Йшов я безлюдним провулком у глибокому, що випав за ніч, пухкому снігу. Вузька стежка, — спозаранку вже встигли її протоптати, — вела вздовж сірого муру, з-понад якого визирала така ж сіра будівля школи з давно вже недіючим на її фронтоні квадратовим, без стрілок, годинником. Обліплені білим китиці горобини, що нависали над муром, нагадували перехилені келихи, що їх по вінця виповнювало зледеніле густо-червоне вино. Всюдисуща синява неба сягала мерехтливої, що аж очі разила, білизни снігу, тонкою прозорістю вливалась у річище стежки. Якась пташина, віщуючи недалеку весну, з годинниковою точністю повторювала своє: Ті-ті — Тіу-тіу. І то був єдиний (ще сніг порипував під ногою) чутний звук — вітання ранковій днині, її розкішній ясності. Все інше, що могло б колихнути тишу, поглинав пухкий неторканий сніг...

Раптом на його іскристій білині я побачив чорну жіночу рукавичку. Добру хвилину стояв, прикований разючим контрастом матово-темного — і променисто-білого. Здавалося, я почув іще один голос — чорної шкіряної рукавички. Вона лежала, скоцюрбившись од морозу, втрачаючи рештки тепла жіночої руки, і була схожа на безпорадне створіння, що ось-ось задубіє на холоді. Вже я нахилився, щоб її підняти, але стримався: не годиться брати чужу, хоч і загублену, річ. Та й що робитиму з нею?.. У кінці провулка, озирнувшись, іще раз глянув туди, де лежала рукавичка; чорною цяткою — на білому... Звернувши на тротуар, пішов швидше. Відтінену рипливим снігом тишу, яка все ще дзвеніла у вухах, заполонив гул міського кварталу, незайману білість — перемішана ногами брунатна снігова каша. Приглушені тим гулом, відступали кудись у глибини пам'яті і сліпучий сонячний ранок, і загублена рукавичка — гору брало звичне, буденне, клопітне...

І тут погляд упав на жінку, що неквапно йшла поперед мене. У руці вона тримала торбинку, а ще — рукавичку. Одну рукавичку. Я миттю здогадався: жінка нещодавно проходила тим же, що й я, провулком. Вона ще не спохопилася, що загубила рукавичку. Мимоволі я сповільнив ходу. Завагався. Звернути їй увагу?.. А що, як тієї рукавички вже там немає? Може, хтось підняв її? Самому повернутися за нею?.. Та не скажу ж незнайомці почекати тут на мене... З кожним кроком усе смішнішим виглядало б моє втручання. А можливо, то й не її рукавичка лежала там на снігу?.. — всупереч очевидності намагався втішити себе, виправдати свою нерішучість. А далі, наддавши ходи, випередив жінку. Мимохідь зирнув на її обличчя. Жінка думала про щось своє, ледь помітно комусь усміхаючись — кого бачила у думках...

Потім не раз, в уяві, й наяву, звертав я на ту зимову стежку, що вела вздовж сірого муру, над яким жевріли, оздоблені памороззю, мов у кришталевих келихах, пучки червоної горобини. Сліпив очі ряхтливий морозний сніг. І кожного разу здавалося, що раптом побачу на ньому зіщулену від морозу жіночу рукавичку; наздожену її власницю, яка, хоч іде ось тією вулицею, все ж в якомусь іншому місці, в іншому часі перебуває, комусь іншому, лиш їй відомому, всміхається. Подумки піднімаю рукавичку, щоб потім, порівнявшись із незнайомкою, подати їй ту згубу. Навіть свій голос чую: «Це не ваша, бува?..» Виразно бачу обличчя жінки, яку несподіваним словом вихопив із роздумів: спочатку розгублене, за мить — осяяне радістю поверненої речі. Супроводжую поглядом дві постаті, що ступають якийсь час поряд, а за хвилину, розлучившись, ідуть своїми стежками, губляться серед міської юрби. І так чітко постає усе це перед очима, що інколи й заспокоююся: а може, саме так усе й було? Може, таки подав я тій жінці рукавичку, така ж бо хистка межа поміж уявним і реальним?..

«Догідна мить — швидкоплинна», — повчали древні. Таки не ввійти нам удруге в цю ж річку. Тож і ловлю себе на думці, що й стежкою іду вже, власне, не тією. Не та небесна синява струмує у ній. Не той сніг порипує під ногою. Не те проміння виграє на ньому, бо й сонце, хоч одне й те ж саме, а що миті — інше. Не ті китиці горобини червоніють над сірим муром провулка й не той сік іскрить у них на морозі. Вже не та пташина вістує одвічними ритмами про неминуче наближення іншої, нової, весни... Навіть шкільний годинник, що без стрілок, — у часовій течії. Та й сам я — уже не той, що колись. І тільки пам'ять серця, тендітна нитка, що в'яже нас із вічністю, намагається повернути безповоротне — перелітну мить з її настроєм, барвами, звуками. Пам'ять, що за якимись незбагненними законами часто відкидає за свої межі, у небуття, щось важливе, а натомість так ревно береже цілком незначне, випадкове. Як оту жіночу рукавичку, чорну, — на сліпучо-білому снігу...