7.1. Темперамент

7.1.1. Поняття темпераменту

Під темпераментом розуміється відносно стійке закономірне співвідношення індивідуально-психологічних особливостей людини і тварин, яке характеризує динамічну сторону їх психічної діяльності та поведінки.

Розрізняють два найважливіші аспекти темпераменту – активність і емоційність. Активність характеризує ступінь швидкості, енергійності чи повільності, млявості індивіда у його діях і вчинках, а емоційність – особливості перебігу його емоційних переживань (позитивних чи негативних) та ставлення до явищ чи предметів дійсності (радість, сум, гнів тощо).

Різні вчені робили спроби розкрити природу темпераменту та визначити його показники на основі морфологічних особливостей людської голови, товщини нервових волокон, будови тіла тощо. У пострадянській психології найбільш поширеною є теорія І. П. Павлова, яка пов’язує типи темпераменту з діяльністю центральної нервової системи. Подальші дослідження, проведені російськими фізіологами, показали, що структура основних властивостей нервової системи є досить складною, що спричинює значну кількість їх поєднань, а не чотири, як уважав І.П. Павлов. Крім того, встановлено, що кожна властивість темпераменту залежить не від однієї, а від кількох властивостей нервової системи, і кожна така властивість виявляється не в одному, а у всіх типах темпераменту.

Тип темпераменту є відносно стійким і мало змінюється під впливом середовища та виховання, але зазнає певних змін у процесі онтогенезу. Відомо також, що він не визначає інші властивості особистості (наприклад, характер, здібності), а лише впливає на їх динамічні прояви. На основі темпераменту формується індивідуальний стиль діяльності – сукупність варіантів діяльності, які є найбільш прийнятними для людини певного темпераменту. У генетичних дослідженнях темпераменту необхідно враховувати кілька його особливостей. По-перше, компонентний склад темпераменту залежить від віку людини, оскільки деякі особливості поведінки, характерні для маленьких дітей (наприклад, регулярність відправлення фізіологічних функцій, тривалість сну і т.п.), у дорослих або відсутні, або мають зовсім інше значення. По-друге, методи діагностики динамічних характеристик (анкети, засновані на самооцінці, експертні оцінки, проективні методики, спостереження), як правило, мають значно меншу, ніж, наприклад, тести IQ, статистичну надійність і часто дають різні результати. По-третє, існує традиційна для психології проблема співвідношення темпераменту і характеру. Хоча характер, на відміну від темпераменту, часто пов’язується із змістовною стороною особи, однак, це не дає змоги надійно розрізнити їх прояви. Адже динамічні характеристики діяльності можуть в конкретних випадках визначатися не тільки рисами темпераменту, але і, наприклад, високою мотивацією даної діяльності, тобто власне особистісною рисою.

Із зазначених вище особливостей темпераменту досить гострою є проблема співвідношення темпераменту і характеру, яка, кінець кінцем, зводиться до проблеми «індивід та особистість». Цю дилему найкраще може вирішити генетика. Розуміючи особистість як систему, що має соціокультурне наповнення та віддзеркалює суспільні відносини, в які занурена людина, не можна сюди ж відносити спадково задані властивості, які закодовані в геномі та належать до структури індивідуальності. Таким чином, при вирішенні питання про належність тієї чи іншої психологічної риси до темпераменту необхідно обов’язково враховувати коефіцієнт успадковуваності.

Однак у зарубіжних психологічних дослідженнях практично відсутнє розмежування індивіду та особистості. Тому в змісті анкет і тестів, в інших діагностичних процедурах та в одержуваних потім даних західні автори часто об’єднують риси і властивості, які логічно необхідно було б віднести до різних підструктур індивідуальності. Навіть у тих випадках, коли ці два терміни – темперамент і особистість – розрізняються, йдеться скоріше про обсяги понять, ніж про різні підструктури або рівні інтегральної індивідуальності. Труднощі, пов’язані з проблемою розмежування темпераменту та характеру, дають підставу дослідникам вважати, що риси темпераменту в чистому вигляді можуть бути визначені лише у немовлят, коли соціальний досвід мінімальний.

7.1.2. Темперамент у дітей

У дослідженнях, проведених на парах монозиготних та дизиготних близнюків перших днів життя, одержані низькі внутрішньопарні кореляції по основних рисах темпераменту (збудливість, здатність заспокоюватися тощо) і по характеристиках активності протягом сну та неспання. Кореляції у монозиготних близнят варіювали в межах 0,06-0,31, у одностатевих дизиготних – 0,06-0,59, у різностатевих дизиготних – 0,13-0,30. Головною причиною такого досить значного варіювання цих показників можуть бути умови пренатального розвитку та особливості пологів, що підтверджено поведінковими характеристиками, вагою новонароджених та спеціальним тестом, який засвідчує рівень їх фізіологічної зрілості. Таким чином, у цьому віці гени ще не здійснюють свого вирішального впливу на індивідуальні відмінності дітей за темпераментом.

Найближчими місяцями життя дітей ситуація істотно міняється. У ряді досліджень, проведених над близнюками віком 3-12 місяців за допомогою різних методик оцінювання поведінки дітей, показники внутрішньопарних кореляцій у монозиготних близнят були суттєво вищими, ніж у дизиготних. Хоча коефіцієнти успадковуваності при цьому складали в середньому всього 30%, однак це вже свідчить про досить виразні генетичні впливи на темперамент.

Це підтверджується і результатами досліджень прийомних дітей. Так, біологічні брати та сестри у віці одного року мали кореляцію за особливостями поведінки в межах 0,09-0,20, але на другому році життя тут теж виразно проявилися впливи генотипу.