Небезпека вірусів для людини, яка працює з ними, визначається багатьма факторами, такими, як вірулентність вірусу для людини та тварин, здатність вірусу викликати тяжкі епідемічні хвороби, частота летальних випадків при лабораторному зараженні людей, здатність до зараження людей аерозольним шляхом, частота лабораторних заражень та наслідки для осіб, що заразилися, типи експериментів з вірусом, експерименти з вірусними аерозолями, з інфікуванням тварин та членистоногими переносниками, що значно підвищує небезпеку порівняно з експериментами на культурах клітин. Залежно від ступеню небезпеки віруси розподіляють на групи.

Основними критеріями, які використовують для такого розподілу, є:
• низький ступінь небезпеки – вірус у звичайних умовах, як правило, не викликає захворювань людей та сільськогосподарських тварин;
• середній ступінь небезпеки – вірус може викликати захворювання людей або сільськогосподарських тварин, але в звичайних умовах небезпека для працівників лабораторій і для населення практично відсутня. Лабораторні зараження та захворювання нечасто призводять до серйозних наслідків для захворілих, а наявність ефективних засобів профілактики і лікування виключають можливість розповсюдження інфекції;
• високий ступінь небезпеки для працівників лабораторій спостерігається, коли вірус викликає тяжке захворювання у людей, але можливість передачі збудника хвороби від людини до людини відсутня або є незначною. Високий ступінь небезпеки епідемічного розповсюдження інфекції фіксується в тих випадках, коли вірус часто викликає тяжке захворювання у людей; він може легко передаватися іншим людям шляхом прямого контакту або опосередковано.

Таким чином, за ступенем небезпеки для людини збудників вірусних інфекцій розподіляють на чотири групи (ДСП 9.9.5.035.99 «Безпека роботи з мікроорганізмами І-II груп патогенності», «Положення про порядок обліку, зберігання, обігу, відпускання, вивозу та пересилання культур бактерій, вірусів, рикетсій, грибів, найпростіших, мікоплазм, бактерійних токсинів, отрут біологічного походження»):

І група – віруси геморагічних гарячок Ебола та Марбург (родина Filoviridae), Ласса, Хунін, Мачупо, Себіа, Гуанаріто (родина Arenaviridae), натуральної віспи та віспи мавп (родина Poxviridae), вірус В (вірус мавп 1-го типу, родина Herpesviridae), вірус Кримсько-Конголезької гарячки (родина Bunyaviridae). Це збудники надзвичайно небезпечних інфекцій. Вони мають високий рівень ризику для індивідуума та суспільства, небезпечні для працівників вірусологічних лабораторій. Викликають тяжкі та летальні захворювання з ризиком епідемічного розповсюдження, тому що передаються прямим і непрямим шляхами.

II група – арбовіруси: віруси енцефаломієлітів коней, лісу Семліки, Чикунгунья, О’ньонг-ньонг та ін. (родина Togaviridae), віруси комплексу кліщового енцефаліту, японського енцефаліту, жовтої гарячки, Зіка, гепатиту C та ін. (родина Flavivirade), віруси комплексу Каліфорнійського енцефаліту, москітних гарячок, геморагічних гарячок з нирковим синдромом та ін. (родина Bunyaviridae); віруси лімфоцитарного хоріоменінгіту, Такарібе, Пічінде (родина Arenaviridae), віруси сказу (дикий штам) та ін. (родина Rhabdoviridae), віруси гепатиту B (родина Hepadnaviridae), гепатитут D (рід Deltavirus), ВІЛ, віруси Т-клітинного лейкозу людини (родина Retroviridae), вірус ящуру (родина Picornaviridae), пріони (збудники повільних нейроінфекцій – підгострих губчатих енцефалопатій). Це – збудники висококонтагіозних епідемічних захворювань з високим рівнем ризику для індивідуума та низьким для суспільства. Вони викликають тяжкі захворювання, але передача збудника від однієї людини до іншої незначна або навіть відсутня.

III група – віруси грипу А, В та C (родина Orthomyxoviridae), поліомієліту (вуличні штами), вірус гепатиту A (родина Picornaviridae ), вірус гепатиту E (родина Hepeviridae ), герпесу людини 1-го та 2-го типу, вітряної віспи / оперізуючого лишаю, цитомегалії людини, герпесу людини 6-го та 7-го типів (родина Herpesviridae). Це – збудники інфекцій з середнім рівнем ризику для індивідуума та обмеженим рівнем ризику для суспільства. Вони можуть викликати захворювання у людей і тварин. У працівників лабораторій можуть виникати серйозні захворювання, але існують ефективні засоби профілактики та лікування. Тому ці віруси серйозної загрози для життя як працівників лабораторій, так і населення взагалі, а також для свійських тварин не мають. Ризик розповсюдження цих збудників інфекцій невеликий.

IV група – збудники вірусних септицемій, менінгітів, ентеритів, пневмоній. Це – аденовіруси, реовіруси, ентеровіруси, пікорнавіруси, коронавіруси, каліцівіруси, віруси парагрипу, епідемічного паротиту, кору, червоної висипки, везикулярного стоматиту, віспи корів, контагіозного молюска та ін. Ці віруси мають низький рівень ризику для індивідуума та суспільства. Цей поділ певною мірою умовний, оскільки внаслідок генетичної мінливості можуть з’являтися штами вірусів з підвищеною вірулентністю.

Обліку у вірусологічних лабораторіях СЕС підлягають такі вірусні захворювання, як вірусні гепатити, поліомієліт, кір, червона висипка, вітряна віспа, епідемічний паротит, сказ, ящур, інфекційний мононуклеоз, лімфоцитарний хоріоменінгіт, кримська та омська геморагічні гарячки, японський комариний енцефаліт, кліщовий весняно-літній енцефаліт та інші. Окрім того, розроблені Правила санітарної охорони території України, що регламентують порядок здійснення загальнодержавних медико-санітарних заходів (організаційних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних та протиепідемічних), спрямованих на запобігання занесенню і розповсюдженню на території України небезпечних вірусних інфекційних хвороб людини, таких, як жовта гарячка, контагіозні вірусні геморагічні гарячки (Ласса, Ебола, хвороба Марбург), малярія та інші небезпечні для людини інфекційні хвороби, які передаються комарами (гарячка денге, Чикунгунья, долини Рифт, Західного Нілу, енцефаломієліти кінські (західний американський і венесуельський), енцефаліти (японський, каліфорнійський, Сент-Луїс, долини Муррея), а також на локалізацію та ліквідацію осередків цих хвороб. Треба мати на увазі, що нумерація груп вірусів, прийнята в Україні, відрізняється від прийнятої в класифікаціях ВООЗ, США та Японії зворотним порядком розташування. До І групи в цих класифікаціях відносять віруси найнижчої патогенності.

Згідно з класифікацією груп ризиків патогенів ВООЗ, існує чотири типи чинників інфекцій:
– група ризику 1 (відсутня або низька індивідуальна та суспільна небезпека) включає агенти, що потенційно не є збудниками хвороб людини та тварин;
– група ризику 2 (помірна індивідуальна небезпека та низька суспільна небезпека) включає патогенні збудники, не схильні до швидкого поширення,
що здатні зумовлювати захворювання у людини або тварин, які легко лікуються або проти яких існують профілактичні заходи;
– група ризику 3 (високий індивідуальний та низький суспільний ризики зараження) включає патогенні агенти, що зумовлюють серйозні захворювання, однак для них існують ефективні профілактичні та лікувальні заходи;
– група ризику 4 (високі індивідуальний та суспільний ризики зараження) включає патогенні агенти, що зумовлюють масові серйозні захворювання; ефективних профілактичних та лікувальних заходів не існує.

 Типи вірусологічних лабораторій

В Україні вірусологічні лабораторії прийнято поділяти на 3 категорії

(«Руководство по биологической безопасности в лабораторных условиях», 1985):
1) Базові лабораторії (основні або загального типу); у зв’язку з конкретними особливостями роботи вони можуть бути обладнані різними захисними засобами та устаткуванням. Це – лабораторії навчальні, служби охорони здоров’я, лікарень, діагностичні лабораторії, університетські лабораторії. В них працюють зі збудниками інфекції III, вірусами рослин та бактерій.
2) Режимні лабораторії (ізольовані) або лабораторії утримання. Це – спеціальні діагностичні лабораторії, де працюють зі збудниками інфекцій II групи.
3) Лабораторії особливого режиму (максимально ізольовані), або лабораторії максимального утримання. Це – лабораторії для роботи з особливо небезпечними патогенними вірусами І групи.

Для різних груп / категорій лабораторних інфекцій Центром з контролю й профілактики захворювань (The Center for Disease Control and Prevention – CDC) розроблені практичні керівництва, в яких описане відповідне устаткування для безпечного зберігання біологічного матеріалу, необхідне оснащення й заходи, які повинен виконувати персонал лабораторій.