А моє серце, мабуть, таки належало трьом: слову, їй і йому, моєму сердечному другові. Тоді я ще не знав простої істини, що особисте щастя - це спілкування з близькими тобі по духу. І давнє слово "совість" це і є "вість" про існування десь спорідненої душі, про пов'язаність вашу невидимими нитками. І що правдива радість - це радість у бутті іншого. Со-вість: со-братня, со-радісна вість, що йде від душі до душі...

Мені це невдовзі відкрив чоловік, що називав себе Світованом. І ця повість, власне, про нього.

Нас б'є те, що найдорожче для нас. Слова на сірому поштовому папері добили мене остаточно. Коли нас заскакує якийсь клопіт, ми спрямовуємо на це весь душевний захист. Коли навалюються враз два лиха - душа розривається між ними. А коли одночасно три-чотири - душа завмирає в сум'ятті. Вона не готова до такого напору. Недаремно Вчитель заповідав нам: кожному дню - своя злоба. Приймай не більше одного клопоту. Якби ми були добрими учнями!..

Я пішов набережною. Ріка текла в один бік, людський потік - в інший. Липи скрадливо шуміли щось про своє. Ріка нагадала мені, що я хочу пити. І я зійшов через борщівник до зарінку й напився навколішки, як звір. Вода принесла на мить якусь ясність. Я зрозумів, що не маю куди йти. І не хочу. Я ліг у траву і заплющив очі, бо повікам було важко навіть кліпати. Нічого не думалося, спалахували й мерехтіли якість обривки картин, тіснили одна одну, зливалися, палили мозок. Потім я спав. Довго спав - решту дня, вечір і цілу ніч. Але сон цей не був сном - я все приявно чув, що чинилося довкола. Часом я розплющував очі. Трава холодила тіло, одяг був мокрий від роси, і розпашіле обличчя було мокре. Я облизав губи - солоні. Значить, це була не роса, а сльози. Я плакав, хоча раніше думав, що вже розучився це робити. Я лежав за крок від ріки, і з моїх очей текла інша ріка, що починалася десь у задубілих грудях, у скам'янілій душі. Ріка гіркоти.

Потім прийшло щось живе, обережно дихнуло мені в лице, облизало його. Гумові губи, шерехатий лагідний язик. Пес, а радше кінь чи баран, - ці тварини люблять сіль. Гіркої солі на моїх щоках було для них доста. Я не ворушився, прикидався мертвим. Особливо й прикидатися не було потреби. Тварина пішла собі, а я добував ніч. Ніч, що дніла в мені і не віщувала ніякого просвітку дня.

Але день прийшов. Перший промінь лизнув росяні стебла, ковзнув моїм остудженим чолом, зарожевив пергамент повік. Зацокали об бруківку підбори перших пішоходів. Я зібрався на силах і підвів своє очужіле тіло. Треба було кудись рушати. Мабуть, на вокзал. Людина, яка не знає куди йти, йде на вокзал.

Неподалік від гуртожитку першим, кого я зустрів, був Толя. Ми жили в одному блоці. Він вертався з нічної зміни. Неголений, невиспаний, але з незмінним блиском в очах. Толя був інженером і комсоргом, з тієї ж когорти непримиримих, що й мій герой-афганець, з якого і зчинилася ця шура-бура.
- Старий, я про все в курсі, - крикнув Толя звіддалік. - Що тут скажеш? Я не люблю лірики, мені легше пояснювати речі фізикою, законом опору матеріалів. Ти перейшов температурну межу, перегрів систему. От вона й витискає тебе із себе...
- Ну і що в такій ситуації радять твої Менделєєви-Клапейрони? - мляво запитав я.
- Що? Потрібно тимчасово випасти в осад, щоб набути нової концентрації. Сісти на дно.
- Вважай, що я вже на дні, зітхнув я. - На дуже глибокому дні.
- Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрібно для того, щоб відштовхнутися від нього.
- Це філософія тих, хто весь час на плаву.
- Це філософія мого діда. Послухай... - пісне з ночі обличчя Толі посвіжіло радістю. - Дід - ось у кого тобі можна перекантуватися. Ви обоє німураки, зайвим словом один одного не притісните. Та й дід більше в хащах пропадає, ніж дома. У нього спокійно, ніхто туди не потикається. Читай собі, пиши, горобцям дулі показуй.
- Що за дід? - поцікавився я для годиться.
- Дід Андрій. Правда, він мені не зовсім дід - бабин брат. Та ти його знаєш. Ми з ним щепили на дачі твого редактора дички. Ти ще тоді сказав: "Дідо-Всевідо, як із казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш - патріархальщина!"

Я згадав того діда - мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрі. Чимось схожого на Хемінгуея, але ніскільки не книжного. З якоюсь ґречно стриманою, недомовленою сутністю.
- Ну, добре, - сказав я, - прийду я до твого діда, скажу: "Вам привіт від Толі!" А далі що?
- А нічого. Пес пса вітрить. Це, до речі, його приповідка. Він із тих, яким нічого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.
- За що?
- А ні за що. Хіба тебе в один день випакували з редакції і гуртожитку за щось? І хіба не ти мені колись читав з передрукованого зшитка: "Якщо нога крокує не в ногу з більшістю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не піднімається з більшістю рук, цю руку треба відтяти. Якщо цвях вилізає своєю шапочкою з дошки, його треба забити". Я ще тоді подумав, що це з Біблії. А виявилося Дзержинський... Не тели їжака, старий. Я діло кажу.

Я гнітив у собі сумнів, скоріше від утоми мозку.
- Все, постановили одноголосно! - Толя ляснув мене по плечу. - Почекай мене тут, я кину з вікна для діда пакет - батарейки, леза, олівці, сірники...
- Дивися, щоб сірники не зачепилися за прапор, - ляпнув я з останніх сил. - Бо тоді підемо до діда обоє.

Толя весело заіржав і плигнув у гуртожиток.

Попова гора

Взагалі світ того дня сміявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли підійшов до живоплоту непоказної господи на горі, яку називали тут Поповою, - пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою під пахвою.
- Я приятель Толі. Мені б кілька днів перебути. Якщо можна... Я заплачу.
- Ти вже плакав днесь. Може, доста?

Це було мовлено мирним, безбарвним голосом. Тоном перевізника, що звично відкликається до того, кого має переправити на той бік. Старий подався двором у хату, а я, як приблудне теля, пішов за ним.
- Дизель за Чопом перегрівся, - мимрив я за його плечима. - Мусив пересісти на попутку. А за Мукачевом уперся в канал і довго шукав мостик... А тут дачі, блудив ними, доки вийшов на возову дорогу...
- Головне, що прийшов, - сказав старий і простягнув мені горнятко води.

Ти дома.

Ці слова оглушили мене спокоєм. Густим, дивовижним спокоєм. Схожим чимось хіба на вечірнє кумкання жаб у дитинстві, на сюрчання цвіркуна в бабиному запічку. Я пив із глиняного посуду, здавалося, не так воду, як той
спокій. Призабутий спокій, десь розхлюпаний, загнаний за решітку муштрованих нервів. Тепер я його жадібно заковтував у себе. Охлялі пальці не втримали недопите горня і воно вислизнуло. Але не впало - дідова рука підхопила його. Він неначе засоромився цієї несподіваної спритності. Приплющив повіки і ворухнув устами. Я радше прочитав на них, ніж почув:
- Спочинь з дороги.

І я спочивав. Це був не сон, не відпруга, не відпочинок, а саме - спочинок. Тоді я ще не знав закону слів і літер: що дрібна буквиця, її присутність чи відсутність
наскрізно і глибинно міняє питому сутність слова. Відпочивають від чогось, відходячи від нього, відпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забутті, як немовля, в кубелечку спокою. Він сотався тут із усього: з дощатого склепіння, затемненого часом, із глинобитної долівки, притрушеної "лугом", із плодів айви на скрині, поцяткованій шашелем, і з самого потойбічного скрипу шашеля, ще й із тугої домотканої верети, що пахла вітром. Я хотів насититись тим спокоєм і за вчорашні дні, і на прийдешні. Як та дитина.

Але вставати ж треба. Коли я підвівся і вийшов надвір, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще більше плуталися думки. Та гірше було із серцем - наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрілися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки. Старий невідь-звідки виріс у потрібну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину і приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нігтем шкіру, примушував кашляти. Тоді кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сіни. Вернувся зі ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потім розтирав мені груди чимось шорстким і масним. Уважливі його пальці м'яко проникали аж до кісток.
- Проблема з легенями? - кволо поцікавився я.
- Чому питаєш?
- Бо знаю трохи анатомію. Там легені знаходяться.
- А я знаю, що душа, - сказав він тихо.
- Ви лікуєте душі?
- Я нічого не лікую. Лікує Господь.
- Тоді навіщо ця мазь?
- Бог вкладає нам поміч у руки. Се тминова олійка. Вона розм'якшить набряк і пригасить пал у грудині. Старий відійшов, але за три кроки обернувся. - Серце
чуєш?
- Так. Щось його затисло.
- Розумники, - буркнув він. - Усі біди скидаєте на щось і на когось. І сим рвете собі серця... Чуєш, хлопче, відпусти серце на волю. Куди лежить, туди най біжить...
- Нема куди йому вертатися.
- Я не кажу, щоб верталося. На зворотній дорозі ламають ноги, а намисленій - голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простір і путь. А ти його пустим
думанням не плутай. Само вибереться і тебе поведе...
- Куди? - байдуже спитав я.