Сонце заходило, і табір укрили сутінки. Спека спала, стало вільніше дихати. Поодинокі солдати готувалися до відбою. Біля складів нікого не було. Я підійшов до шахти, пересвідчився, що мене ніхто не бачить, й увімкнувши ліхтарика, занурився у глиб чорної пащі шахти.

Запахло знайомою з дитинства сирістю. Ще малими гралися ми тут у «козаків-розбійників». Вечорами, коли дорослі закінчували роботу та розходилися по своїх домівках, у нас усе тільки починалося. Ми бігали по шахтах із ліхтариками. Розбійники малювали на стінах крейдою стрілки-дороговкази, за якими їх можна було знайти, і ховалися. Козаки їх шукали. Мені завжди більше подобалося шукати, і я, на думку друзів, був кращим козаком у селі. Одного суботнього дня я не грав, бо відбував покарання за погану поведінку у школі. Але мене все одно покликали шукати Льоху, бо він так заховався, що його не могли знайти навіть разом із дільничним. Усі вже думали, що з Льохою сталася біда, а я знайшов його менш ніж за двадцять хвилин. Він сховався у ходові, прикривши його камінням, і ніхто, крім мене, не здогадався, що ті камені треба просто посунути. За правилами гри Льоха був правий, адже стрілка, яку він намалював, вказувала саме на камені, за якими він і ховався. Льоха чув, що його шукають, але сидів мовчки й радів, що ніхто не міг здогадатися, де саме він заховався. Тож Льоха переміг того дня й отримав заслужену нагороду — червоні зірки на сідниці від батьківського армійського ременя, що залишився в дядька Степана з часів його служби.

Я намірявся перевірити, чи залишився той хід, яким користувалися ми з Льохою, аби потрапити з яру до шахти таємно від дорослих. Якщо так, тоді вбивця сержанта Музики теоретично міг непомітно залишити табір, убити десантника, а потім швиденько повернутися. Убивство сталося вранці, коли всі ще спали. Припустимо, що до вбивства десантника причетний Ходок. Але навіщо? Те, що Музика підкинув записку комбатові, малоймовірно. Якщо він у селі дізнався про Ходока, то ймовірно доповів би сам, адже був патріотом. Хіба що Ходок міг скористатися романтичними походеньками десантника до місцевої, аби загострити конфлікт між військовими і селянами. Коли так, то розвитку конфлікту поки що вдалося уникнути. Найбільш буйний із десантників — Колян зараз відпочиває у зиндані.

Розмірковуючи отак, я пройшов майже весь таємний хід. Попереду дорога розгалужувалася, я повернув праворуч, коли раптом завважив удалині попереду промінь іншого ліхтаря. «Цікаво, хто ще тут може бути?» — сяйнула думка. Цей хтось, так само, як і я, не хотів, щоб його викрили. Я вимкнув ліхтарик і почав переслідувати таємничу фігуру. Незнайомець рухався швидко й тихо, та ще й тримаючись на певній відстані.

Мені допомагало тільки те, що я добре знав цей лабіринт. Нарешті у кінці тунелю у сяйві місяця мені вдалося розгледіти силует незнайомця. Він був середнього зросту у плащ-наметі і з великим наплічником за спиною. Незнайомець вийшов із шахти, і я прискорив ходу.

Вихід був доволі вузьким і низьким, подолавши його, я опинився в яру. Позаду залишився вкритий буйною рослинністю вхід до шахти, який неможливо було б помітити, не знаючи заздалегідь про його існування. Переді мною лежала долина, за якою миготіли вогні Веселого. Незнайомця ніде не було видно, його як водою змило. Я почав був сходити на пагорб, але раптом зачепив ногою сигнальну міну. У вечірню тишу увірвався гострий, різкий, верескливий свист, темне небо розірвало яскравим спалахом, осяявши на мить усе навколо, як удень.

Водночас зі спалахом із валу почав працювати кулемет. Я лише встиг стрибнути вбік і скотитися до яру, де сховався від куль, але мене вихопили променем прожектора, і за якусь мить по мене спустилася група вевешників.
— Лицем до землі! — пролунав чийсь наказ.
— Хлопці, я свій! Капітан Саєнко, — спробував пояснити, підвівши голову.
— Мовчи, гаде! Лицем до землі, я сказав! — прокричав хтось просто наді мною.

Сперечатися було безглуздо, і я виконав наказ.
— Максим'юк, що знову сталося? — раптом почув я вже знайомий голос Чорного.
— Якийсь військовий, каже що свій, — доповів Максим'юк.
— Олена! — звернувся до мене Чорний.
— Вівця! — промовив я другу частину пароля і підвів голову.
— Бандерас? — здивувався він.
— Так, майоре, — відповів я.
— Максим'юк, трясця твоїй матері, перш ніж здіймати галас, треба запитати пароль,— сердився Моляр. — Ходімо зі мною, капітане!

Ми повернулися до табору. Моляр пропустив мене вперед, і я зайшов до його намету. Він запалив світло. Обличчя Моляра було червоним. По характерному запаху я зрозумів, що майор уже прийняв на груди грамів 200 або й 300 і тому, мабуть, був роздратований, що його відпочинку завадили. На столі біля розкладачки було багато виробів із деревини: люльки й різні фігурки звірів.
— Якого біса, капітане? — зажадав пояснень Чорний.
— Вибачте, майоре! Не спиться, от і блукаю по табору.
— За табором, — заперечив майор.
— Трохи заблукав.
— Заблукав? Ти ж казав, що місцевий! — нагадав Чорний.
— Був… дев’ятнадцять років тому!
— І що, ностальгія замучила? Вийшов на рідне село подивитися? — сам вибудував логіку моєї поведінки майор.
— Так… спогади дитинства! — погодивсь я.

Моляр підійшов ближче і раптом недовірливо втупився в мене важким колючим поглядом.
— Розумію, це я розумію. Але ось чого не розумію, як тобі вдалося непомітно вийти з табору! — Чорний не запитував, а скоріше вимагав і чекав від мене пояснень.
— Так… я ж місцевий!