Цього митця літературні критики називали "магом поезії другої половини XX століття", творцем "абсолютного вірша", винахідником "мови оніміння", майстром "ілюзії мови", "сліпучою поетичною кометою Галлея", "поетом III тисячоліття" тощо. Він був лауреатом літературної премії міста Бремен (1958) і Бюхнерівської премії (1960). Усі ці визначення, епітети та премії адресовані Паулю Целанові, якого світу подарували Чернівці...

Пауль Целан (справжнє ім'я - Пауль Лео Анчель) народився 23 листопада 1920 р. в єврейській німецькомовній родині у Чернівцях. Це місто 1918 р. після розпаду Австро-Угорської імперії відійшло до Румунії, тож у Чернівцях було унікальне поєднання етносів, релігій, культур і мов. Розмаїття національних традицій, пишний розквіт культури у період між двома світовими війнами - у такій атмосфері проходили дитинство та юність Целана. Талановитий хлопець відвідував спершу початкову школу з німецькою мовою навчання, потім єврейську народну школу, гімназію з румунською мовою навчання і, нарешті, ліцей, де, поруч із німецькою, викладали давньогрецьку, латинську, англійську, французьку та румунську мови. Тому не дивно, що Пауль став справжнім поліглотом і згодом талановитим перекладачем.

Завдяки його неперевершеним перекладам з англійської, французької, російської, італійської, румунської, португальської, гебрейської (івриту) мов по-новому зазвучали твори Вільяма Шекспіра і Поля Верлена, Ґійома Аполлінера й Михайла Лермонтова та багатьох інших письменників.

Целан вступив до Підготовчої медичної школи французького міста Тур, однак навчання перервала Друга світова війна. Повернувшись на батьківщину, Пауль студіював французьку та російську філологію у Чернівецькому університеті. Проте війна докотилася й до Чернівців. Поміж десятків тисяч євреїв Целан став жертвою нацистських переслідувань. За чотири роки він пройшов крізь жахи фашистського пекла: чернівецьке гетто, примусові роботи в румунському трудовому таборі, втрата батька й матері, які загинули в концтаборі.

Проте й радянські порядки, встановлені в Чернівцях після перемоги над Гітлером, Целанові не сподобалися, тому він відновив своє румунське громадянство (1945). Працюючи в бухарестському видавництві "Російська книга", перекладав румунською російську прозу, а також писав власні вірші. 1947 року в авангардистському журналі "Агора" опублікували три його вірші, підписані новим, тоді ще нікому не відомим прізвищем - Целан: німецьке написання свого прізвища, "Ant-schel", Пауль переробив на псевдонім "Zelan", а згодом відредагував його на французький лад - "Celan". Того ж року журнал "Contemporanul" ("Сучасність") надрукував найвідоміший Целанів вірш "Фуга смерті", котрий у перекладі румунською мав назву "Танго смерті" ("Tangoul Mortii").

Невдовзі поет відчув політичний дискомфорт і в Румунії, де також встановився тоталітарний комуністичний режим. Целан мав право на австрійське громадянство (як нащадок громадян Австрії і як жертва Голокосту), тому переїхав до Австрії (1947).

У Відні він підготував до друку свою першу поетичну збірку - "Пісок із урн" (1948), яка побачила світ, коли поет уже перебував у Парижі. Тут він не лише завершив освіту, а й став доцентом знаменитої Сорбонни (1959), одружився з талановитою художницею-графіком Жизель де Лестранж (вона - найкращий ілюстратор його творів); у них народився син Ерік.

1952 року Целан брав участь у виступах "Групи 47", але особливої суголосності з іншими її учасниками не мав. У Парижі поспіль з'явилися його поетичні збірки: "Мак і пам'ять" (1952), "Від порога до порога" (1955), "Мовні ґрати" (1959), "Диктат світла" (1970), "Рештка снігу" (1971) та ін. Однак його душу невпинно ятрили переживання через жахи Голокосту та втрату батьків: він пішов із життя в Парижі 20 квітня 1970 р., зробивши фатальний крок у Вічність із того самого моста Мірабо, що його так талановито оспівав Ґійом Аполлінер...

Українською мовою німецькомовні твори Пауля Целана перекладали Микола Бажан, Михайло Орест, Василь Стус, Марина Новикова, Михайло Білорусець, Петро Рихло.

Вірш "Фуга смерті" Целан написав наприкінці Другої світової війни, коли людство із якимось заціпенінням починало усвідомлювати увесь жах гітлеризму. Жахало усвідомлення сюрреалістичних картин, що їх солдати антигітлерівської коаліції спостерігали в таборах смерті, де винищення людей було поставлено на промислові рейки, де робили торшери із людської шкіри, а людський попіл використовували як добриво. Німецький філософ Теодор Адорно навіть зауважив: "Писати вірші після Освенціма - це варварство", і його вислів став крилатим.

Вірш "Фуга смерті" саме показує, про що може говорити поезія після жахіть масового знищення людей. Шлях вірша до читачів був непростим. Спочатку він з'явився у румунському перекладі (1947), твір супроводжувався коментарем редактора, котрий стверджував, що текст ґрунтується на конкретних фактах. Через рік був надрукований у збірці "Пісок із урн", але відомим став лише після опублікування у збірці "Мак і пам'ять" (1952).

У вірші поетично відтворено жахливу картину буднів табору смерті. Традиційно вважають, що мова йде про Освенцім, однак таке відбувалося і в Бухенвальді, і в Дахау, в будь-якому нацистському концтаборі. Ввечері "один чоловік", імовірно комендант табору, пише листа Маргариті, дівчині з золотистими косами. А потім примушує одну частину ув'язнених євреїв копати собі могилу, а іншу - грати танцювальну музику, нацьковуючи на них псів. Постійні повтори ("ми п'ємо і п'ємо", "чорне молоко світання" та ін.), що їх використовує Пауль Целан, натякають на неперервність цього страшного ритуалу... Саме він і стає втіленням трагічної приреченості людини під час світових катаклізмів, на які вона не здатна вплинути, як це сталося під час Другої світової війни.

Цей твір вважають своєрідним реквіємом за жертвами Голокосту. У вірші домінують образи й художні засоби, які символізують торжество смерті: "чорне молоко світання" (контекст обумовлює метаморфозу-оксюморон - біле від природи молоко набуває кольору жалоби. Чи це звичайний білий вранішній туман став чорним від диму крематоріїв?), "могили в повітрі, де лежати не буде тісно" (як метафора того страшного диму?), "попеляста (присипана попелом жертв чи дочасно посивіла?) коса Суламіф" тощо.

Вірш побудований за принципом антитези. З одного боку, "ми", ув'язнені євреї, Суламіф із попелястими косами (образ із біблійної "Пісні над Піснями", символ палкого й прекрасного кохання), з іншого - "один чоловік", від якого залежить їхнє життя і смерть, та золотокоса Маргарита, можливо, героїня Ґете чи ідеальний образ світловолосої красуні, традиційний у живописі та німецькому фольклорі.

Літературознавці порівнюють будову вірша з композицією фуги, у якій музична тема немов перетікає від одного музичного інструмента до іншого, проступаючи у різних варіаціях-повторах. Це спостереження видається певною мірою слушним, бо у вірші весь час повторюються ті самі мотиви. Однак слово "фуга" у заголовку з'явилося, напевно, з якихось інших причин, адже спочатку вірш мав назву "Танго смерті". Якщо ми шукатимемо аналоги композиції цього вірша у музиці, то передусім варто згадати про єврейські мелодії. У тексті є пряме посилання: один чоловік вимагає від музикантів грати танцювальну музику ("грати до танцю наказує нам"). Звісно, навряд чи вони грали фуги. Мабуть, ті мелодії, які знали з дитинства, тобто традиційну народну музику східноєвропейських євреїв, яка мала назву клезмерської і яку чернівчанин Пауль Анчель добре знав. До того ж характерною особливістю хасидських мелодій є симетричність і повторюваність музичних тем, що ми бачимо у вірші "Фуга смерті". Тож назву вірша треба співвідносити не з конкретним музичним жанром, а з тим культурно-естетичним тлом, із яким цей музичний жанр асоціюється.

Центральна метафора твору - "чорне молоко світання" - має безліч інтерпретацій, перетворюючись на символ трагічної безнадії ув'язнених, приречених на страшну смерть у концтаборах.

Вірш сугестивний, він пробуджує низку асоціацій, тому що жахливу абсурдність та алогізм трагедії Другої світової війни важко вкласти у рамки раціонального осмислення.