Юра Ткачук усе-таки поставив чашку з чаєм на стіл і встав до вікна глянути, що відбувається надворі. У вікно кухні світило березневе сонце. Юра мружив очі. Сьогодні був четвер, і від обіду Юра сидів удома.

Юра вже з півхвилини бачив краєм ока нездоровий рух під фізико-технічним ліцеєм навпроти вікон. Лінувався піднятись, але зрештою цікавість перемогла. Мабуть, пізно. Юра тільки побачив зі свого другого поверху, як за ріг будинку заходять півтора десятка підлітків. Передні зникли, а задні піднімали над головою руки й кричали щось. Скандували. Так ніби підбадьорюють себе, хмикнув Юра.

Він думав повертатися до столу, поки чай не охолов, але тут з ліцею вибігла Марія Федорівна.
— Я знаю вас! Я запам'ятала!

Марія Федорівна по-старечому помахала кулаком услід підліткам. Чи це все-таки були діти? З-за рогу почулось улюлюкання й цапиний сміх. Отакий: «Го-го-го!». Навіть не як гусаки. Гидкий у них сміх, коли голос ламається, подумав Юра. У мого Сергія зараз теж такий. Аж мороз по шкірі.

А скоро і у меншого, у Володі теж ангст повалить. Два підлітка в хаті. Бррр. Юра беззвучно засміявся.

Марія Федорівна внизу, покричавши, розвернулась і тяжко пішла назад у ліцей. Ноги у неї вигинались у колінах назовні, це було помітно навіть крізь цупку коричневу спідницю, що доходила старій до середини литок. Марія Федорівна була Юрина сусідка знизу, з першого поверху. Отримала колись квартиру як двірничка й тепер жила з дорослим сином.

Ким вона працює в цьому ліцеї? Вахтеркою, мабуть. Чи прибиральницею? Юра вітався з сусідкою, але не дуже цікавився її життям. Він більше цікавився її сином Колею. Цей Коля нічого видимого не робив, потроху спивався, а під час змін матері бухав під голосну музику. Найгірше було, коли у Марії Федорівни були нічні зміни. Тоді Юрі доводилося спускатись і довго грюкати у двері кулаками й ногами, сподіваючись, що Коля ще здатен щось почути і прикрутить звук.

Юра стежив у вікно, як Марія Федорівна повільно дійшла від воріт до будівлі. Глянула на щогли біля двоповерхового будинку з темно-оранжевої цегли. Похитала головою й зайшла всередину. Юра підняв погляд. На одній зі щогл висів національний прапор. Юра хмикнув і повернувся до столу. Чай був дуже солодкий, як він любив. Але встиг вистигнути. Юра зітхнув, вилив чай у раковину й поставив чайник на газ, щоб вода ще раз закипіла. I як ти п'єш такий окріп, вічно казала йому Оля. Юра усміхався.

Юра виглядав молодше за свій вік, особливо коли усміхався. А як щойно поголений — ніхто не давав йому більше тридцяти п'яти. Він був смішливий, як і його жінка. Легко рухався і з віком ставав тільки сухішим, не набираючи ваги. Волосся залишалося золотистим, а риси обличчя правильними. Й жінки від нього досі мліли, навіть значно молодші. Юра це знав, йому це подобалось, а більше нічого від чужих жінок не було треба. Тільки Оля. Пофліртувати десь на роботі можна, але більше — нащо? Потім усе життя мучитись і брехати? Йому і з рідною Олею добре, а разом вони вже скільки? Ого, років вісімнадцять. Дев'ятнадцять? Треба буде у неї перепитати. М-м, і Оля теж досі в чудовій формі. Й вони обоє навіть нічого для цього не роблять. Добра спадковість. Пощастило.

Коля внизу ввімкнув музику. За найгіршим сценарієм. Пішла пісня «Идет война». Пісня ніби й нічого. Юра і сам трохи слухав групу «Бі-2». Тільки Коля ставив «идетвойну» по колу, й війна йшла, і йшла, і йшла — годинами. Юра з Олею (й коли ще нормально розмовляли зі старшим сином, то і з ним) підсміювались із сусіда:
— О, знов «идет война».

I фантазували, як Коля вмикає пісню по колу, сідає під колонками у м'яке крісло та, зціпивши зуби, стискаючи кулаки, сидить, тремтить і намагається не випити. А потім усе одно наливає собі гранчак. I програє війну.

Якось Юра вранці йшов на завод і ледь не зашпортався: сусід лежав упоперек сходового майданчика. I чомусь не на своєму поверсі, а під дверима Ткачуків. А сходові майданчики у хрущовках маленькі, тому довелось обережно переступати тіло й тулитися до стіни.

А раз Коля почав скручувати в усьому їхньому й сусідньому під'їздах дверні ручки. Марія Федорівна тоді на тиждень поїхала в село до сестри. Перш ніж узятися за ручки сусідів, син здав на металобрухт усі каструлі з квартири. Повернувшись, Марія Федорівна розплатилась з усіма і вмовила Колю піти на реабілітацію. Тільки допомогло ненадовго.
— Тату, — почув Юра з кухонних дверей.
— Так?

Розвертаючись від чайника, Юра мотнув головою, бо ледь не стукнувся лобом об витяжку. Кухні у двокімнатних хрущовочках теж маленькі. Як ми до клаустрофобії не доживаємо, подумав Юра.

У дверях стояв Володя, молодший син. Якийсь він усе-таки маленький і хирлявий, знов подумав Юра. Мабуть, від того ускладнення, коли все літо по лікарнях. Досі впливає. Чи може, просто гени по іншій лінії пішли?

Он Сергій — більший за Юру буде. Мускулястіший, в дідуся. Та й від мами своєї. I карі очі, і чорні брови. Все найкраще взяв. Ну як, не все, стримав усмішку Юра.

Зате Володя явно інтелектом вдався. Хоч і гуманоїд. Гуманоїдами Юра іронічно називав гуманітаріїв. У тому числі й Володю, коли той ставив дурні запитання про техніку. Володя вочевидь схильний до мов, історії. Сергій — ні. Правда, Сергій узагалі неясно до чого схильний. Каже, що на інженера хоче йти, як батьки. Але чи треба воно зараз? Кому в цій країні будуть потрібні інженери ще через п'ять років? I хто в цій країні взагалі потрібен? Може, все-таки треба було валити? Зараз пізно вже. Може, діти вивчаться і звалять молодими. Не треба тільки їм цього нав'язувати. Хай самі обирають свою долю.
— Тобі війна читати не заважає?

Юра показав великим пальцем вниз, де сусід уже по третьому разу крутив пісню. I це був тільки розігрів.

Володя з відсутнім виглядом відмахнувся:
— Е! Тату, а що таке, — він опустив очі в розгорнуту книжку, — агарофобія?
— Агаро? Може, агора?
— А. Точно.
— Агорафобія. Страх перед публікою. Чи просто перед відкритим простором.
— Мгм.

Володя втупився в книжку i, забувши подякувати, повернув назад.
— Головна площа у Давній Греції, — додав у спину синові Юра. — Де збори відбувались. Агора називалась.
— А-а! — Володя крутнувся до батька. — А я думаю... Дякую.

Обличчя сина осяяло розуміння. Юра насолоджувався своєю ерудованістю. Ще коли вони з малими дітьми сімейними вечорами дивилися «Поле чудес», Юра завжди вгадував слова задовго до учасників. I це при тому, що він не гуманоїд якийсь, а інженер.
— Протилежне — клаустрофобія, — сказав Юра.

Володя кивнув, розвернувся й пішов, читаючи на ходу. Юра повернувся до свого чайника. Між батьком і сином весь час був кут розкладеного стола. Заходячи на кухню й виходячи з неї, доводилось іти боком і втягувати живіт, щоб не зачепитись об цей кут.

Клаустрофобія для нас актуальніша, подумав Юра і скосив очі на витяжку, яка знов опинилася загрозливо близько. Вчотирьох у хрущовці. А ще половину хрущовки займає обов'язкова меблева стінка. А в ній, звісно, повно кришталю.

У них у Білому Саду все місто завалене цим кришталем. Зараз на «Білосадмаші» хоч і скорочений до трьох з половиною днів робочий тиждень – але хоч якісь гроші платять. А то ж, було, платили кришталем.

Юрина теща, Наталія Сергіївна, пробувала продавати зарплатний кришталь на базарі, але в Білому Саду «Білосадмаш» – містоутворююче підприємство, тому кришталю в місті, як гівна. Дехто їздив напарювати кришталь в електричках, а більшість плюнули. Юра торгувати не вмів. Добре, що Оля працює на державному «Телекомі», там завжди платили грішми. І ще теща допомагає. В середині дев'яностих Наталія Сергіївна заробляла більше на базарах, ніж Юра з Олею разом на своїх роботах. А то б довелося їхати кудись у Москву на будови. Чи на Північ на нафту. Скільки народу з цехів поїхали.

Юра прислухався. Невже? Фух, цього разу пронесло. Коля-алкоголік вимкнув свою війну.

Чайник закипів. Юра залив нову величезну чашку. Провів із собою короткі переговори й вирішив, що раз чашка чаю нова – значить, можна: Юра налив ще 50 грамів молдавського коньяку, відрізав скибку лимона, випив, з'їв лимон, сів біля вікна і, мружачись від весняного сонця, став пити гарячий солодкий чай. Кайф.