Ця осінь особлива в моєму житті. Мабуть, саме про цю осінь варто написати якусь окрему річ. Щось у дусі Пришвіна і Хармса. Не про війну, а про землю. Повість про чорнозем. Або про солдатські ноги. Або про мишей. Про їхню смерть. Вони вмирають по-різному, падають мертві просто на голови, всихають у наших речмішках, згоряють у буржуйках, здихають, переївши печива «Похід».

Можна написати або краще заспівати псалми про солдатські ноги й польових мишей. Хором. Урочисто, під клавесин. Це буде опукла ілюстрація до того, чим живе підрозділ. І в цій повісті будуть розділи «мокрі дрова», «звуки тиші» або навіть «мильні руки». І жодного слова про війну, зброю, військову техніку. Такий собі польовий абсурд, лісний гротеск, підземна буфонада. І щоб усе це неодмінно виконував хор прапорщиків. А коли йтиметься про мишачу смерть, прапорщики тупотітимуть ногами. Солдатськими ногами.

До речі, у нас є бойовий прапор — «Прапор», який пройшов Савур-Могилу, приймав важкий бій під Маринівкою, мав поранення, контузію, але панічно боїться мишей. До останнього спав на вулиці, аж поки нам не привезли повну коробку «смерті». Мишачої смерті. Невеличкі пакетики, схожі на чайні «портянки», із бірюзовими пігулками всередині. Смерть від них стається не одразу. Спочатку відбувається пароксизм, підвищується активність, потім — божевілля, скаженість, і вже тоді смерть. Некрасива і, безумовно, болісна, як це завжди буває на війні. Смерть від бірюзи, від надміру спітнілих тіл у сирих підземеллях, від любові до українських військовиків та від небажання йти в поля на пошуки зерна, бо жнива так і не відбулися через запеклі танкові бої в передмісті Попасної. І їх відспівуватимуть прапорщики, що тупотітимуть жовтими потрісканими п’ятами по чорному потрісканому чорнозему. І запах кислого борщу долине до ворожих позицій, і бравурні підсвистування «казаків» привертатимуть увагу наших корегувальників. А миші… ті, що виживуть, подадуться на південні рубежі, ближче до Первомайська, православної станиці, оточеної українськими «вопами».

І вже коли скінчиться ця особлива осінь, коли вимерзне чорнозем, а солдатські ноги натягнуть вовняні шкарпетки, ми затопимо березовими дровами буржуйки, розвісимо на глиняних стінах бліндажів новорічні гірлянди й піднімемо келихи за упокій душі клаповухого отамана Дрьомова, навіть якщо він іще житиме. А солодкоголосі прапорщики стануть по периметру мінного поля, що відділяє нас від них, і заспівають. Урочисто й голосно, ніби востаннє. Неодмінно розбиваючи ногами крижану слюду замерзлих калюж.

Цю осінь я запам’ятаю назавжди і до кінця життя носитиму її в серці. Як щось надзвичайно інтимне. І згадуватиму її лише в моменти щастя. Виняткового й істинного.