Озираючись назад, більше дивуюся, що бабуся нічому не дивувалася. Всі подальші події вона сприймала, як об’єктивну даність. Ми не сперечалися, мене ні про що не питали, не було ніяких порад. Мовчки вислухала новину про те, що я тепер безробітна. Кивнула на короткий виклад моєї романтичної історії. Вдома нічого не змінилося, тільки голубці перекочували з недільного обіду «А» на вівторок.

А я не мала спокою. Не могла присісти, тут же підривалася йти. Не спала, не їла, прислухаючись до раніше невідомого відчуття – переповненої, по зав’язку залитої енергії. У мене іскрило волосся, закладало вуха й горіли кінчики пальців. Протоптала доріжку на пошарпаному килимі, бігаючи від стіни до вікна.

Зрештою, настав момент, коли я зрозуміла, що більше не можу. Не можу бачити цю вулицю, ці мокрі паркани, я задихаюсь від пилу, не маю сили вдихнути, мені тисне в грудях. Сірі коробки за вікном, сірі перехожі, усе сіре, як прибита порохом стара декорація.

Я вийшла з усіма грошима і подалася в єдиний на районі художній магазин. Дивуючись сама собі, купила десяток пензлів і цілий кошик акрилової фарби. Білу, сріблясту, синю, рожеву – все, що було. Потім зайшла в аптеку і взяла флакон медичного спирту.

Удома я зірвала куртку й на бігу скинула черевики. Я не хотіла і не могла згаяти ні секунди, як наркоман, який допався до дози. Ніколи в житті не відчувала такої одержимості, але зараз не було ні часу, ні бажання аналізувати причину.

Я вимила спиртом вікно, заливаючи собі руки і штани. Палітри в мене не було, але яка різниця? Видавала фарбу на тарілку, не жаліючи, відразу по пів тюбика і почала малювати по склу. Я точно знала, що я хочу, не маючи уявлення, як саме цього досягти Це були хвилини чистого підйому, беззастережного натхнення. Здається, працювала стоячи, потім зробила щось типу риштування із двох стільців.

Я малювала зиму. Малювала мороз, яким його пам’ятала з дитинства, я малювала наше поліське сонце в йорданській воді. Вікно сяяло тисячами сніжинок, візерунки накладалися один на одного у складному мереживі невидимих ліній. Мені бракувало фарби, я додавала сіль, пудру і борошно, розбила і розмолола дві чи три лампочки, допомагала собі голкою і пір’їною, дихала на вікно, і дихання замерзало на склі. Спливала година за годиною, і крок за кроком вуличний світ зникав. Кімната наповнилася сяйвом, аж очі сліпила, з білими, рожевими і червоними спалахами.
- Так, видно, мало бути.
- Ба?

Баба Оля стояла за спиною, і по її щоках текли сльози.
- Ти давно тут стоїш? І що мало бути?
- Яблуко від яблуньки… Твоя мама вишивала, доню. Вона брала голку – і все, відключалася. Кричи, говори, та хоч би й пожежа під носом – голови не поверне. А роботи які виходили! Я ніколи таких не бачила ні до, ні після. Дивишся на неї – один малюнок, моргнеш – зовсім інший...

Я затамувала подих, боялася поворухнутися. Була впевнена, що баба не знала моєї матері, вона ніколи про неї не згадувала. А тут, виявляється, знала і то добре?
- Ба, ти мусиш мені розповісти. Я хочу знати, хто вона, як померла. Я маю на це право.
- Так, напевно. Тільки що я зможу тобі розказати, що ти зрозумієш... Та її ніхто не розумів. Ми називали її Штундою, Марію цю, бо вона була не від світу цього. Мій Місько їй зовсім не пара, та і ніхто не пара, якщо так подумати. І я не скажу, і ніхто не скаже, за що вона мого сина вподобала, вони ж були як той лебідь і щука... І все мовчить, все щось своє думає. Заговорюєш до неї, воно й відповідає, але дивиться на тебе здалеку, наче в трубу. І так здивовано щораз, ніби вперше бачить.