Побачив її здалеку. Вийшовши з темного провулка, вона звернула на площу, куди й він тільки-но ступив крок: із такої ж сутіні — в освітлений ліхтарем простір, що перед Львівською оперою.

Падав сніг. Так рясно, що все довкола — небо, земля й повітря — стало чимось єдиним, непомежованим. Було враження, що світло, яким повниться площа, — не від ліхтаря, а від самих сніжинок і що це взагалі не сніжинки, а густий зорепад, який перестрів землю у глибинах космосу.

Задививсь у той прямовисний лет. І тут, не знаходячи опори серед навального й водночас легкого руху сніжинок, він перевів погляд на граціозні крила постатей, що темніли у бронзі над фасадом театру. Стрімливе падіння — і готовність до лету. Рух униз — і порив у височінь.

Білі зблиски-штрихи, рух униз, на змиг ока знерухоміли. Хтось наче зупинив падіння. Настав момент повної тиші, космічної рівноваги... Стояв серед завмерлих сніжинок, не відриваючи погляду від націлених у небо крил, що вирізьблювались, підсвічені ліхтарем, на тлі застиглого сніголету. Здавалось, чиясь рука, лігши на важіль, вичікує — одну лише мить.

Нараз, із кроком секундної стрілки, рух відновився. Все стало на свої місця. Так він принаймні вважав. Насправді ж нерухоме й рухоме помінялися місцями. Пунктири сніголету, що миттєво зупинилися, так і залишились у нерухомості. Зате все інше — крилатими постатями завершена споруда театру, площа під ним, сама земля, геть усе довкола, колихнувшись, злинуло у гущу білих пластівців... Відчував їх на обличчі, на вустах. І що стрімкішав лет, то густішали їхні скупчення, тугішали холодні доторки...

Пробивалася до нього крізь рої сніжинок, що мерехтіли на комірі, на шапці, на волоссі, яке вибилося з-під шапки, на віях... Не міг її розгледіти серед тієї ряхтливості, що застеляла зір. Бачив лишень порух губ, сніжинку, що на них танула.

Поправила йому шалик, застібнула ґудзик обліпленої снігом куртки. Потім, чи то зніяковівши, чи просто так, щоб не мовчати:
— Сніг падає...
— Падає?..

Не зрозумівши запитального тону, пильніше глянула йому у вічі. Потім, за його поглядом, — угору, де виструнчені над фасадом театру постаті націлювались у небо вістрями крил. Тільки-но глянула — й тут же, втрачаючи рівновагу, схопилася за його руку...

Від тепла її долоні ще запаморочливішим видався лет. Відчув, хоч і землі не полишав, що таке позаземна невагомість. Наче не вони впирались у землю, а сама велетенська засніжена куля, наздоганяючи їх у леті, торкалась їхніх стіп. А снігове сузір’я, крізь яке вони пролітали, ряснішало, лет — стрімкішав, і їм доводилося ближче до себе горнутися, щоб утримувати рівновагу, щоб утому мерехтінні бачити одне одного.

Тоді, наче вперше у житті, пізнав сніг — на доторк, на запах, на смак. Тоді й приглянувся до нього, як із сніжинки ставав краплею — на волоссі, на віях, на вустах. Дослухався до його мовчання, коли, побравшись за руки, вони пробивались у ряхтливі засвіти — білі, мов лебединий пух, тремкі сузір'я...

Багато років опісля на тому самому місці його знову ж застав снігопад. Спочатку лишень одна сніжинка самотою закружляла над вечірньою площею. За хвилину — друга, третя. А далі...Та хто поведе лік незліченному?... На обличчі, які давно колись, відчув лоскітний доторк посланниць зимового неба. Зупинив погляд на вкритій золотом лавровій гілці у руках Слави, на готових до лету крилах. Чекав. Але відчуття лету не приходило. Що було непорушним — таким і залишалось. Що падало, те продовжувало падати — рівно, монотонно, з фатальною невідхильністю...

Даремно приглядався до крилатих постатей, що темніли з-за пелени сніголету. Замість легкості відчував дедалі більший тягар. Якось несподівано згадав про різьбяра, що виготовив ту крилату постать Слави, а сам, уже з півсторіччя тому, всіма забутий, закінчив свої дні в одному з притулків для вбогих та самотніх...
— Сніг падає... — вчувся з-за густого сніголету знайомий голос.
— Падає... — ствердно озвався у відповідь, хоч так і не вгледів нікого... Йшов у пронизаний міріадами миготливих ліній зимовий простір, у сніг — який падає. Покидав окреслене ліхтарем коло. Відразу б і зник у неосвітленому провулкові, якби не той сніг, що білів на його плечах...