Сонечко поволеньки піднімалося над полями. Перший осінній день обіцяв бути погожим і теплим.

Остап квапився: вийде не дуже гарно, якщо він запізниться на роботу у перший же день. Ні, він постановив собі одразу справити на своїх колег і начальство приємне й незабутнє враження. Ну, й на підлеглих, звісна річ. Тому всілякі там запізнення зовсім не входили в його плани.

Дорога, що звивалася між скошеними ланами, вивела Остапа на пагорб. Далеко попереду, за ріденькою лісосмугою, виднілися перші хати. Остап зиркнув на годинник. «Ні, не встигну, – подумав він, – треба поквапитись». І юнак побіг.

Біг він, долаючи силу опору вітерця, що чіплявся йому за вуха. І все було б добре, такими темпами Остап точно устиг би до початку робочого дня, але на дорогу, просто йому під ноги, раптом вискочило щось волохате. Хлопець заточився і з усього розгону заорав носом у дорожній пил.

Піщано-жовта спина пухнастого звіра, що так нахабно збив Квіточку з ніг, майнула в густі бур’яни.
– Стій! – вигукнув Остап. – Стій!.. І звідки ти тут узявся? Ану, стій, бо все одно дожену, стій!

«Дивно, – міркував юнак, женучись за тваринкою, це ж нібито байбак. Звідки тут байбаки – вони ж у цих краях не водяться. Цікаво, цікаво... Чи, може, то й не байбак? А що ж воно таке? Нічого, зараз розберемося, дай-но тільки наздогнати...»
– Стій, зупинися, я хоч тебе роздивлюся! – гукав Остап, що вже геть звернув з дороги, переслідуючи дебелого гризуна.

Байбак мчав, не озираючись. Він не дуже любив, щоб його роздивлялися. Аж ось гризун добіг до чималенької нори і, зупинившись на мить і зиркнувши-таки на свого переслідувача – ну от, мовляв, і все, бувай здоровий, – гулькнув під землю.
– От, зараза! – відхекуючись випалив Остап. – У нору, так? Ні-ні, цього не буде, Остапа Квіточку ще ніхто безкарно з ніг не збивав... ну, принаймні, не всякі там байбаки. І де ти тут узявся, га? Вилазь! Вилазь, кажу! – Квіточка став рачки і зазирнув у темний отвір.

Звідти на нього глипали байбакові очі.
– То ти оце так, ге, – бурчав Остап, – у нору, і до побачення? Е, ні, голубе. Як у нору, то в нору...

Хлопець глибоко вдихнув і засунув голову в темну, вологу діру. В норі стояв спертий тваринячий дух. Щойно Остапові очі трохи призвичаїлися до темряви, він побачив байбака, що сидів навпроти й з цікавістю дивився на незваного гостя.
– Здоров був, – привітався Остап. – І нащо ти мене завалив? Але ж і тхне тут у тебе. Провітрювати нору треба, дорогенький.

Спочатку байбак злякався. А хто б не злякався, якби в його помешкання впхалася незнайома голова у віночку. От і гризун злякався. Але, побачивши, що непроханий гість далі не просувається і нічого поганого, нібито, не робить, тваринка зацікавилася вінком і рушила прямісінько до нього.
– Ти чого? – насторожився Остап і хотів витягти голову з нори, але вона чомусь не витягувалася. – Чого тобі, звірюко?! – вже трохи злякано вигукнув хлопець.

У відповідь гризун лише вишкірився, показуючи гостеві дебелі жовті зуби, і почав обнюхувати його обличчя.

Поки юнак подумки вгадував, за що буде вкушений перше, тваринка відгризла від вінка на його голові жовту квіточку і заходилася з апетитом її жувати.
– Смачного, – промовив Остап.

Байбак одну за одною оббирав квіти з Остапової плетениці, увесь час лоскочучи Квіточку попід носом вусами, а коли ставав на задні лапки, щоб дістати до верхніх квітів, – то й хутром живота. І ось спертий підземний дух укупі з оцим лоскотанням зробили свою чорну справу. Остап чхнув.

Краще б він цього не робив. Що скоїлося з байбаком! З переляку нещасна тваринка підскочила і тріснулася головою об склепіння власної нори, а потім розвернулась до Квіточки задом і давай гребти землю прямо йому в обличчя.

Остап шарпнувся з нори, та ба – вуха. Тепер Квіточка знав, що його заточило в цьому підземеллі. Вуха, трясця б їх узяла! Вони не пускали. Розчепірившись наче, локатори, Остапові вуха зачепилися за краї отвору і ніяк не хотіли вилазити з нори.

І тоді хлопець перепудився по-справжньому. Він лиш на хвильку уявив, що може отак простояти аж до вечора, – і ледь не зомлів. Увечері ж футбол по телевізору!
– Допоможіть! – закричав Остап, але голос його потонув у заплутаних тунелях нори.

Тоді Остап гукнув ще дужче:
– Рятуйте!!!