Як дисидент я народився у кабінеті офіцера КГБ, що очолював так званий «перший відділ» при івано-франківському заводі «Позитрон» і під наглядом якого були всі працівники заводу. Я саме повернувся з відрядження до Києва, де, зокрема, за наводкою КГБ був затриманий міліцією 22 травня 1973 року за покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку. Для кагебістського функціонера провінційного масштабу це була надзвичайна подія, що загрожував йому службовою доганою. Адже його підопічний проштрафився, причому на очах столичного КГБ! Тому вичитував він мене суворо. Утім, бачачи, що його «батьківські» напоумляння бажаного результату не дають, він урешті суворо попередив мене: «Имейте в виду: кто не с нами, тот против нас».

Я відповів просто: «Добре, я буду проти вас».

Сам дивуюся, як я зважився тоді на таку відверту декларацію намірів. Сьогодні від мене, мабуть, почули б щось обережніше: «З одного боку…, але з іншого боку…».

А тоді я пережив надзвичайне полегшення — ніби породілля, для якої перший крик дитяти засвідчив, що тривалі муки пологів нарешті скінчилися. Кожен, хто пережив таке звільнення від страху, розуміє, наскільки розвиднюється в душі, коли скидаєш із себе тягар роздвоєності й вагань.

Ясна річ, мені й до кінця життя не вдасться остаточно вичавити із себе всі риси homo sovieticus’а: ця «родова травма» залишається з людиною, мабуть, навіки. Проте водночас я вдячний Богові, що в той знаменний для мене день в ідеологічній оболонці «радянської людини» розпочав своє усвідомлене й активне життя інакодумець-дисидент...

Згаданий похід до пам’ятника Шевченка був актом непокори і водночас плодом компромісу. Після політичних арештів 1972–1973 років масові демонстрації біля цього пам’ятника, які були звичним явищем у час хрущовської «відлиги», стали неможливими. Вшановувати Шевченка офіційно не забороняли, але й не заохочували: проголошуючи доктрину «відмирання націй», влада очікувала від лояльних громадян, що вони позбуватимуться усіх «націоналістичних рудиментів» добровільно та охоче.

Тому покласти квіти до поетового пам’ятника саме 22 травня означало порушити негласне табу. Вважалося, що наша соціалістична країна стала об’єктом ідеологічної диверсії діаспорних «бандерівців». Мовляв, з метою підриву національної політики КПРС вони нав’язали українській спільноті за кордоном щорічне вшанування Тараса Шевченка не лише 9 і 10 березня, а ще й 22 травня — в день перевезення його праху з Петербурга до Канева через Київ для перепоховання на українській землі. Тому кожен українець, який намагався прищепити цю нову традицію в підкомуністичній Україні, автоматично розписувався у власній нелояльності до влади, а що гірше — у власній націоналістичності.

В часи хрущовської «відлиги» з масовими урочистостями непокірних біля київського пам’ятника поетові ще якось мирилися, але згодом учасників почали брутально розганяти й у різний спосіб переслідувати. Хапали часом і неукраїнців: якось мені розповіли про грузина, який прийшов ушанувати Шевченка і якого також заштовхнули в «кутузку», звинувативши в «українському буржуазному націоналізмі». Тому 1973 року для мене й моїх нових на той час друзів — Миколи Матусевича й Наталі Фаустової (тепер Яковенко) — було вже цілком очевидно: якщо ми прийдемо до пам’ятника 22 травня під вечір, то нас схоплять неминуче. Відтак залишалася надія, що коли ми прийдемо з квітами вранці, це не тлумачитимуть як викличну політичну демонстрацію.

Так ми і зробили. Повільною ходою підійшли до пам’ятника, мовчки поклали квіти, мало не фізично відчуваючи на собі погляди законспірованих. Мовчки вклонилися, певний час постояли в задумі, а тоді розійшлися: мої друзі на роботу, а я — в аеропорт Жуляни, звідки мав летіти до Івано-Франківська. Здавалось, усе обійшлося. Але в Жулянах мене затримали міліціонери, завели до відділення міліції, обшукали мої речі, а тоді врешті поставили сакраментальне запитання: «С какой целью ходили к памятнику Шевченко?». Отже, стежили. Отже, Шевченко того дня небезпечний був і вранці...

Що я відповів — не пам’ятаю, та це й не має жодного значення. Вся «сіль» — у самому питанні. У ньому, як у стрічці ДНК, закодована вся антиукраїнська суть національної політики КПРС. І саме цій політиці я «завдячую» перше своє знайомство з КГБ. Хоч, як виявилося згодом, він поклав на мене око вже давно. Цьому прислужились дві вагомі причини: «заплямована» історія моєї родини та моя «антирадянська діяльність» у Львівській політехніці. Отож про все це я й мушу спершу розповісти.

Родина як фатум та оберіг

Ми з сестрою Надійкою завжди мали психологічні проблеми, заповнюючи особисті анкети. Вони в Радянському Союзі були складені так, щоб одразу викрити «підозрілі елементи». І ми, відповідаючи на питання анкети, наче тим самим надавали сенсу цій підозрілості: «Родичі за кордоном є?» — «Так. Сестра матері, Марія Менцінська, — в Австралії. Сестра батька, Катерина Сенич, — у США. Інші сестри батька, Марія та Софія Деберре, — у Франції». Лише від цього переліку в типового радянського кадровика очі на лоба лізли.

Не краще було й тоді, коли йшлося про мого батька. Він мав ім'я Франко, домашнє — Франик, тобто похідне від австрійського Франц, а тому ні з Іваном Франком, ні з іспанським диктатором Франсіско Франко нічого спільного не мало. Але хто його там знає — варто перевірити... (жартую).

Прізвище загалом сумнівів у благонадійності не викликало: Дицьо. На подібні українські прізвища часто можна було натрапити в цьому регіоні. Припускаю, що, оскільки родина мого батька жила у тій частині села, яка мала назву «Фалькенберг», і в якій проживали німецькомовні поселенці, походив батьків рід від українізованого австрійського роду Dietze. Свого дідуся з його боку — Івана Дицьо — я не знав: він помер зразу після 1917 року, коли народився мій батько. Так що своїх чотирьох дітей бабуся Ганна виховувала сама.

Утім прізвище Dietze, що гарно звучало на австрійський лад, не конче було милозвучним у мові українській. Як ми з Надійкою в ранній юності перестраждали, коли постійно чули перекручення: «Ди... як? Діца? Ді-ці-у-о?»! Душа моя ніби передчувала, що не буде носити це прізвище довго.

І справді, першу спробу поміняти батькове прізвище на Мамине дівоче я зробив невдовзі після того, як наш батько розлучився з Матір'ю, а мені виповнилося шістнадцять. Я прийшов із заявою до ЗАГСу, проте мені відмовили, посилаючись на закон, який дозволяв це робити лише у віці 18 років. Після цього вдома у мене була істерика, бо паспорт треба було отримувати все-таки на прізвище «Дицьо». А 5 січня 1967 року, тобто наступного дня після того, як мені виповнилося вісімнадцять, я знову прийшов до ЗАГСу, де мене зустріла та сама працівниця. Вона усміхнулась і сказала: «Тепер я поміняю вам прізвище без вагання, розуміючи, що це ваше тверде рішення». Так я став Мирославом Мариновичем.

До речі, такою зміною прізвища я лише повторив вчинок свого дідуся по лінії Мами, о. Йосипа Андрійовича Мариновича. Його родове прізвище було «Фурла», що походило, здається, від угорського прізвища «Фурлаї». Готуючись стати священиком, мій дідусь розумів, що його прізвище сприйматиметься селянським вухом як не дуже милозвучне. І він прибрав собі прізвище, сконструйоване від імені його улюбленої бабусі Марини. За ним пішов і його молодший брат Антін Андрійович, який також став Мариновичем.

Після зміни прізвища мені стало легше у психологічному, але не в бюрократичному сенсі, бо з тих пір я мусив завжди згадувати про цю зміну в особистих анкетах. «Гм, він чоловік, а не жінка, але прізвище змінив. І чого б це?». Крім того, з новим прізвищем також були проблеми: воно було милозвучніше, зате менш благонадійне.

По-перше, щойно згаданий мій дідусь був священиком, митрофорним протоєреєм, у мій час — парохом села Стебник Дрогобицького району Львівської області, дрогобицьким благочинним. А кожен, кому довелося жити «під совітами», розуміє, що це означало — походити зі священичої родини. Моя Мати також розписувалась у власній «неблагонадійності», коли щоразу писала у своїй анкеті: «донька священика». Її, як і її сестру Євгенію (по-домашньому — Нусю), не раз тягали по кабінетах, щоб схилити до публічної антирелігійної пропаганди. На щастя, безуспішно.

По-друге, Мамин брат, Маринович Антін Йосипович, був заарештований 1944 року (звичайно ж, як «ворог народу») і дуже швидко, вже 1946 року, віддав Богові душу в концтаборах Магадану. Мама розповідала, що одним із речових доказів його «кримінальної діяльності» були ноти гимну «Ще не вмерла Україна», вилучені під час обшуку. Свою смерть він передчував, і для нього — шанованого члена сільської громади, чоловіка люблячої дружини і батька двох дітей — раптовий перехід з упорядкованого світу побожного родинного життя до диявольства конвою та концтаборів був цілковитим потрясінням. У своєму другому (й останньому) листі до рідних написав: «Я ніколи не думав, що люди можуть бути такими звірами».

Місце мого народження також доволі підозріле — на Добромильщині, під самим кордоном із Польщею: від мого села Комаровичі до нього зовсім близько. Згодом, щоб потрапити до цього району, треба було мати спеціальну перепустку. Втім у мене це місце народження було ще терпиме — гірше було у Мами, батька й сестри Надійки: у їхньому паспорті як місце народження фігурувало підозріле село Військо (Польща) — отже, по той бік кордону...

Якось Мама повезла мене, малого, на гору, з якої видно було обрії її родинного села. Для неї цей крайобраз був місточком до юності, для мене — поглядом в Алісине задзеркалля.

В дитинстві ця відмінність у моїй біографії не давала мені спокою: «Мамо, а чому я народився в іншому селі, ніж ви всі?». Але якщо для мене місце народження — причина дитячих ревнощів, то для батьків — причина додаткових труднощів. Бо вони мали статус переселенців, оскільки відразу по війні відповідно до угоди між урядом СРСР та Комітетом національного визволення Польщі про так званий «добровільний обмін населенням» їх переселили з їхнього села Військо, що на Пацлавській Кальварії (відпустове місце), де в довоєнний час парохом був мій дідусь, на територію тодішньої УРСР, у село Комаровичі, що біля Добромиля. Це передбачало як матеріальні, так і психологічні втрати. З тих пір ця місцевість мучилася новим сталінським кордоном, ніби живою раною, яка розтяла живе тіло і поділила людей на місцевих та «переселенців».

Мама якось розповідала мені, що саме вона стала причиною, чому вся родина потрапила під час війни в радянську зону окупації. Мій дідусь, передчуваючи лихе, зібрав на воза всі манатки й перед наступом совітів подався з усією сім'єю у західному напрямі. Посадили на воза й дочку Любу, мою майбутню Маму. А вона в якийсь момент не змогла знести думки, що покидає в селі свого коханого: сплигнула з воза й дременула назад до села. Батькам нічого не зосталося, як завернути коней назад.

Ця історія стала першою дилемою, яку мені доводилося розв'язувати у своєму житті. З одного боку, я по-дитячому сердився на Маму, що через неї ми врешті-решт застрягли в комуністичній «зоні». З іншого боку, як було обурюватися, коли зразу ж при цьому усвідомлював, що, не лишись Мати в селі, не було б на світі й мене...

Мама розповідала, що в перші два місяці після народження я щось дуже хотів повідомити urbi et orbi. Так туживсь я доти, доки в мене на животику не вискочила грижа. Отож у лютневу заметіль мене перевезли до лікарні, де й зробили операцію. Після цього спроби по-пророчому остерегти світ закінчилися.

Усвідомив себе як особу я вже в Самборі, куди батьки переїхали невдовзі після мого народження (вони винаймали помешкання недалеко від мосту через залізничне полотно). В дитячій пам'яті збереглося, як у першій половині 1950-х відчувалися в Галичині залишкові сліди голоду 1947 року: смажена картопля була лише по неділях. З тих пір ця страва для мене — як свято. Якось мій тато у складчину з іншими чоловіками роздобув телятка і зарізав його на нашому дворі. Це була перша смерть, яку я бачив, і нею були буквально прострілені мої перші дитячі спогади.

У Самборі ми жили недовго, бо вже 1955 року переїхали до Дрогобича, де батькам було легше знайти працю й винайняти житло. Тому мої перші походи «до геркулесових стовпів» були пов'язані саме з цим містом. Дрогобич став мені рідним — не за народженням, а за вихованням. І рідною стала середня школа № 2, яка подарувала мені дорогих моєму серцю вчителів, друзів — і, ясна річ, перше кохання.

Виростав я під покровом ніжної любові моїх Мами і сестри Надійки, й розповідь про них я почну з Мами — точніше, з однієї кривди, яку її душа може відчувати до мене. Я не пам'ятаю перших обіймів Матері! Натомість пам'ятаю, як мене взяв на руки батько. Він це робив зрідка, це було для мене незвично — тому й урізалося в пам'ять. А Материні обійми були моїм звичним середовищем, моїм світом комфорту, тому й сприймалися, як належне, — хоч тепер усе в мені протестує проти цієї несправедливості пам'яті.

Мама була для мене джерелом любові, яка йшла і від материнського почуття, і від релігійної віри. Добре обізнана з релігійним обрядом, Мама дивувала мене чистотою своєї віри, зовсім позбавленої як фанатизму, так і невмирущого серед людей фарисейства. Без моралізування й материнської тиранії ми з сестрою були прищеплені до євангельського дерева не стільки звичаєвим обов'язком, скільки серцем і духом. (Тираном спробував згодом бути її синочок. Повернувшись з ув'язнення, я таки силував Маму переймати мої доктринальні конструкції віри, через що вона врешті збунтувала: «Дитино, дай мені вірити так, як я звикла змалечку, — не силуй мене!». Важко навіть описати, як засоромивсь я від цих простих слів!)

Відколи пам'ятаю її, вона працювала з книгами спершу в так званому бібколекторі, а потім — у дрогобицьких книгарнях (уже перед пенсією — у передплатному відділенні книгарні «Каменяр»). Тож я змалечку любив оті акуратні книжкові полиці, що таїли в собі стільки цікавого. Тому для мене взяти в руки книгу й розгорнути її — це таке саме задоволення, як сучасному юнакові увімкнути ай-пед.

Досить рано в дитинстві зробив я відкриття, що мій батько буває не тільки добрим, а й злим, особливо коли вип'є. Тоді в хаті стояв крик, тріщали меблі й голосила від побоїв Мама. Той перший страх позначився на легенькому загикуванні, яке мені вдалося перебороти хіба що в дорослому віці. А рівночасно в серці проростали перші пагінці бунту, і на традиційний батьковий «тест», кого я люблю більше — Маму чи його, батька, — мені вже більше не хотілося відповідати заготовленим для гостей парадним: «Обох однаково».

Батько був вихований у традиційному (я би сказав — «домостроївському») дусі з доволі печерними уявленнями про сім'ю, про горду першість чоловіка і принижену вторинність дружини. Ревнування жінки (як тоді казали, «до кожного стовпа») були виявом любові до неї, побої — засобом її виховання. Мама завжди гірко іронізувала, посилаючись на відому приказку: «Взяла шлюб у маю (травні), тому й усе життя маюся».

Проте в пам'яті збереглись не лише кривди, бо мій батько був дуже товариською людиною. У Дрогобичі ми жили поруч з автобусною станцією, і батько (він працював водієм) не раз вечорами приводив до хати незнайомих людей, яким загрожувала перспектива переночувати на вулиці. Я дуже любив ці моменти, бо вони несли зі собою пригоди: незвичні розмови, а головне — спання на матраці, розстеленому на підлозі.