Адже загалом освоєння Південного океану триває вже 220 років, а історія дослідження Антарктики це окрема велика тема. Тож тут ми сконцентруємося на історії регіону нашого призначення – району південного узбережжя острова Анверс, де знаходиться американська станція Палмер, а також української Антарктики – Аргентинських островів та прилеглих архіпелагів. До нього вже недалеко, адже наш криголам минає протоку поміж островами Брабант та континентом.

Коли вперше людина побачила ці величні скелі крижаного континенту? Антарктика досі приховує безліч таємниць. Це породжує низку чуток та фантастичних припущень. Однією з них є загадка так званої мапи Пірі Рейса, складеної в XV ст. турецьким мореплавцем Хаджі Мухеддін Пірі ібн Хаджі Мехмедом. Вона начебто не тільки з дивовижною точністю показує абриси континентів та морів, але й наводить берегову лінію відкритої багато століть по тому Антарктиди.

При цьому ділянка антарктичного півострова показана без льодового покриву. Проте, якщо поглянути на даний фрагмент мапи, трудно зрозуміти, чому фрагмент Антарктиди не відділений від Південної Америки протокою Дрейка? І взагалі що за фрагмент Південної Америки тут показано?

Загалом картографи минулого інтуїтивно відчували необхідність існування на південному полюсі континенту, тож гіпотетичні його абриси можна знайти на низці інших стародавніх мап.

По мірі дослідження південної кулі площа континенту, який зображали на південному полюсі, ставала все меншою, а дослідники вперто намагалися дістатися його берегів. У другій експедиції на суднах «Resolution» і «Adventure» Дж. Кук також спробував знайти шостий континент або спростувати його існування. Йому вдалося просунутися далі, ніж попередникам; у в 1773 р. він перетнув Південне Полярне коло і досяг 71°10" пд. ш., але далі пакові льоди блокували його шлях.

У 1775 р. Дж. Кук ще раз спробував пробитися на південь, але знову його зупинили пакові льоди і, повернувши на схід, він відкрив субантарктичні острови: Південну Георгію і Південні Сандвічеві острови. Дж. Кук був розчарований цими відкриттями, порахувавши, що якщо південний континент і існує, то він холодний, неживий і не принесе користі людству.

Через кілька років після плавань Дж. Кука і відкриття низки субантарктичних островів, що містили великі скупчення тюленів, на південь кинулися звіробої. У 1778 р. перші англійські звіробійні судна припливли на Південну Георгію для полювання на морських котиків.

В цей же час з метою відкриття нових територій і розширення своїх володінь правителі інших країн також відправляли експедиції в Південний океан. Перше достовірне відкриття Антарктичного континенту було зроблене 27 січня 1820 р. російською експедицією, спрямованою на південь російським царем Олександром I на корветі «Восток» під командуванням естонця Тадея (Фабіана) Беллінсгаузена в супроводі шлюпу «Мирний» під командуванням Михайла Лазарєва.

Ф. Беллінсгаузен відкрив острів, який назвав островом Петра I, а берег, до якого підійшов – берегом Олександра, на честь царя. Пізніше було встановлено, що це острів, з’єднаний з континентом шельфовим льодовиком.

Зауважимо, що на момент того плавання звіробої вже добивали останніх тюленів на субантарктичних островах.

Всього на три дні пізніше до північного краю Антарктичного півострова підійшов англієць Едвард Брансфілд на судні «Вільямс». А ще через десять місяців до Антарктичного півострова припливли американські звіробійні судна Натаніеля Палмера, який також відкрив Оркнейські острови.

Перші дослідження району бухти Артура – Аргентинських островів, куди ми направляємося, припадають на XIX ст. Зокрема в лютому 1832 р. капітан Джон Біско відкрив перші острови, що знаходяться на захід від півострова.

У 1893-1987 рр. Німецька Морська Компанія організовує промислову китобійну експедицію на судні «Грюнланд» (капітан Даллман). Хоча комерційного успіху експедиція не мала, вона нанесла на карту цілий архіпелаг островів, що отримав ім’я кайзера Вільгельма. До складу цього архіпелагу входять розташовані неподалік української станції Академік Вернадський острови Бус, Плено, Ховгаард та Пітерман.

На початку ХХ ст. цих островів досягла французька антарктична експедиція на шхуні «Франсе», якою керував Жан-Батист Шарко. У серпні

1903 р. «Франсе», маючи на борту 21 особу, покинула французький порт Гавр і в лютому наступного року 1904 р. досягла острова В’єнке архіпелагу Пальмер. Тут було відкрито дуже зручну бухту, названу на честь морського міністра Франції Едуарда Локроя – Порт Локрой.

У 1887-1899 рр., західне узбережжя Антарктичного півострова, а саме узбережжя Данко (Danco) та Грехем (Graham) досліджувала бельгійська антарктична експедиція.

Детально були досліджені острів В’єнке (Wiencke), затока Біскоу (Biscoe Bay) та південнозахідне узбережжя острова Анверс (Anvers), зокрема і бухта Артура. Результатом цього обстеження стало, окрім іншого, перше повідомлення про знахідки на території західного узбережжя Антарктичного Півострова двох судинних рослин: щучника та перлинниці антарктичних.

Експедиція змушена була зазимувати на острові Бус, оскільки просуванню на південь заважали шторми і потужні льоди. Це відбулося у берегів затоки, названої Порт Шарко. Наразі на вершині тутешнього пагорбу височіє пам’ятний знак на честь тої зимівлі.

До грудня 1904 р. було описано більшість островів архіпелагу Вільгельма, що знаходяться на захід від Антарктичного півострова: Бус, Ховгаард, Плено, Пітерман, Рокас, Крулс, Анаграм, Ялур (на честь лейтенанта аргентинського флоту Джорджа Ялура (Jorge Yalour), старшого помічника капітана корвета «Уругвай» в компанію 1903-1904 рр.), Белбедер, а також група Аргентинських островів.

Цю незвичайну для французької експедиції назву було дано на знак подяки уряду Аргентини за врятування у лютому 1903 р. шведської експедиції Отто Норденшельда. Відправлений у ці води корвет «Уругвай» (кап. J. Irizar), прийняв на борт людей, що висадилися на острів Лур’є (море Скотія) після загибелі експедиційного судна «Антарктік». У 1904-1905 рр. і 1907-1908 рр. цей корабель забезпечував роботу і експедицій самого Ж.-Б. Шарко.

Так на карті Антарктики з’явилися острови, названі на честь самого корвета і його офіцерів. Серед них був нанесений на карту і острів Галіндез, названий так на честь командира корвета «Уругвай» в кампанію 1904-1905 рр. фрегатен-капітана Ісмаеля Галіндеза (Ismael F. Galindez).

Завдяки своєму зручному географічному положенню ці острови стали місцем створення перших британських антарктичних станцій. Однією з таких станцій стала база F (згодом Фарадей), а потім Академік Вернадський.

Під час останньої французької антарктичної експедиції у 1908-1910 рр. на кораблі «PourquoiPas?» (французькою – «чому ні?») під керівництвом того ж Ж.-Б. Шарко досліджувалися розташовані південніше острівні архіпелаги вздовж узбережжя Антарктичного півострова. Перед тим, як відправитися на південь, експедиція зимувала на Пітермані.

Наступним етапом вивчення регіону була робота британської експедиції на Землі Грехема (Graham Land – фрагмент Антарктичного півострова поблизу Аргентинських островів) протягом 1934-37 рр. Це час реалізації британських амбіцій з оволодіння значною частиною Антарктичного півострова. Перед першою світовою війною Англія в односторонньому порядку оголошує «залежною територією» (колонією) Фолклендські острови, передавши під управління її адміністрації значні території в Антарктиці (у тому числі Землю Грехема, Південні Оркнейські і Південні Шетлендські острови). Для вивчення та освоєння антарктичних територій в Англії створюються Комітет з дослідження та розвідки колонії Фолклендських островів (1919 р.) і океанографічний комітет «Діскавері» (1924 р.), які започатковують великомасштабне вивчення регіону. В цей самий час організовується Королівське Антарктичне товариство, яке координує наукове вивчення Антарктиди.