Скільки смертних вироків уже виконано, сьогодні не скаже вам ніхто. Але матеріалу для майбутнього трибуналу в Гаазі набирається на довжелезний і, вибачте, просто перенасичений жахливими фактами процес.

У сьомому звіті Управління верховного комісара ООН з прав людини йдеться про те, що «озброєні угруповання продовжують незаконно утримувати людей, страчувати без суду, змушувати до праці, піддавати сексуальному насиллю, а також знищувати чи захоплювати їхнє майно. Тисячі людей вважаються зниклими безвісти, постійно виявляються нові безіменні могили, з яких ексґумуються тіла для впізнання».

Ще один аспект цієї гібридної війни полягає в тому, що не менше двох десятків українських громадян, яких було захоплено в полон або викрадено на території власної країни, нині протизаконно утримуються у в'язницях Росії. Зрозуміло, що так само протизаконно їх було туди вивезено – переважно з територій, контрольованих бойовиками. За свідченнями російських адвокатів цих ув'язнених, до деяких з них застосовують тортури – передусім для того, аби змусити їх розповідати про «злочини українських військових проти цивільного населення Донбасу». Найдовше в Росії утримують заступника голови політичної партії УНА-УНСО Миколу Карпюка. Його викрали в досить віддаленій від Донбасу Чернігівській області ще у березні. У травні в Криму незаконно затримали ще чотирьох українців: кінорежисера Олега Сенцова, викладача історії Олексія Чирнія, фотографа Геннадія Афанасьєва та громадянського активіста Олександра Кольченка. Занотуйте і пам'ятайте ці імена – не виключено, що саме тепер, у ці хвилини, когось із них укотре піддають катуванням, що їх навіть уявити годі, в одному зі слідчих ізоляторів Москви. Найвідоміша полонянка – жінка, військова льотчиця Надія Савченко, яка перебуває в полоні з 18 червня. Бойовики викрали її в Луганській області та передали російським спецслужбам. Операцію організував і власною персоною виконав теперішній «голова Луганської народної республіки».

Чи потрібні ще якісь докази прямого й неухильного підпорядкування донбаських бойовиків Кремлю? Які там «народні республіки», «повстанці», «ополченці»? Злочинні й банальні маріонетки!

Окремий аспект, про який не можу не згадати – ситуація з Кримом загалом та його корінним народом зокрема. Переселенці з Криму та громадянські активісти створили інтерактивну карту, на якій позначають усі випадки порушень прав людини на півострові. Починаючи з 24 лютого (початок російського вторгнення) і до теперішнього часу, зафіксовано 103 порушення громадянських та політичних прав, 70 порушень прав корінних народів та національних меншин, 65 порушень культурних та релігійних прав та 139 порушень соціально-економічних прав громадян. Якщо навесні, тобто на початку окупації Криму, переслідувань зазнавали переважно проукраїнські активісти, то останнім часом дедалі більше посилюється тиск на кримських татар. Ви знаєте, цей народ колись уже було депортовано з рідної землі за наказом Сталіна. Нині окупаційна влада намагається створити їм на півострові такі умови життя, щоб вони й без усякої депортації згори самі кинулись його масово покидати.

З початку окупації було викрадено 21 представника кримськотатарського народу, частину з них було згодом знайдено мертвими і з ознаками катувань. Найпоширенішим, перепрошую, видом здобичі в цьому сафарі є підлітки, юнаки й молоді чоловіки кримськотатарської національності.

Я читаю всі ці офіційні зведення і намагаюся не збожеволіти. Де і з ким усе це відбувається? Це справді у нас, у моїй країні, в Центрально-Східній Європі? А може, великий геополітичний розпалювач цього конфлікту саме цього й добивався – витіснити нас з Європи назавжди, загнати нас у цілком окрему «частину світу», десь поруч з Афганістаном, Іраком, Сирією? У свідомості багатьох європейців ми вже там. У нас криза, думають вони. «Криза в Україні».

Повернімося до викрадень з подальшими катуваннями і вбивствами. Це один з найхарактерніших елементів саме цього почерку. А водночас і один з найпоширеніших злочинів проти людяності, що його так активно стосував проти нас на Майдані режим Януковича, сумлінно виконуючи інструкції московського керівництва. Люди Майдану почали зникати з перших же днів. Навколо нього завжди крутилися т. зв. «молодики спортивної зовнішності» та інші «топтуни». Серед моїх друзів не було таких, які б не зауважували, що за ними стежать і що їхні телефони прослуховують. Пересування містом було вкрай небезпечне – людей із символікою Майдану могли на кожному кроці заатакувати й тяжко побити невідомі «хулігани» або «п'яниці». Більш-менш безпечно можна було почуватися лише всередині Майдану, за його барикадами, в оточенні десятків тисяч однодумців. Але іноді не можна було не вийти назовні – додому, до близьких, у справах. «Вони» уважно стежили за цими нашими пересуваннями. Саме таким чином у ніч на 25 грудня було перехоплено і по-звірячому побито до непритомності (планувалося – до смерті, але їй пощастило) відому журналістку Тетяну Чорновол. У другій половині січня трапилося кілька найголосніших викрадень. Режим та споріднені з ним кримінальні елементи почали влаштовувати засідки зокрема по лікарнях, куди майданівці зверталися з пораненнями, отриманими в сутичках з поліційними спецпідрозділами на вулиці Грушевського. Саме з лікарні було викрадено активіста Ігоря Луценка та львівського вченого й мандрівника Юрія Вербицького. Їх катували протягом кількох діб у невідомому лісовому будинку під Києвом. Згодом напівпритомного від катувань Луценка ще живим викинули з машини вночі на лісовій дорозі, і він дивом урятувався. Понівечене тіло Вербицького було знайдено в тому ж лісі кількома днями пізніше.

Ставало дедалі небезпечніше звертатися в Києві до лікарень. Там усюди чигала на таких, як ми, поліція з бандитами. У ті дні згадувана вже тут Герта Мюллер писала мені в листі: «Я пригадую убивства поранених в клініках наприкінці диктатури Чаушеску. У лікарні в Тимішоарі тоді вбили також багатьох опозиціонерів. Вочевидь, цей російсько-совєтський досвід використовується тепер в Україні». У своїй відповіді я зазначив, що все збігається: вже певний час ми називаємо свого президента не інакше як «Янушеску».

Так, то була жахна репресивна машина, маховик якої було запущено в Москві. Про це казати сумно і страшно, але не сказати неможливо – 29 учасників Євромайдану залишаються пропалими безвісти до сьогодні. Те, що їх уже немає серед живих, не підлягає сумніву. Де натомість їхні тіла – закопано, спалено, знищено в якийсь інший спосіб? Залишається віра в те, що все таємне ще колись оприявниться і жодне звірство не минеться безкарно.

У зв'язку з означеною щойно атмосферою послідовного залякування, цькування та фактично безперервної ескалації, на яку йшла тогочасна влада, постає ще один аспект – проблема правих. Вона справді існує. Під час революційних подій на Майдані почали дедалі частіше згадувати «Правий сектор». Він виявився реальністю, а не фейком. Що однак є фейком – це його антисемітський чи неофашистський характер. Коли в січні цього року сп'янілі від безкарності поліційні спецпідрозділи стали масово вдаватися до тортур, знущань, прицільної стрілянини по жінках, лікарях і журналістах, коли протистояння на вулиці Грушевського стало воістину запеклим від вогню й диму спалюваних автомобільних покришок, київські євреї, як і всі інші кияни, також подавали «Правому сектору» коктейлі Молотова і шматки бруківки. Київські праві захищали київських євреїв від злочинців у поліційній формі – що в цьому дивного? На мій погляд, нічого, якщо пам'ятати – Майдан об'єднав настільки різні суспільні верстви, етнічні спільноти, мовні та світоглядні групи, що він явив собою всю Україну в її нинішній непростоті й суперечності. Не якісь окремі регіони, не якихось окремих «націоналістів», а всю складну і драматично порізнену соціальну структуру країни з її студентами, фермерами, інтелектуалами, футбольними ультрас, анархістами, з її все ще робітничим класом, підприємцями, ветеранами війни в Афганістані та екс-офіцерами ЦАХАЛа, з її фантастично мужніми жінками і з усіма іншими, україно- та російськомовними. Навіть крішнаїти – я ніколи не забуду цього видовища – ходили в нас на Майдані з бейсбольними битками, щоб захищати ближніх своїх, як заповідав Крішна Арджуні.

Іноземні знайомі сумніваються. Сумніватися – цілком позитивна риса справжнього європейця. От мої знайомі як справжні європейці теж сумніваються. Вони запитують мене, чи можливо взагалі, щоб добро було тільки з одного боку, а зло – тільки з іншого. Невже істина не перебуває десь посередині чи хоч би поміж?

Я розумію: вони хочуть дати шанс не бути абсолютним злом не тільки Кремлю, але і його маріонетковим «сепаратистам». Постмодерна свідомість передбачає зняття конфлікту і виключає чорно-білі підходи. «Військово-польових судів», смертної кари і тортур моїм знайомим замало. Вони шукають винних з обох сторін конфлікту. Саме на ці випадки існує чудове німецьке слово «Ausgewogenheit» (врівноваженість, пропорційність).

Путін європейців знає і знає ці особливості європейського зваженого мислення. Ось навіщо йому згадувана вже роль арбітра. Дозволю собі знову зацитувати його з того ж недавнього інтерв'ю для одного з німецьких телеканалів: «Я вам прямо скажу, тут і секрету немає, тому що люди, які воюють з армією України, кажуть: "Це наші села, ми родом звідти. Там живуть наші сім'ї, наші близькі люди. Якщо ми підемо, зайдуть націоналістичні батальйони, всіх уб'ють. Ми звідси не підемо, хоч убийте нас самі"». І далі, як належить справедливому арбітрові: «Звичайно, ми переконуємо їх, ми розмовляємо, але коли вони говорять такі речі, знаєте, аргументів щось небагато».

Але що насправді знає Путін про тих людей і ті села? З ким насправді він розмовляє й кого, крім професора Дугіна, він слухає?

Це – не громадянська війна, не війна однієї частини українців проти другої, тим більше не війна «російськомовного Сходу» проти «українськомовного Заходу». Право на рідну мову, якщо воно під загрозою, захищають інтелектом, а не АКМ-ом. Навіть у нібито «столиці сепаратистів» Донецьку ще у квітні цього року проукраїнські мітинги збирали більше людей, ніж сепаратистські. Щоправда, сьогодні більшості з цих людей у Донецьку вже немає – їх змусили виїхати, зникнути, загинути. Декого з них упізнали серед закатованих. Інших ще упізнають.

Це – не громадянська війна. Це неоголошена війна держави Росія проти свого сусіда суверенної України. Й позаяк вона ще не оголошена, то й ведеться поки що обмеженими силами. Тобто російська авіація ще не бомбардує наших міст, а з «Містралів», що їх Росія от-от усе-таки вирве у Франції й заведе в Чорне море, ще не злітають бойові гвинтокрили. Це війна у форматі спецоперації, тобто війна диверсійних груп і штурмовиків, парамілітарних «реконструкторів» і криміналітету, а також банальних найманців і нечисленної, проте добре озброєної п'ятої колони. Це їхня війна проти всього демократичного, ліберального, європейського, західного. Пореволюційна Україна виявилася першою жертвою цієї агресії, але й – несподівано для агресора – першою серйозною перешкодою на його шляху. Вона вміє не тільки тримати оборону, вона давно б уже впоралася з цією «громадянською війною», якби президент сусідньої країни просто перестав підсичувати своїх підопічних «ополченців з народних республік» танками, «смерчами» й «ураганами», а також регулярними військовими з'єднаннями.

Як змусити його до того, щоб він перестав?

Це запитання, точніше, спільний пошук відповіді на нього – саме те, що мало б об'єднати сьогодні українців та європейців. Підтримайте Україну – сьогодні в небезпеці не тільки вона. І не тільки країни Балтії, Польща чи Румунія. У нас надзвичайно маленький континент і, щиро кажучи, надзвичайно крихкий та вразливий. Він начебто так чудово подбав про свою безпеку, в нього в цій галузі такі досягнення. Але вистачило однієї-однісінької людини у Кремлі, щоб усе затремтіло й захиталося.

В Україні Європа перемогла. Але вона може програти в самій Європі – якщо відмовиться бути собою, закрившись від України стіною нерозуміння й байдужості. Нашу країну Захід мав би нині трактувати як частину Центральної Європи, як форпост Заходу, який сьогодні захищає не лише власну свободу та європейське майбутнє, а й західні ліберальні цінності.

Дякуючи за виявлену мені високу честь стати лауреатом такої відповідальної премії, хочу висловити надію, що ми все-таки будемо разом, ми розумітимемо себе навзаєм дедалі краще, ми зближатимемося і таким чином, перефразовуючи одного з кумирів моєї молодості, дамо мирові шанс.