Дощу не було, мабуть, цілий місяць. У голові рояться всілякі дрібні думки, намагаюся проганяти їх, силкуюся думати про тебе. Не уявляю твого обличчя, маленька дівчинко, в теплу пору року, оскільки ми бачилися тільки в січні; пригадую твій почервонілий носик, холодні щоки, як я брав їх у свої долоні, ще пригадую твої злегка розтулені холодні губи, які шепотіли і я їх цілував. Не знаю чому, мені завжди подобаються жінки влітку, коли від спеки їхні тіла розморено-пишніші, коли на засмаглій шкірі виступають краплинки поту, а губи прагнуть прохолодних напоїв. Люблю спостерігати за жінками влітку, особливо за їхньою ходою, коли в м'якому ритмі ніжно розгойдуються їхні розкішні тіла.

Ніколи не бачив тебе влітку... більше не маю сил лежати й думати.

Підводжуся кволий і розбитий, ніби старий дідуган, тіло якого вже давно померло, але підлий дух ще тримає його на білому світі, змушуючи з великими зусиллями пересуватися, ковтати їжу, випорожнюватися, набридати своїм існуванням іншим. Таке враження ніби від цього нестерпного тепла поволі втрачаю свідомість, мозок розкладається, біохімічні елементи групуються, в голові все перетворюється в тухлятину.

На кухні ліниво нарізаю на рівні тонкі скибки хліб, намащую їх маслом, ставлю чайник для кави. Пригнічений стан мене навіть не бентежить; ніяк не можу його подолати, мабуть, через те, що не розширюю простір свого існування, а значить не набуваю нових вражень від знайомств із цікавими людьми. Я ніби топчуся на місці, чи, як супутник, що прив'язаний до своєї осі, обертаюся звичними шляхами, вештаюся знайомими вулицями, сідаю в ті ж самі тролейбуси, чи повільно повзаю, як равлик-павлик. Залишаються книги, але й вони не викликають у мене особливого ентузіазму. Щоправда, один-два рази на місяць намагаюся заходити в книгарні, аби погортати улюблених авторів, виданих у пристойному вигляді, чи подивитися на книжкові новинки. Проте до купівлі не доходить — думка про те, що це треба буде читати (не зважаючи на неторкнуті книжки, якими завалений мій письмовий стіл) викликає в мене справжнє страждання.

Я ніколи не подорожував, ніколи не покидав Україну, тільки єдиний раз, ще в дитинстві, їздив з батьками в Крим, але про це пам'ятаю туманно. Ми десятилітні з Аллою (дочкою сусідів) без трусиків, погано поставлені намети на брудному піску, потім, здається, кілька днів шторму, велетенських хвиль, а ще обіди в жахливій їдальні, пенсіонери-буряти (як сказала мама), що пригощали мене морозивом, кожного дня п'яний у дим тато, і моя мама, яка любила прогулюватися в горах із батьком Алли. Але найбільше пам'ятаю дорогу додому на наших 3-х «Жигулях» і Алиній 21-й «Волзі», коли ми з Аллою, сидячи в моїй машині на задньому сидінні, виставляли свої голі дупи водіям, що їхали за нами. Павлику, так не можна, Павлику, — сварила мене матір. Алла хихотіла від задоволення (це ж її була ідея!), коли мене покарали, і дражнила: «Павлик — равлик», «равлик — Павлик». Треба подорожувати. Чим більше подорожуєш, тим стійкішим стаєш до самотності, вірніше стійкішим до її інтер'єрів і незримих стін: тоді можна заплющувати очі й бачити безмежні, світлі простори, куди подумки заходять тільки мрійники й романтики, або закохані. Уяви: ти і я — тільки ми самі — й подорожуємо. Карпати, гуцульський регіон, місцева смачна кухня, потім куди? — можна на Полісся, Шацькі озера, білі гриби, копчений вугор до пива. Тільки ти і я... Мої мрії, якби на них міг подивитися сторонній, мабуть, були б схожими на марення шизофреніка, який присвячує себе світові своєї розбурханої уяви.

Ліниво їм, шлунок капризує, ніби йому не подобається те, що пропоную. Тільки кава бадьорить, до тіла одразу вливається свіжа порція енергії, внутрішньо я ніби випрямляюся, підтягуюся. Як добре, що існує кава. Якби її не було, то десятки, а може, сотні мільйонів людей щоранку йшли у своїх справах із приреченим, кислим виглядом. Колись у Європі за каву карали, от йолопи — карали за таку радість життя! Дрібними обережними ковтками п'ю каву, з горнятка лине легка пара, торкається мого обличчя. Після спекотної ночі моє тіло липке і неприємне, хочеться пірнути в басейн чи озеро. Душ рятує лише на незначний час. Такого спекотливого серпня не пригадую, о цій порі мали би бути набридливі дощі, а після них — лагідно-теплий і безхмарний вересень. У світі все докорінно змінюється, навіть погода й пори року: не зрозуміло, літо чи осінь, зима чи весна. Вирішую зараз же їхати на Дніпро, поки нема обідньої спеки, поки не придумав собі ніяких проблем чи нагальних справ. Адже наше життя — непередбачена річ, може зателефонувати або зайти знайомий, маючи до мене справу, а тоді... тоді не знати, чи згадаю про Дніпро. Зрештою, не знати скільки часу ще протримається така прекрасна погода. Нашвидкуруч збираюся, беру все необхідне. Довго шукаю плавки, не пригадую, де міг їх закинути, на полиці у шафі перевертаю купу футболок, светрів, сорочок. Нарешті знаходжу.

Тролейбусом добираюся до «Либідської», сідаю в метро й їду в Гідропарк. Вода тут, кажуть, гидотна, але мені ліньки пхатися на Труханів острів, де вона чистіша. Людей — як тарганів на комунальній кухні: переважно похилі пенсіонери та підлітки, які великими ватагами пиячать (як можна пити в таку спеку?) і горланять на пляжі. Кілька гарних дівах скидають купальники, я любуюся білосніжними грудьми. Ну просто сексуальна революція в Києві! Неподалік у невеликому лотку купую в смаглявої продавщиці тепле пиво, бо холодного нема, вона виправдовується, що в холоднику пиво не встигає охолонути — його тут же купують. Знаходжу вільне місце між двома гучними компаніями підлітків, серед яких є кілька симпатичних кицюнь і одній із них, фарбованій під баклажан, показую язика. Вона спершу здивовано кліпає очима, а потім усміхається. Один із коротко стрижених шмаркачів, схожий на гопа, зиркає по боках. Пиво геть погане, недопиту пляшку викидаю в смітник. Без особливої охоти заходжу в брудну воду, кілька разів пірнаю.

У воді думаю про тебе, стає сумно, що я тут сам. Одягаюся й прямую до метро. Ще один день накрився — думаю про себе, мляво придивляючись до виснажених спекою пасажирів. Вдома я знову ліниво читатиму, розвалившись на дивані з олівцем у руці, і нічого не відбудеться. В книзі підкреслю з десяток цікавих думок, ідей чи рядків, деякі візьму на озброєння до майбутніх статей, переписавши їх у записник, і — все.

Пообіднє сонце добряче припікає. Останні потуги теплої пори.

Я так стужився за тобою, що не знаю, чи вистачить терпцю щодня, щогодини, щомиті думати про це. Інколи уявляю: відверто, ніби на сповіді, розповідаю тобі, як увесь цей час жив, що думав, що зі мною відбувалося, з ким спілкувався, що прочитав. Мабуть, ти лише б голосно сміялася з моїх розповідей. Мені здається — і я цього трішки боюся, — що ти б мене більше не кохала, бо я не такий, яким був за першої нашої зустрічі. Господи, ти навіть не знаєш, який я тепер, про це навіть я не здогадуюся. Минуло небагато — тільки півтора року, а пережито — ніби добрячий шматок життя. Всередині нас, у наших почуттях час може протікати довго й непомітно, а нам, вічним невдахам, здаватиметься, що минула ціла епоха. Насправді — це насміхалася над нами мізерна, куца мить, котра ніби насолоджувалася своїм обманом.

Зізнаюся: я став менш романтичним і легковажним, аніж тоді, коли ми вперше зустрілися, коли дивився на тебе — незнайомку з зосередженим виразом обличчя — й хотів дізнатися — про що ж вона думає? Ти навіть і не підозрювала, що за тобою стежать мої очі, бо твій погляд — із приворожливими маленькими чисто-синіми світами — рівномірно переходив від співрозмовника до співрозмовника, котрі проголошували тост, жартували, а на твоїх устах з'являлася легка усмішка й обличчя набувало трішки відсутнього виразу, ніби ти нудьгувала й хотіла чимшвидше покинути товариство. Коли наші очі зустрілися — в мені все завмерло, зупинилося, ніби раптово знеструмлене місто.

Мабуть, неможливість змінити бодай частково свою природу і є тим, що називають звичкою, яка з роками поглиблюється, загострюється, наповнює зсередини, розпирає, і, непомітно для тебе ж, виповзає назовні, показуючи всю свою потворність, вульгарність і ницість, що власне деколи й шокує ближніх. Що це: остаточна капітуляція молодості, енергійності, романтизму? Капітуляція перед повільним, ледь рухомим, тьмяним, невиразним уповільненим царством старіння, котре поступово проникає в тебе з роками, запускає свої тонкі й незримі щупальця в думки, сонливими нитками обплітає їхній запал, наче павук свою жертву-муху в тісний локон, і вже ні дихнути.

Знаю, що ти відчувала подібне. Я дивився в твої сині, небесні очі й бачив у них сумну, осиротілу пустку, яка прийшла, як раптова зміна погоди, пустку, в якій, проте, бився ледь зримий непримиренний вогник. Хотів би зробити божевільний вчинок, як у добрі часи юності, але застережливий розум шепоче: а, може, не треба? що це дасть? світ і далі стоятиме таким, яким є зараз, — нудним і чужим. Твоя поява стала найрадикальнішим запереченням цього стану, в якому мій внутрішній голос шепоче знову те саме; твоя поява була схожа на землетрус. За незначну мить усе докорінно змінилося — свідомість переколошматило, від чого навколишнє раптом ожило, розцвіло, забуяло, відкрилося моїм прозрілим очам, і я, на повні груди вдихнувши повітря, радісно відчув, як світ став інакшим і незвичним.

Телефонував доцент Пампушка — Ігор Спиридонович, п'ятдесятилітній товстун низького зросту, викладач релігієзнавства і мій кафедральний колега. Пожмаканим, захриплим, ледве живим голосом він жалівся, що дружина і донька зачинили його у квартирі. Пампушка, як ми його називаємо за очі, інколи потрапляє у важкі, виснажливі запої, протягом яких різко втрачає вагу. Зі 110 кілограм він може схуднути до 90. Доцент Пампушка пробував «зашивати» собі ампулу від алкоголізму, але це його не рятує.

Він просив мене приїхати до нього на Теремки, оскільки я живу найближче, стати під вікнами його квартири, а він спустить мені на мотузочці торбинку з грошима.
— Полікуй мене, — благав він.

Я приїхав і полікував: з торбинки витягнув гроші, пішов у магазин і купив пляшку горілки, потім запхав її в торбинку, ретельно обмотавши горлечко, і гукнув, щоб тягнув.

Пампушка високо цінував мої «санітарні» послуги, і щоразу підміняв мене на лекціях або позичав гроші, коли я був на нулі. Але за це я змушений був вислуховувати нудні, безбарвні, монотонні сповіді про його наукові плани та погляди, побутові та сімейні проблеми, а також обурення діями недругів і ворогів, які, як він завжди з прикрістю цідив крізь зуби, «все життя ставили палки в колеса».

Інколи мені здається, що так звана історія будь-яких ідей — видатних, ґеніальних, посередніх, вторинних, — це невпинні обра́зи самітників, яких так і ніхто не намагався зрозуміти. Одні з них непримітно згорають, марнуючи своє життя на інтелектуальні дурниці, а інші, згораючи та постійно зневажаючи подібні дурниці, після своєї смерті стають поживою для них, їх основними героями. Грифи завжди отримують свою падлятину.

З редакції одного химерного гуманітарного бюлетеня телефонує журналістка Аніта. Вона турбує мене лише тоді, коли замовляє матеріал. Я завжди в таких випадках пишу їй невеликі некрологи на 2–3 тисячі знаків, коли помер хтось із «великих», «відомих» чи «авторитетних». У своїх сконденсованих матеріалах я намагаюся поєднувати скупу людську скорботу та співчуття рідним і близьким з елементами оглядового аналізу основних віх життя і творчості покійного. В минулому році урожай смертності був невисокий — лише 3 некрологи, та й то на посередностей. Але цього року — все набагато сумніше. Інколи світ покидають справжні особистості.
— Хто тепер? — запитую в Аніти.
— Якийсь Воскобойніков, — каже вона і мене відразу дратує її механічний і байдужий голос. Йопсель-мопсель, та це ж сам Воскобойніков!

Старенький професор Воскобойніков вертався в Київ фастівською електричкою з дачі, зморений тридцятиградусною спекою та фізичною працею під палючим сонцем. Але так і не доїхав — помер від серцевого нападу у вагоні, на очах інших пасажирів.

Воскобойніков усе життя займався екологією, екомоделюванням сучасного наукового поступу, етичними питаннями екомислення. Мій знайомий з Інституту філософії казав, що покійний був особисто знайомим із Гансом Йонасом, учнем Гайдеґґера, розвивав його ідею онтологічної відповідальності за людину. Діти Воскобойнікова забули про нього й залишили його напризволяще. Пригадую, як одного разу він випадково потрапив мені на очі: згнічений, згорблений, із втягнутою в себе голівкою, професор обережно і з острахом, ніби за це накричать, збирав у Ботанічному саду пляшки з-під пива й горілки, ходив у тому ж самому засмальцьованому й пожмаканому коричневому костюмі, який одягав, мабуть, ще двадцять років тому, жив із городини своєї дачі і постійно жалівся, що ніхто не друкує його рукописів.

У такі повільні вечори, коли повітря пахне пізнім літом і першою осінньою прохолодою, люблю спостерігати за поодиноким шумом самотнього тролейбуса або таксі, що прямує вбік «Либідської» чи у протилежний — до Виставкового центру. Найприємніші миті — на балконі, коли сам на сам із вечірнім повітрям, коли відчуваєш його порухи, відчуваєш його безмежність, яку неможливо охопити поглядом. У такі хвилини я заспокоююсь, ніби перед тим робив копітку, зосереджену роботу. Якби за останні кілька місяців відбулися бодай незначні зміни, я б неодмінно здивувався, бо вже давно не відчував радісної та непримітної людської здатності — радіти новому. Затягуюся, дим приємно наповнює легені. Я згадаю наші зимові дерева, випадкові й чужі обличчя перехожих, рух транспорту, наше січневе повітря, коли ти була поруч. В думках оживають приємні миті минулого і, таке враження, що оживає все навколо. В сірому з'являється промінчик світла, в темному — лагідність, у тиші — спокій. Мабуть, це і є тим, що називають «щастям».