Хтось інший У таких містечках я бував хіба що проїздом. Десь у Криму, між Бахчисараєм та Сімферополем, вони мімікрують під ландшафт. Важко розгледіти суху траву під парканом і жовті будинки з вапняку. Абрикоси, шипшина, вкопані автомобільні скати, сухий ґрунт, оббитий чорною плівкою нужник, розвалений «Мінськ» під шиферним навісом.

Наш батальйон дислокується на території занедбаного елеватора. Тут багато змій і равликів. Величезні равлики, завбільшки з волоський горіх, і маленькі в’юнкі гадючки. Навпроти елеватора — православна церква й мечеть. Іноді до брами підходять діти, кричать «слава Україні!» та просять гроші.

Якщо я не в караулі, то лягаю спати о 21:30, а прокидаюся о 5.30. О 6:00 — підйом для всіх, тож я маю півгодини, щоб побути в цілковитій тиші. Тридцять хвилин, коли я не чую криків і голосних розмов наших бійців. Тиша взагалі для мене стала дефіцитом і навіть таким собі делікатесом. Вживаю її гомеопатичними дозами, смакуючи кожну хвилину, розсмоктуючи, немов шоколад або пармезан.

Мати власний простір — важлива навичка. Не чути оточення — уміння, що напрацьовується тижнями. Спати під гучну музику меблів ротного гамору — найвища майстерність. Але читати можу лише в тиші, тому за п’ять із половиною тижнів я прочитав усього півтори книжки.

Попри надлишок вільного часу, читання опиняється в площині розкоші. Писати — легше, концентрація уваги має інший характер, саме тому сьогодні я з радістю погодився на караул. Караул — можливість побути сам на сам зі своїми думками. Зайві години тиші та зосередження на собі, можливість писати більші обсяги, думати з розмахом, а не порціонно.

У патруль виходжу з Едіком. Сьогодні йому виповнюється сорок п’ять років. Уночі він скаржиться на долю, говорить щось про життя та про жопу. Згадує дружину, згадує ворогів, бубонить щось про снайперів, — загалом усе схоже на недосип.

А потім приходить Міша. Кілька годин він розповідає мені про життя вантажника на ринку «Юність» і про те, що нині знайти роботу в Києві неможливо. На одне місце охоронця в супермаркеті «Фора» — десяток охочих.

Його проблеми мені нецікаві, тож я розвертаюся й іду на обхід території — блукати в темряві. О цій порі, коли всі ще сплять, а ти прогулюєшся територією, витоптуючи шовковицю й равликів, дихається надзвичайно легко. Уся суть у тому, що ти відчуваєш відстороненість від свого життя. Або навпаки — проживаєш чиєсь інше. У цьому є щось девіантне, хворобливе. Ти ніби охоплюєш усе одним поглядом — свою поведінку, мотивацію вчинків, старі звички, які пристосовуєш до нової ролі, але спостерігаєш за цим не ти, а хтось інший, чиє життя ти проживаєш.

А ще я думаю про сон. Немає нічого солодшого за думки про сон: як закінчиться твоя зміна, як ти скинеш із себе «розгрузку» і берці, як застрибнеш на другий поверх ліжка, як засинатимеш.

І ось уже сіріє, залишається стояти якихось двадцять хвилин. Зміна приходить раніше, відпускає тебе, мовляв, давай, ти ж усю ніч стояв, іди спи.

І я йду, знімаю форму, берці, відстібаю магазин, стрибаю на ліжко, але заснути не можу. Сьогодні неділя, і дзвонар у православній церкві починає свій канонічний передзвін. Мабуть, вітає Едіка зі святом. Або мене з тим, що я — хтось інший на цій Богом забутій території в славному містечку Партизани.

Табір

Ми в’їжджаємо на територію занедбаного дитячого табору. Уздовж порослої травою алеї стовбичать сухі бетонні скелети корпусів без вікон та дверей, схожі на постапокаліптичні будови Прип’яті. Десь там, за корпусами табору та насадженнями тиса, ялівцю й шипшини, починається Азовське море. З берега видно Арабатську стрілку й острівець Азово-Сиваського природного парку. За два кілометри на північ — селище Фрунзе — так само вбоге й поїдене бідністю, як і більшість місцевих населених пунктів.

Табір. Наш новий притулок, безбарвна цитадель першої штурмової. Ми розбрідаємося по корпусах і займаємо кімнати. На безлико-бежевих стінах — залишки дитячої творчості: малюнки, вирізані з паперу сердечка й зірочки, написи олівцем про вічну дружбу й незгасиму любов. Заносимо ліжка, речі, вигрібаємо колоті кахлі та бетон, вимітаємо сміття, заживлюємо від генератора дроти «польовки». Штрафники риють нужники й вигрібні ями. Приїжджають місцеві на мопеді, роздивляються, знайомляться, запевняють нас у лояльності до «нової київської влади», пропонують привозити харчі й алкоголь, а тих, хто бажає, можуть відвезти до дівчат. Радять носити закрите взуття, бо гадюк тут більше, ніж на острові Зміїний.

Одразу перед корпусами розкинулося величезне прісне озеро. Охоронець дозволяє рибалити. Лише з вудками. Без вибухівки.

Починається новий етап. Здається, ми належимо самі собі, і жодне командування, вище за комбата, уявлення не має, де ми та що ми.

У перші ж дні один з офіцерів привозить до табору свого сина, хлопця років десяти. Рота розділяється на групи за інтересами. Одні годинами пропадають на риболовлі, інші — у Фрунзе. Дехто знаходить азовські «грязі» — лиманний мул, що аж ворушиться від кількості незвіданої живності, тільки-но зачерпнеш трохи тванюки в долоні. Вечорами влаштовуємо сафарі на змій. Їх сотні. Надвечір вони виповзають на своє полювання, знищуючи павуків і слимаків, руйнуючи пташині гнізда, заповзаючи до нашої кухні й ласуючи недоїдками. З ними варто бути обережними. Кожен вихід до туалету може стати останнім. Їхні розміри вражають — до метра, а то й більше. Іноді вони вилазять на стіни будівель, щоб прогріти свої холодні тіла, і звисають, ніби тропічні ліани.

Забуваючи про війну та службу як таку, відчуваю раптом легкість і щастя, ніби ці приазовські спека, сонце, дзеркальні коропи в озері, бездіяльність і сонливість — продовження позаминулорічного відпочинку в Криму. Тут усім правлять порожнява й емоційна невагомість, і думки — ніби в ефірі, десь високо над хмарами, там, де боги їдять інжир та виноград і запивають кріпленою «Массандрою».

А зброя, здається, — лише прикраса, навішена на тебе, ніби парадна шабля. І нічні чергування — вечеря, що плавно перейшла в розкурювання кальяну й довгі розмови про вічне до ранку, аж поки сонце зійде над Донбасом і Леонідович, командир четвертого взводу, покличе снідати.

Війна — це нецікаво

Війна — це нецікаво. І навіть коли говорять, що за тиждень ми маємо рушити на «передок», нам це нецікаво, ми про це мало говоримо. Пристріляти зброю — так, відпрацювати якісь тактичні прийоми або просто потягати гантелі — із задоволенням, але говорити про війну немає ніякого бажання. Безумовно, кожен прокручує в голові ті чи інші сценарії, по крихтах збирає аптечку або «снарягу», не виключаю, що хтось подумки складає заповіт.

Наш батальйон — по-літньому голий і по-партизанськи неукомплектований: не всі солдати мають достатньо одягу, більшість не отримувала зарплатні півтора місяця, до найближчого магазину — два кілометри, сигарети набули статусу твердої валюти. Сім’ї залишилися вдома, але їхні проблеми кочують за солдатами: безгрошів’я, хвороби, зради. Дехто навіть розлучається на відстані. Одне слово, війна — це нецікаво. Але воювати готові. Хоч босі. Аби швидше кинули туди. Очікування тисне ще більше. Усі відчувають небезпеку, що крадеться за тобою, немов вірний пес, але сприймають її жартома, не заморочуючись. Треба — то треба.

Здохну — то здохну. Головне, аби сигарети були. І «мівіна».

Війна — це нецікаво. Розповіді тих, хто вже цілувався з нею взазос, — такі самі буденні, як і розповіді про своїх колишніх. Бійців більше цікавлять фінансові проблеми. Дехто починає збирати металобрухт: стара арматура, металеві листи, іржаві дроти. Кажуть, на «передку» забезпечення краще: там допомагають волонтери. Вода, сигарети, згущенка, нові берці, можливо, навіть, коліматорні приціли. А ще, поки є можливість, варто сходити на риболовлю, добити татуху, дописати оповідання. Поки є можливість, поки є час, поки є бажання. Солдатам війна не цікава, ще менше вона їм потрібна. Так само, як і їхнім сім’ям, мешканцям Донбасу, перехожим у великих містах, таксистам у провінційних містечках, хліборобам на Херсонщині, рибалкам на Одещині, вівчарям на полонинах, енергетикам із Рівного, учителям із Ніжина, черкаським хімікам... Але ж комусь ця війна цікава? А головне, комусь вона потрібна?

Імітація

Лазурне Херсонської області.

Нам залишили п’ять банок тушонки і дві хлібини. — Охорона об’єкта, охорона себе, охорона «бека», — сказав комбат.
— Зрозуміло.

Зустрічає лейтенант Едем.
— Це позивний? — цікавимося. — Це ім’я.

Едем — контрактник із дитячим безбровим обличчям і рудою залисиною.
— То що робити? — перепитуємо в Едема.
— Головне, не напиватись, — просить він. — Ну, й охороняйте. Ось ці три сотки землі — ваші.

Ті, хто тут стояв до нас, здається, охороняли лише свій запас алкоголю. Якщо він, звісно, у них був. Якщо в них узагалі було бажання мати бодай якийсь запас. Ми до справи підійшли відповідально й дещо театралізовано: караул, повний екіп, весь «бека». У разі чого — обличчям у землю. Є серед нас поціновувачі такого вирішення будь-якої проблеми.

Хоча, як на мене, це не вирішує всіх проблем, але може додати зайвих.

Ми стоїмо на гівні, тобто біля очисних. Асенізатори щогодини проїжджають повз наш вагончик. ГАЗ-53 з пузатою сірою цистерною, доверху наповненою гівном, здіймає куряву, пригнічує, дратує. Звідки стільки? У такому маленькому містечку? Авжеж, курортний сезон — дині, чебуреки, молоде вино...

Уночі стоїть їдкий запах нечистот. Денна спека плавить мозок, надокучають мухи. Над степом хвилями здіймається гаряче повітря, ніби над газовою конфоркою. Сонний настрій не відпускає все відділення. Рятують холодні «Байкал» удень і «Жигулівське» ввечері.

Особливий резерв означає, що нами затикають дірки. По п’ять, шість, двадцять людей. Охорона об’єктів, утримування тилових позицій, імітація служби. Мужики рвуться на схід, на передову. Сидіти в резерві соромно, гаяти час на бездіяльність — нерозумно. Дехто вигадує собі передову просто тут, керуючись внутрішнім болем, зневажаючи місцевих і не розуміючи цивільних. Можливо, є за що. Напевно, є свої резони. Ці «матрасники» не знають війни, вони ніколи не бачили трупів жінок і дітей, не чули свисту мін. Серед нас є ті, хто вже спробував війну сповна. Їм особливо важко.

За триста метрів від нашої позиції — набережна. Там гуляють розігріті сонцем відпочивальники — у патріотичних футболках, з дітьми, з коханками, підпиті недорогими коктейлями з навколишніх барів. Базар плавно перетікає в пляж — залюднений, брудний. З піску визирають голови креветок, пивні пробки, масний целофан. Від кількості негарних оголених тіл до горла підступає ранкова тушонка. Бігти звідси, бігти...

Ми стоїмо на гівні. Навколо — степ і кістяки недобудованих пансіонатів. Висохла стерня проколює «крокси». Нудьга, спека, резерв. За тиждень ми жодного разу не скупалися в морі, проте щоночі, під час караулу, вдивляючись у густе зоряне небо, ставимо собі незручні питання: навіщо ми тут? Невже всіх нас висмикнули із сімей, шахт, нічних клубів, городів і заводів заради того, щоб охороняти три сотки степу? Чому ми маємо сидіти поряд із контрактниками, для яких час служби конвертується в гроші?

Звісно, командири втішають: ще повоюєте. Наприкінці серпня. Або у вересні. А поки — тут. Набирайтеся сил, вони вам іще знадобляться.

Дні спливають повільно, немов озерна вода. Удень — шорти й майка, уночі — форма та «розгрузка». Нарешті привозять частину зарплати: на столі з’явилися овочі, зелень, яйця. Ще є коробка печива від волонтерів, кава і чай від друзів. Дозріла алича. Контрактники принесли риби — зваримо рибну юшку. На дрова для вогнища йде повалена обліпиха. Слухаємо популярні джазові стандарти, реп, Висоцького, Новікова. Так і служимо, тобто імітуємо службу.

Від набережної долинають звуки дискотек, на вогнищі доварюється каша, вагончиком гуляє гарячий протяг. Сонце поволі сідає за пагорб, що відгороджує нас від очисних. Дзижчать комарі, липнуть мухи. Ми лежимо на ліжках і мріємо про закінчення літа. Такого нового для всіх нас літа, схожого на сон, на довгий зимовий сон.