Добрий вечір, шановне товариство! Мені пригадується один давній мій виступ у цій залі. Це було в той час, коли я повернувся з заслання. Тут вже збиралися люди, був свій гурток, до якого належав мій приятель Олексій Братко. Вони цікавились тоді переважно йогою, і це була єдина віддушина, де можна було читати те, чого не друкують і разом з тим не дуже забороняють. І туди ринуло все, все живе, як кажуть. Запросили мене. Це була сміливість — запрошувати зека, щоб він читав без дозволу начальства лекцію перед аудиторією. Правда, не зовсім зек, а повернувся з заслання... І постало питання в останній момент: «Почекай, – каже Олексій, – а якою мовою ти будеш виступати?» Я кажу: «А як у вас?» «У нас, – каже, ніколи не виступали, ще жодного разу, українською мовою». Думаю, це був рік 1986. «Жодного разу у нас ніхто не виступав українською мовою! Я не знаю, як тебе сприймуть». Я кажу: «Знаєш, я виступав російською мовою 12 років, правда, тільки перед начальством лагерним. Вже коли я повернувся до Києва, то, очевидно, буду по-українськи говорити». Я вже і не пригадую зараз, про що була лекція, але напевно була про вищість духовного над матеріальним. Адже можна йти проти течії там, де нема дуже уважних і кваліфікованих спостерігачів. Шпики не дуже заглиблювалися в духовне: вони були у матеріальному. Отже, пройшло все без пригод. Що мене найбільше вразило, то те, що виступ українською мовою влаштовував нібито всіх. Що значить гіпноз і самогіпноз!

Отже, про дисидентство. Знаєте, я так легко погодився на цю тему про вічний феномен дисидентства, а коли торкнувся теми ближче, відчув, що вона розсипається, як пісок. І я не знаю, де починається дисидентство і де закінчується. Ті люди, які при совєтах розповідали на кухні анекдоти антисовєтські, це дисиденти чи ні? А ті, що слухали і сміялися?

Отже, феномен дисидентства в СРСР, може, в такому ж анекдоті характеризується: «Коли всі разом – «за», а кожен окремо – «проти». І от виникає питання, хто ж був дисидент. Я був сім років у концтаборі і там було дуже багато різних людей. Були колишні поліцаї, які були абсолютно лояльні при німецькій окупації і абсолютно лояльні у лагері. І вони акуратно доносили все те, що треба було доносити і тоді, і тепер. Добре, цю публіку не будемо розглядати. Але досить багато було хлопців, які чи то в Коломиї, чи то в Ризі, чи то в Таллінні вивісили національний прапор і потрапили у концтабір. Дисиденти чи не дисиденти?

...

Словом, таких відтінків дуже багато. А фактично дисидентів було мало. От перший справжній дисидент, з яким я зустрівся в лагері, був Сергій Ковальов. То було однозначно. І я би сказав, що з цього ми можемо визначити саме поняття. Я до цього вернусь.

Коли я копнувся тієї теми у віках, то мені захотілося почати від Сократа. Мені здається що це класичний образ дисидента. Перше. Дисидент — це передусім виразна позиція, виразна концепція, виразне бачення свого середовища і світу. Друге. Дисидент це не той, хто шепчеться на кухні, включивши кран, щоб не підслухали, а той, хто говорить те, що думає, і говорить послідовно в міру доцільності, акцентовано чи тихо, чи частково, чи фрагментарно, але говорить одверто. І що надзвичайно важливо, коли він обстоює свої позиції і ціною свого життя. І в тому відношенні Сократ є класичним прикладом. Чоловік, який мав усі можливості виступити на суді так, щоб сподобатися суддям. Уявляєте скільки їх було? Понад п'ятсот. Це була в Атенах. Демократія. Можна собі уявити, як Сократ міг ставитися до тієї демократії, де судить за п'ятсот суддів. І як взагалі мудрець може ставитися до «думки» більшості? Цілком ясно, що він був природний органічний дисидент. Більше того, він був єдиний порівняно із багатьма іншими, бо було багато софістів і було багато титулованих мудреців, про що він говорив на процесі. І він дозволяв собі бути вільним на цьому процесі і жартувати. І коли він у діалогах говорив: «Клянусь Зевсом», то якось при нагоді на процесі він сказав: «Клянусь собакою». Я не дуже знаю, як у тому контексті тоді це сприймалося, але то явно не було дуже поштиво по відношенню до суддів. Але що найбільше вражає у Сократа – то абсолютна байдужість до присуду. Він міг просити, щоб йому замінили смертний вирок іншим, це часто задовольнялося, але він навіть не спробував. Тому що він вважав недостойним людини боятися перед обличчям смерті.

Я думаю що без цих ознак ми не мали б цього такого славетного твору, як Платона «Апологія Сократа». Чому я так здалеку почав? Я думаю, що той елемент — ясна і тверда власна позиція, яка не просто фіксує розмову, а яка є тим, що називається дискурс. Це не тільки мова, а це і підтекст, і філософія, і певність у своїй мові, послідовне проведення своєї думки. Оце перша умова того, щоб серйозно поставитися до людини як до дисидента. Друга умова, яку ті, що пам'ятають 60-ті роки, мабуть, запам'ятали. Є багато розумних людей, є багато дотепних, і було їх багато й тоді, але чомусь тільки один, скажімо, Іван Дзюба, перед аудиторією виступає і говорить те, що думає, а ті всі розумні мовчать. Вони є, присутні в цій аудиторії і, може, й поділяють його погляди. Але дисидент починається тоді, коли він говорить прямо з готовністю відповідати за ту правду, яку говорить. Я собі думаю, як можна було б кваліфікувати Шевченка, Сковороду, Гоголя у свій час. Вони зовсім різні. Але я думаю, що це поняття можна прикласти. Почнемо зі Сковороди. Не можна сказати, що це в теологічному плані єретик. Ніхто не говорить про Сковороду, як про єретика, але ніхто не говорить про нього, як про православного. Хто ж він був? Він був у середовищі релігійних людей і в середовищі православному, але він говорив речі, до яких вони не звикли. Добре, що він майже не стикався з владою. Він був, власне, мандрованим мудрецем, чи, як тоді називали, «мандрованим дяком». Вони ходили по селах, розмовляли з людьми, душа до душі, і ніхто не думав звіряти, наскільки це відповідає догматам церкви. Правда, він мав славу мудреця, і його запрошували до кліру, казали, що міг би стати стовпом церкви. І він, мабуть, напівжартома відповідав: «Доволі і без мене мальованих стовпів». Так по-сократівському одверто і прямо в очі — з готовністю, звичайно, відповідати. Життя значною мірою його кусало. Він залишався послідовним. Ну, не було присуду, і в нас немає підстав говорити, як би він повівся, але в нас теж немає ніякого сумніву, що він би не поступився своїми переконаннями, своєю вірою і необхідністю доносити свою правду до людей.