Споконвіку стан війни передбачав жорсткий гендерний розподіл простору та ролей: поле битви вважалося місцем, що належить виключно чоловікам-воїнам, тоді як жінки мали залишатися вдома, опікуючись сімейним вогнищем далеко від лінії зіткнення. «Узвичаєний погляд на взаємозв’язок між гендером і війною полягає в тому, що чоловіки творять війну, а жінки творять мир. Чоловіки як представники своїх народів чи соціальних груп воюють з чоловіками іншої групи, а жінки тим часом лишаються осторонь бою, під захистом своїх чоловіків. Жінки зазвичай залишаються невидимими для воєнних стратегій, що відображає поширене припущення щодо суто чоловічої природи війни».

У цій статті буде здійснено огляд основних проблем, обговорюваних у межах феміністських досліджень жіночого досвіду двох світових воєн в англомовній (європейській і північноамериканській) історіографії від кінця 1970-х років дотепер. Буде висвітлено ключові концепції та підходи, які дали змогу історикам вийти за межі вивчення великих збройних конфліктів у традиційному політично-мілітарному ракурсі та побачити ширші гуманітарні, соціальні, ідеологічні виміри війни. Завдяки застосуванню категорії гендеру можна зрозуміти внутрішні, приховані механізми і наслідки політичних, військових та урядових рішень і програм, відчитати приховані смисли воєнної пропаганди, простежити динаміку взаємодії поміж окупантами й окупованими, переможцями і переможеними, військовими/ ветеранами і цивільними як під час, так після війни.

Феміністки і війна: політичні дослідницькі вектори

Століттями жінки так чи інакше брали участь у війнах, однак їхнє становище при війську було маргінальним. Будь-яка війна в той чи інший спосіб зачіпала інтереси жінок, впливала на їхнє життя, змінюючи або навіть руйнуючи його усталений триб, завдаючи болю і втрат, змушуючи винаходити та використовувати певні стратегії виживання, пристосовуватись і протидіяти її руйнівному впливові. Інколи надзвичайні обставини війни відкривали жінкам нові нагоди і можливості для самореалізації та опанування раніше недоступних ролей, частіше – змушували страждати фізично і психологічно, працювати на межі сил, часом спонукали до нестандартних вчинків і рішень, зрідка перетворювали на героїнь. Жінки по-різному переживали війну та у різний спосіб були залучені у збройні конфлікти, однак майже до кінця XX ст. складний, розмаїтий і неоднозначний жіночий досвід війни (за невеликими винятками) залишався поза увагою істориків. Лише парадигматичні зміни в історичній науці, відомі як «антропологічний поворот», завдяки чому у фокусі студій опинилися людина та її досвід проживання історії, з одного боку, та піднесення жіночої історії як відносно самостійного критичного напряму історичних досліджень з притаманним йому теоретико-методологічним інструментарієм — з іншого, привели до зміни історіографічної ситуації та дали поштовх систематичному вивченню і всебічному осмисленню величезного спектру проблем, які охоплює тема «жінка і війна».

Власне, історики феміністської школи звернули увагу на той факт, що загалом через властивий історичній науці андроцентризм жінки та їхній специфічний історичний досвід значною мірою залишалися «невидимими» для дослідників. Більше того, навіть тоді, коли про жінок писали, їхнє життя вивчали та оцінювали крізь призму чоловічих норм і цінностей, ще більше маргіналізуючи жіноцтво як соціальну групу в історіографії. Від 1970-х років починається стрімкий розвиток жіночої історії у межах феміністської дослідницької парадигми, розробляються нові (досі ігноровані науковцями) теми і формуються такі підходи, які дають змогу не лише описувати життя жінок різних верств, культур та епох, а й простежити і пояснити соціокультурні механізми, що визначали становище жінок у суспільстві та в історичних студіях. «Жінка і війна» належить до тем, на які звернули увагу дослідниці феміністського спрямування, хоча перші ґрунтовні праці з відповідного кола питань з'явилися тільки на початку 1980-х років.

Однією з тих, що найбільше інтригують і водночас належать до найбільш контроверсійних, стала тема безпосередньої служби жінок у війську та участі у бойових діях. Через міцний зв’язок поміж фемінізмом і пацифізмом перебування жінок у збройних силах певний час випадало з поля зору феміністських істориків. У феміністській воєнній історіографії досвідові жінок-військовослужбовців приділяли не надто багато уваги. Натомість, з огляду на пацифістські настанови значної частини феміністок, дослідниці схильні були насамперед зосереджуватися на участі жінок у миротворчих рухах та ініціативах національного й міжнародного рівнів, а також вивчати, як жінки потерпали від війни і ставали жертвами чоловічого насильства у воєнний час. Ставлення до жінок-військових серед феміністок завжди було неоднозначним, оскільки саме військо є одним з найдавніших символів гегемонної маскулінності та плацдармів чоловічої ідентичності й влади.

Мішель Шовер звертає увагу на протиріччя, яке виникало між патріотичною мобілізацією жіноцтва країн, що воювали, та пацифістською настановою багатьох феміністок ще у часи Першої світової. Активістки жіночого руху опинялися у двозначній ситуації та зазнавали суттєвого тиску: з одного боку, від них вимагали підпорядкувати егоїстичні інтереси й цінності жіночої емансипації інтересам своїх націй, які воювали; з іншого боку, війна створювала додаткові можливості для розширення спектра професій та сфери зайнятості жінок. Елісон Коль слушно зауважує: «Війна позначалася на фемінізмі парадоксальним чином: вона перешкоджає фемінізмові, підсилюючи патріархатні структури, та водночас часто вимагає від жінок діяти без чоловіків, що може стати каталізатором фемінізму». Саме через цю суперечність у феміністському середовищі й досі наявні дуже різні погляди щодо жіночої служби у війську. Назагал вирізняють три основні позиції залежно від спрямування феміністок. Радикально налаштована частина вбачає в образі жінки-воїна ознаку жіночої сили та влади (на кшталт амазонок), прояв давніх матріархальних традицій гінократичних та гіноцентричних культур минулого. Однак основу філософії радикального фемінізму становлять ідеї жіночого сепаратизму, що у цьому контексті означає відмову від інтегрування жінок у патріархальні військові структури.

Феміністки ліберального спрямування вбачають у військовій службі для жінок одну з можливостей досягнення чи прояв гендерної рівності. На їхню думку, жінки можуть довести своє право на рівноправність, входячи у чоловічі сфери, виконуючи чоловічі ролі, досягаючи чоловічих стандартів і в такий спосіб демонструючи свою рівноцінність. Для ліберальних феміністок не останнім аргументом на користь жіночої участі у війську є ті соціальні пільги та гарантії, що їх зазвичай отримують військовослужбовці. Їхня позиція ґрунтується на мілітаризованому понятті громадянства, коли громадянські права частково пов'язані зі здатністю особи воювати за свою країну. На думку ліберальних феміністок, політична влада була недоступна для жінок почасти тому, що у багатьох країнах військова служба є передумовою для здобуття високої політичної посади. У межах такого підходу служба в армії дає жінкам змогу позбутися статусу «слабких і беззахисних».

Третя група — феміністки критичного спрямування — застерігають від ідеалізації образу жінки-воїна, який насправді пропагує мілітаристські та маскуліністські цінності, а не переозначує гендерно зумовлені соціальні норми і структури влади. У війську жінки є об’єктами ще більших маніпуляцій з боку тих, хто контролює ці інституції: жінок мілітаризують, але не надають їм більших суспільних повноважень. Жіночі ролі у війську визначаються потребами війська, а не потребами жінок. Останні рідко досягають високих військових звань та чинів і найчастіше служать у тих підрозділах, які вважаються більш відповідними для жінок. Щоб стати вояком, жінка має уподібнитися до чоловіка, котрий є еталоном бійця. Збільшення кількості жінок-військовослужбовців, на думку феміністок критичного спрямування, свідчить про мілітаризацію суспільства, а не про гендерну рівність. Тож військова служба жінок не розхитує, а підсилює патріархальний гендерний уклад армії та суспільства загалом, оскільки створює ілюзію рівноправності. Як влучно помітила Ніколь Енн Домбровскі «було б наївно наполягати, що жінки можуть змінити мілітарну культуру, не розуміючи, як мілітарна культура може змінити жінок».

Визнаючи слушність антимілітаристської критики та пацифістської риторики, їхні опонентки зауважують, що досягти окресленого ідеалу демілітаризації суспільства вкрай непросто. У заданих політичних та історичних контекстах жінки не можуть ігнорувати військо як потужний суспільний інститут чи відмежуватися від війни. Важко не погодитися з думкою Ілене Роуз Фейнман: «Допоки ми як нація не вийдемо за межі мілітарної політики, жінки мають таке саме право та відповідальність нести військову службу, як і чоловіки. Ми мусимо враховувати економічні й громадянські мотиви служби, вимагаючи прямого визнання відповідальності жінок як громадянок бути військовослужбовцями. Мусимо протистояти намаганням правих сил вилучити жінок з армії та нав’язати жінкам потребу в захисті й схильність до миротворчості».

Не таємниця, що класична воєнна історія зосереджується на бойових діях та їхніх учасниках, на політичних стратегіях ведення війни та воєнних тактиках армій і командирів. Оскільки політику щодо війни визначають здебільшого чоловіки, і саме вони становлять абсолютну більшість серед учасників бойових дій, жіночого погляду на війну немає у більшості історичних студій на цю тему. Замовчування жіночих голосів особливо виявляється у вибірковості включення індивідуальної пам'яті про війну в колективні наративи. Хоча жінки залишили по собі яскраві спогади, мемуари, щоденники та інші автобіографічні документи про власний досвід війни, в офіційній історії їхні свідчення значною мірою оминали. Досліджуючи і фронт, і тил, науковці набагато частіше послуговуються чоловічими мемуарами. Подібна тенденція характерна і для воєнної літератури, яка «віддає перевагу досвідові вояків, віддзеркалюючи особливий суспільний статус тих, хто воює, вбиває і, можливо, вмирає за інтереси нації». Окреслюючи напрями та перспективи феміністських студій в історії світових воєн, Джоан Скотт зауважила, що характерною рисою феміністської історіографії є оцінка війни як певного вододілу, поворотної точки, котра спричинилася до знакових змін у становищі жінок у країнах-учасницях світових воєн. У цьому контексті, стверджує вчена, ключовими для дослідників є чотири теми, в межах яких вони стверджують (або заперечують) вирішальну роль війни у зміні суспільного становища жінок.

Перша тема стосується нових можливостей самореалізації, що відкриваються перед жінками під час війни (праця у престижних високооплачуваних галузях промисловості та урядових установах, служба у військових структурах). Саме упродовж війни жінки мали нагоду показати свої здібності, вміння та спроможність і таким чином зруйнувати безпідставні упередження, які обмежували їхню роль приватною сферою. Друга тема пов'язана з розширенням політичних прав жінок після Першої та Другої світових воєн (наданням виборчих прав), що фактично стало визнанням жінок як громадян. Інша справа, що за відсутності серйозних правових, економічних та соціальних змін ці політичні права мали радше символічний характер і не давали жінкам реального доступу до влади. Третя тема — про роль війни в розвитку пацифістського феміністського руху на противагу маскуліністському мілітаризму, що справило вирішальний вплив на феміністську свідомість. Четвертою темою постає питання про коротко- і довготривалі наслідки війни в тому сенсі, що воєнний досвід жінок мав, по суті, революційний характер, спричинивши зміни в їхній свідомості та поклавши початок докорінним суспільним перетворенням, які вповні проявилися лише десятиліття потому.

Феміністська оптика у вивченні жіночого досвіду війни дає змогу роздивитися це питання в усій повноті та виявити приховані або замовчувані аспекти, а також зрозуміти, чому жінки і чоловіки по-різному реагували на воєнні події, який гендерно-специфічний вплив ті чи інші події та явища воєнного часу справили на жінок і якими були їх віддалені наслідки, яким чином стан війни актуалізує гендер як фундаментальну категорію суспільного устрою і як змінює гендерні відносини та норми в різних суспільних інститутах.

Джоан Скотт закликає істориків використовувати «гендер» як категорію аналізу не лише для вивчення стосунків між чоловіками та жінками у країнах, що воюють, а й для більш тонкого розуміння політики, влади, державних стратегій тощо. Для цього, переконана вчена, треба ставити інші запитання, як-от: гендерна система була трансформована чи відтворена в контексті надзвичайних обставин, спричинених війною? Війна посилила чи послабила визначені культурою межі гендеру? Чи була гендерна політика (в сенсі дискурсів, розподілу ресурсів, доступу до влади, відносин між статями) частиною державної воєнної політики? Вивчаючи жіночу історію (жіночий досвід, дії та саморепрезентації, а також урядові програми і законодавчі ініціативи, спрямовані на них) як частину політичної історії та з’ясовуючи, як жіноча історія фігурувала в національній та міжнародній політиці, ми маємо змогу краще зрозуміти саму політику. Таким чином, досліджуємо не «як війна вплинула на жінок», а «які сторони воєнної політики розкриває нам жіноча історія».

Серед найважливіших питань, які ставлять перед собою дослідниці-феміністки, є такі: «Що відбувається з нашими усталеними ідеалами про «жіноче», «чоловіче», родину і країну, коли жінки беруть до рук зброю? Або, що важливіше, яких змін зазнає сама категорія «жінка» як соціальний конструкт, коли жінки стають вояками? І що відбувається з інститутом і практиками ведення війни, коли до них долучаються жінки?».

Державна політика vs. гендерна ідеологія: жінки у війську та на фронті

Війна актуалізує питання гендерного укладу суспільства. Дослідниці зауважили, що під час війни у суспільстві зазвичай відбувається чітка поляризація сфер чоловічого (фронт) та жіночого (тил) з відповідним закріпленням згаданих вище нормативних соціальних ролей. «Підтримання гендерних ролей у воєнний час означає, що суспільство, яке перебуває у стані війни, зберігає певну засадничу стабільність, незважаючи на величезні соціальні, родинні та економічні зсуви, зумовлені війною». Проте війна зумовлює потужну мобілізацію всіх людських ресурсів на всіх рівнях, що приводить до часткового (і найчастіше тимчасового) розмивання та послаблення жорстких меж маскулінності й фемінності: під час війни жінки часто виконують суто чоловічі ролі (годувальника, глави родини), а іноді навіть беруть безпосередню участь у бойових діях, тоді як поранені чи полонені чоловіки-воїни опиняються у слабкій і залежній позиції. Однак радикальні зміни воєнного часу далеко не завжди зберігаються у повоєнному суспільстві: навпаки, щойно війна закінчується — найчастіше відбувається реставрація довоєнного гендерного ладу, і жінки хоч-не-хоч зазвичай повертаються до своїх традиційних ролей та занять. Для пояснення гендерної динаміки у часи війни Маргарет і Петріс Гайґонет запропонували модель «подвійної спіралі», яка складається з двох переплетених струменів: жіночого і чоловічого, причому жіночий не лише протистоїть чоловічому, а й підпорядкований йому.