України», ухвалену 17 листопада 2011 року, за якою було запроваджено пропорційно-мажоритарну систему виборів, ліквідовано інститут «проти всіх» і усунуто блоки з виборчого процесу. Провладна Робоча група з розробки законопроекту вела активну інформаційну кампанію щодо погодження положень законопроекту з Венеціанською комісією (ВК). Врешті, з рекомендацій ВК в остаточній редакції закону було враховано лише незначну частину, проте, ПР активно поширювала інформацію, що цей закон пройшов експертизу у ВК та відповідає європейським стандартам. Натомість під час парламентських виборів 2012 року він став важливим інструментом спотворення результатів голосування та масштабних зловживань у процесі формування комісій різного рівня та підрахунку голосів.

Ще один яскравий приклад: новий Кримінальний процесуальний кодекс (КПК), який Верховна Рада ухвалила 13 квітня 2012 року. Розробники пояснювали необхідність його прийняття рекомендаціями та резолюціями Ради Європи щодо виконання обов’язків та зобов’язань України, Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини. Однак під прикриттям адаптації до європейських стандартів в новий КПК було введено низку новел, які можуть використовуватись у переслідуванні опозиції. Зокрема, кодекс формалізує такі інструменти переслідування як прослуховування і негласне проникнення у квартиру чи будинок.

3 липня 2012 року Верховна Рада ухвалила скандальний закон «Про засади державної мовної політики», яким було даному старт черговому етапу наступу на українську мову, відкрито ширші можливості для примусової русифікації українців, що й реалізовуються останнім часом у вигляді добровільно-примусового скорочення українських класів у низці регіонів, зокрема таких як Одеса, або впровадженні російської до вивчення у школах у якості «другої іноземної», мовній дискримінації україномовних громадян у офіційних та державних установах низки регіонів країни, блокування механізмів захисту української мови у друці, сфері обслуговування, тощо. При цьому розробники цього законопроекту безпідставно мотивували свої дії необхідністю гармонізації законів України з документом Ради Європи - Європейською хартією регіональних мов або мов меншин.

20 листопада 2012 року Верховна Рада прийняла закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус». Це один з «найдорожчих» законів, пролобійованих підприємством ЄДАПС, яке спеціалізується на виготовленні бланків документів. До прикладу, цим законом було передбачено виготовлення «електронних» біометричних документів і заміна на них багатьох нині діючих «паперових» документів - в більшості випадків невиправдана. У пояснювальній записці до законопроекту цей багатомільярдний законопроект, з точки зору забезпечення підприємству ЄДАПС додаткових доходів, мотивували тим, що «одним із ключових положень угоди про створення асоціації між ЄС та Україною є захист персональних даних фізичних осіб та запровадження сучасних рівнів безпеки всіх ідентифікаційних документів, що оформлюються Україною».