Називання речей зовсім не передбачає їхнього відчуття, ознайомленість не передбачає знання. Письменники подібні до знахарів, екстрасенсів та інших майстрів нетрадиційного лікування. Інакше кажучи – подібні до шарлатанів, оскільки всі свої знання про анатомію та методи лікування людського тіла (а найчастіше – душі) черпають виключно з поетичних та богословських текстів, та й загалом анатомія для них – це те, що зображено на іконах у художніх музеях. Я чудово усвідомлюю, що в більшості випадків маю справу з абстракціями, з речами максимально суб'єктивними, приватними, вигаданими, відчитаними в улюблених книжках і популярних журналах. Такими речами легко ділитися, проте ними важко керуватися в реальному житті. Їм важко знайти практичне застосування. Свобода, рівність та братерство виграшно виглядають у поетичному тексті, проте мало надаються до використання, скажімо, в комунальному господарстві. Гадаю, більшість письменників рано чи пізно стикаються з цією жахливою неприлаштованістю власних метафор у довколишньому світі. Тим не менше – це нікого не спиняє й нікому не заважає сприймати на віру сказане людьми, котрим довіряти потрібно в останню чергу. На письменників не ображаються – їм довіряють. Читачі в цьому випадку куди безвідповідальніші за поетів та прозаїків – вони шукають відповіді там, де переважно ставляться питання. Шукають, не зневірюючись і не розчаровуючись. Готові слухати серйозні речі від людей засадничо не надто серйозних. Хоча б із тієї причини, що хтось інший на подібні теми взагалі не говорить. Ну справді – давно ви бачили контролерів громадського транспорту, котрі говорять про свободу? Про свободу говорять священики, політики або письменники – себто ті, хто найменше відчуває відповідальність за сказане й сам розуміє всю умовність та абстрактність речей, про які розводиться. Я теж постійно говорю про свободу. Не маючи жодних ілюзій щодо зрозумілості сказаного. Оскільки, коли говорю про свободу, маю на увазі троянди. Пояснити, чому саме троянди, не можу, проте й далі стою на своєму. Керуючись при цьому твердженням Гюґо про те, що свобода починається з іронії. Мені особисто такий початок подобається. Хочеш втратити розуміння очевидних речей – спитайся про них у письменника. Тож спробуємо поговорити про свободу.

2

Що насправді втілює людина, котра в суспільному уявленні «втілює свободу»? Насамперед, вона втілює речі, самому суспільству не надто притаманні: небажання сприймати світ таким, яким він дається в користування, неготовність уживатися з несправедливістю, нездатність сприймати утиски, пресинг та обмеження як звичний стан речей, як частину загальної угоди. Суспільні уявлення – річ узагалі підозріла й парадоксальна. Суспільство радо оспівує свободу, але віддає перевагу кредитам та іпотеці. Герої-бунтівники легко стають частиною культурного та інформаційного простору, проте важко уживаються з сусідами по сходовій клітці. Всім подобається втілення «ідеалів свободи» на сторінках пригодницьких романів, проте бажання наслідувати поведінку та принципи улюблених персонажів безнадійно зникає в ранньому дитинстві, лишаючи нам хіба що більш чи менш локалізовані комплекси та неврози. В дитинстві ми захоплюємось революціонерами, піратами та космічними прибульцями, проте в дорослому житті неабияк тішимось, отримавши посаду банківського клерка. Свобода, незалежність, відсутність внутрішніх бар'єрів та зовнішніх перепон лишаються для нас певним відлунням дитячих уявлень про світ, підліткового бажання впливати на події та керувати обставинами. Ми трактуємо свободу як певний запас дитячої вірності й упертості, вони в нас, безперечно, є, просто немає нагоди, аби ними скористатися. Немає нагоди, але немає й достатньої волі. За влучним, хоча й дещо механічним, визначенням Ейнштейна, «свобода людини в сучасному світі схожа на свободу людини, що розгадує кросворд: теоретично вона може вписати будь-яке слово, хоча насправді вона має вписати лише одне, щоби кросворд було розгадано». Ейнштейн знав, про що говорив – не даремно він і до сьогодні вважається однією з емблем нашого загального нереалізованого запиту на незалежність думки, ще одним символом суспільних уявлень про «втілення свободи», а футболки з його зображенням продаються не гірше за футболки з зображенням Че. Хоча політична спадщина Че чи наукова спадщина Ейнштейна при цьому мало кого цікавлять.
Доросле життя лишає не так багато простору для маневру та реалізації всіх твоїх дитячих мрій. Мрія про цілковиту свободу, про відсутність усього того, що стримує й заважає, зникає чи не найпершою. І потрібно мати неабияку мужність, аби зберігати її, цю мрію, протягом усього життя. В більшості випадків людина такої мужності просто не має.

3

Мушу визнати, мені, в моєму житті, завжди щастило саме на людей, наділених внутрішньою мужністю, що зовні зазвичай скидалася на безпорадність. Я тримався цих людей, я закохувався в їхню внутрішню свободу та її зовнішні вияви, я вчився в них триматися своєї свободи так, як пірати тримаються свого прапора – користі з нього особливої немає, але так само й немає якихось інших маркерів, за якими їх можна було б ідентифікувати серед доволі таки одноманітного океанського пейзажу. Свобода як самоціль, як мета, свобода як вияв самодостатності, свобода як причина і свобода як наслідок – подібна філософія робить твоє життя яскравим. Хоча й коротким. Нині я озираюсь довкола й печально зауважую, скількох із них, моїх тодішніх учителів та старших колег давно викинуло з цього життя, кудись на узбіччя, в чорний простір небуття, де питання про свободу просто не виникає, як некоректне. Незалежні художники й вільні письменники, непідпорядковані нікому учні семінарій та неконтрольовані ніким журналісти, автори альтернативних історичних концепцій і дослідники заборонених наукових теорій – більшість із них несла свою свободу як знак, як хрест і хворобу. Іноді їхня свобода й справді закінчувалася різного штибу хворобами, найсимпатичнішими з-поміж яких були пияцтво та манія величі. Дорослішаючи в такому середовищі, важко було виробити в собі поважне ставлення до соціальних обмежень чи суспільних угод. Подібне середовище вчить тебе бути вільним, проте не вчить що потому робити зі своєю свободою, як застосовувати її на повну гучність у мирних умовах. І ось коли наділений подібними, химерними й вибухонебезпечними, знаннями ти опинявся сам на сам із реальністю, починалося найцікавіше. Свобода, ніби святкова нафаршована гуска, була наповнена такими правами, що тобі просто зупинялося серце від їхньої невичерпності. Але, найгірше те, що вона була наповнена й не меншою кількістю обов'язків. І це було головним непорозумінням із суспільними уявленнями. Або з тим, що ми самі під суспільними уявленнями розуміємо.

4

Чи слід уточнювати, що я говорю виключно про маргіналів? Всім їхнім маренням про свободу не було місця поза стінами редакцій, барів чи майстерень. Їхня маргінальність їх захищала, оскільки позбавляла справжньої суспільної небезпеки. Вони скільки завгодно могли виявляти власну асоціальність – соціум у більшості випадків про це навіть не здогадувався. Вони скільки завгодно могли погрожувати змінити світ – світ не мав часу для дискусії з ними, оскільки саме займався динамікою цін на енергоносії. Поза вогкими, завішаними абстрактним живописом стінами майстерень починалося справжнє життя, й до нього було багато претензій. Зокрема в мене претензії були завжди. До політиків і священиків, до професорів і міліціонерів, до двірників і контролерів у громадському транспорті, котрі вперто не хотіли говорити про свободу. Країна, в якій ми всі жили останні двадцять років загалом мало надавалася для розмов про свободу. Вона вирішувала свої проблеми, і ці проблеми пов'язані були не так з абстрактними філософськими термінами, як із конкретними побутовими питаннями. Проблема самоідентифікації замінялась проблемою виживання, і це ображало особливо. Сьогодні я думаю, що інакше й бути не могло. Що ніколи не слід вимагати від суспільства більше, аніж воно готове тобі запропонувати, що ніколи не слід ображатися на країну за те, що вона не відповідає твоїм романтичним про неї уявленням. Суспільство є таким, яким воно є, і вимагаючи від нього чогось більшого, ти мимоволі торкаєшся речей надзвичайно небезпечних – адже ніхто не знає, яких демонів присипляє соціальна апатія, ніхто не може передбачити, з чим доведеться зіткнутися, коли ці демони прокинуться. Свобода як усвідомлена необхідність в багатьох випадках реалізується через спалені магазини. Закликаючи когось до дії, ти рідко прораховуєш можливі наслідки подібної дії, виявляючи таким чином власну потребу свободи, проте цілком ігноруючи необхідність відповідальності. В більшості випадків ти просто проектуєш назовні своє розуміння світу, свої принципи й переконання, й не можеш зрозуміти – чому ніхто не підтримує твоїх, таких простих і дієвих, таких божевільних і авантюрних ідей зміни цього неможливо прекрасного світу. Все це зазвичай виливається в питання – чому вони всі приймають пропоновані їм правила гри? Чому так легко відмовляються від своїх дитячих мрій та ілюзій? Чому, зрештою, потреба свободи – внутрішньої, приватної, і зовнішньої, суспільної – виглядає як небезпечна й незрозуміла вигадка маргіналів, що нав'язують її дорослому раціональному світу? Справді, чому?

5

Що заважає нам бути вільними? Зовнішні обставини, державна тоталітарна машина, система, що контролює кожен наш видих. Для нас, дітей соціалізму, це взагалі вдячна тема – всі свої травми, всю поведінкову і психологічну залежність від наказів згори ми завжди можемо списати на ляльководів із минулого, котрі вчили нас ходили в шеренгах і співати хором. На перший погляд все логічно – радянський криголам, що чверть століття тому не так пішов на дно, як сів на мілину, найменше чого потребував, так це втілення свободи в її практичному сенсі. Нам тепер усім є на що посилатися й чим виправдовуватись. Посттоталітарний статус дає нам право на нашу політичну інфантильність та соціальну парадоксальність, пострадянський післясмак на піднебіннях дорослих чоловіків виправдовує відсутність у них потреби й уміння самим відповідати за власні вчинки, не перекладаючи всі свої проблеми на умовного начальника шахти. Два десятиліття в Україні доводиться чути про сорок років, упродовж яких Мойсей водив за собою ентузіастів, вибиваючи з них рештки «посттоталітарного мислення». Лишилося зовсім трішки, говориться при цьому. Мають померти останні, народжені в рабстві. Ну, почекайте, - не розумію я, - що ж це за рівень смертності має бути? І невже задля того, аби забути про страх перед партійним комітетом справді потрібно сорок років? Чому не забути прізвище парторга відразу ж після того, як вийшов із партії? Звідки в дорослих людей подібна залежність від минулого? Можливо там, у минулому, лишилося щось, окрім страхів та психологічних травм? Можливо вони не так від цього минулого тікають, як намагаються за нього зачепитись? Чи стосується це саме свободи? І якщо стосується – то яким чином? Адже якщо свобода направду є невід'ємною потребою, закладеною в нашу свідомість поетами, революціонерами та кіногероями, то чому ж для її активізації необхідно так довго блукати екзотичними куточками Синайського півострова? Адже якщо необхідність свободи є об'єктивною даністю, то чому ця даність виявляється довгими роками? Може проблема саме в необхідності? Вірніше в тому, що жодної необхідності свободи насправді не існує? Тоді що існує замість неї?

6

Не певен, чи справа тут дійсно в місці та часі народження. Мені не зовсім віриться, що сорок років можуть вплинути на те, що принципово не піддається впливам – а саме нашому небажанню сприймати абстракції, віддаючи натомість перевагу речам видимим, предметним і цілком конкретним. Розмови про свободу, усвідомлена чи не усвідомлена в ній потреба, об'єктивна в ній необхідність – зовсім не прерогатива підлітків і демократичної молоді, аж ніяк не ознака нових генерацій, що приходять на зміну своїм посттоталітарним батькам. Іноді я дивлюся на нову генерацію співвітчизників і розумію, що всі ці розмови про «останніх, народжених у рабстві» - чистої води ілюзія, якою ми всі намагаємося прикрити власну розгубленість перед ситуацією, котру неможливо пояснити. Справді, як пояснити відсутність у цих «дітей незалежності» потреби в змінах, потреби будь-що зламати систему, що принижує й тисне. Вони, за великим рахунком, з усім згодні. Вони, якщо відверто, не те, що не вірять у можливість змін – вони роблять усе можливе, щоби такої можливості в них не з'явилося. Вони відкидають необхідність вибору, так само як і неминучість відповідальності. Вони тримаються за свою приватну ієрархічність, за свою внутрішню шкалу цінностей, за свій чіткий набір переконань, за свою ідеологію, яка передбачає перш за все відсутність сумнівів, відсутність пошуку, відсутність сподівань.
Принаймні, так усе це бачиться збоку. Все це спадає на думку, щойно починаєш говорити з ними про свободу. Не побачивши навіть натяку на порозуміння, дивуєшся – ну, як же так? Адже я говорю такі прості й очевидні речі: свобода, рівність, братерство. Хай це абстракції, хай ми всі носимо з собою свій посттоталітаризм, ніби валізу без ручки. Але все одно – це ж так просто і так очевидно. То в чому ж насправді проблема?
Можливо, проблема в тому, що речей очевидних насправді не існує. І простих вирішень так само. І свободу можна трактувати зовсім по-різному, цілком відмінно розуміючи її природу та механіку. І можна навіть не сумніватись, що щось подібне з ними всіма й відбувається – тими, хто не приймає наше бачення світу, наше розуміння космосу, наше ставлення до часу та простору. Заперечення ними нашої свободи не є запереченням свободи взагалі. Несприйняття нашого варіанту рівності й братерства свідчить лише про несприйняття ними саме нашого варіанту. В усьому іншому, певен, із ними все гаразд – вони мають свої, можливо куди чіткіші за наші, уявлення про більшість моральних та етичних категорій, вони керуються у своєму життєвому поступі принципами вірності, гідності й непокірності не менше за нас, вони загалом мають до нас не менше претензій, аніж ми маємо до них. Себто, справа не у відсутності проблеми свободи, справа виключно у відмінності її трактування. Немає речей очевидних, особливо там, де йдеться про абстракції. Немає речей універсальних, особливо в царині наших персональних страхів та комплексів. Немає в цьому світі нічого, що б не могло викликати в нас сумніву та несприйняття. Єдине, що нас усіх поєднує – наша дивовижна, вроджена й виплекана вихованням здатність нікого не чути, ні до кого не дослухатись, керуватися в цьому житті виключно своїм правом. Правом на свободу зокрема.