Той період злився в одну суцільну пляму перевтоми. Іноді я відключалася прямо за столом, а прокидалася вже на старому диванчику, не маючи уявлення, хто і коли мене туди переніс. Моя вага впала нижче від критичних сорока кілограмів, і я на практиці зіткнулася з проблемою, коли маршрут прокладаєш з урахуванням вітру, бо проти вітру зносить. Кілька років втрачала свідомість біля вітражів, після чого Ромко почав слідкувати за моїми обідами і навчив пацанів ходити на роботу з «тормозками».

І ще пригадую неймовірну ясність бачення. Здавалося, зі світу зняли поволоку, яка маскувала його красу. Я задихалася від захвату, від всеосяжної та безкінечної краси, яка заполонила все навкруги, яка текла в повітрі, пронизувала руки, очі, груди. Я всотувала ідеальну гармонію лапатої яблуні та дубового листу. Могла годинами роздивлятися власну руку проти лампи, вивчаючи досконале плетиво судин і капілярів. Я брала чорну, як вугілля, основу й оздоблювала тяжкими кришталевими краплями, так щоб світло, відбиваючись від кожної другої грані, заломлювалося у третій і поверталося до джерела, розсіяне на чисті спектральні складові, знову зібрані через призму. Ідеальна чистота світла, бездоганна чіткість форми, - у цьому була магія.

Ми обходилися майже без браку, працювали швидко, як одержимі. Я бачила в уяві виріб готовим, довершеним, і доносила ідею до наших майстрів. Хлопці самі тягнулися назустріч, підхоплювали на півслові, і справа горіла в руках. Перебравши кілька варіантів, ми зупинилися на світильниках як найбільш ліквідних. Кожну одиницю ми випускали малою серією, не більше п’яти штук, і супроводжували детальним сертифікатом, де вказували склад, вагу й порядковий номер. Іноді, під настрій, я бралася за дитячі нічники та вази, а ще майструвала «ловців вітру» із різноголосими скельцями.

Приблизно за рік ми купили першу піч для спікання скла і промислові горілки. Для Романа це означало суттєве зменшення витрат на сировину, для мене – нові горизонти в плані об’ємного моделювання.

Марина прийшла за рекомендацією постійного клієнта й замовила ексклюзивну люстру в спальню, на це я цілком резонно відповіла, що не ексклюзиву не даємо. У мене взагалі першим поривом було відмовитися від цієї роботи, але, глянувши на наших чоловіків, я зрозуміла, що пізно. По-моєму, Ромчик навіть торгувався зі мною від імені клієнтки, збиваючи ціну для «дорогої гості».

Я зробила їй люстру, зробила сама, не довіряючи нікому жодної пайки. Три тижні не відходила від печі, буквально вишиваючи скляну павутину. Зрештою, у мене вийшла величезна кульбаба, пухнаста й невагома на вигляд, здається - дмухни і полетить. Маленькі парашутики чіплялися один за одного хаотично, невпорядковано, але коли в темній кімнаті вмикалося світло, цей хаос перетворювався на свою протилежність. На перший погляд, недбалі лінії світильника давали геометрично вивірену тінь. Якщо правильно повісити, на стінах і стелі оживали читабельні слова й символи, здебільшого непристойні.

На демонстрації ми бавилися з вимикачем і не могли зупинитися. Замовниця бігала від люстри до стіни, накриваючи руками тіні, і разом із нею гасала вся наша компанія. «Ну як, як ви це зробили?»
- Послухай, - сказала мені Марина, коли всі відсміялися і відхекалися, - я знаю, що тобі не подобаюсь. Мовчи! Я нікому з жінок не подобаюсь, мене все життя ненавидять, але це плата за чоловічу любов. Так от, хоч я тобі й не подобаюся, я прошу – візьми мене до себе в команду. Я хочу працювати з вами. Я хочу продавати такі речі, я хочу першою тримати їх в руках. Повір, ти не пошкодуєш.

І я не пошкодувала.

Звичайно, нас вирахували. Це мало статися рано чи пізно, і нам пощастило, що це трапилося пізно. Як об’єкт для рекету наша маленька компанія стала цікавою приблизно за рік до того, як напад відбувся, і весь рік я провела в напруженому чеканні. За нами нікого не було, жодного прикриття в органах чи групах впливу, а це означало, що спокійно ми працюємо рівно доти, доки про нас ніхто не знає. А шифруватися команда, у якій більше ніж десять людей, може місяць-два максимум.

Я почала запам’ятовувати обличчя у транспорті, слідкуючи, щоб одні й ті самі люди не траплялися двічі, записувала номери машин у дворі, подружилася з сусідами. Ми не тримали готівку ні вдома, ні на виробництві, не обговорювали важливі питання телефоном, не ходили на зустрічі з чужими й повідомляли одне одному, де і коли буваємо в певний момент. Ми подбали про систему оповіщення для кожного члена команди, натикали шпигунів у телефони, щоб можна було визначити локацію навіть із вимкненим пристроєм.

Не всім це подобалося, дехто відверто саботував, але і тут нам пощастило. Дуже пощастило — у нашій компанії зачаївся не один параноїк, а два. Сама б я їх не переконала, але на мій бік став наш сенсей, гуру безпеки Борисович, а проти Борисовича виступати нема дурних.

Минуле нашого старого було настільки багатим, що він сам плутався, які з численних історій є анекдотом, а які правдою. Тим більше, деякі легенди Борисович і вигадував, щедро запускаючи у світ. Здається, він відсидів як мінімум двічі, а руки та плечі в нього засмагали латками в місцях, де колись були татуювання. Йому далеко за шістдесят, і для свого віку він надзвичайно жилавий, гнучкий і сильний. Стріляє з усіх видів зброї, у тирі дає фору нашим пацанам із зав’язаними очима. До речі, у тир ми почали ходити з його подачі, а хлопці оформили собі дозволи на зброю.

Борисович нам дістався як внесок Ромчика в корпоративний актив, разом із гаражем, інструментами і стареньким «опелем». Щось таке було у їхньому спільному минулому, що переплело долі цих двох одинаків і зробило Борисовича відданою нянькою при Романові, а згодом і при нас усіх.

Саме з подачі головохорони ми не афішували своєї присутності в Донецьку. Цех — закрита територія, чужі туди не допускалися, нормальні двері й ґрати на вікна ми встановили з самого початку. Було кілька інцидентів із дрібним криміналом, але авторитету і зв’язків наших хлопців вистачило, щоб відбити атаки. Двічі нас намагалися грабувати, але спрацювала охоронна сигналізація і примчала група затримання.

Нас не існувало в публічному просторі міста. Ми не давали реклами, не вішали свої борди. У нас не було вітрини, ми не терлися біля податкової та міської адміністрації, не контактували з пресою.

Замовники знаходили нас через сайт і за рекомендаціями, останнім часом усе активніше, аж навіть утворилася черга з бажаючих. Непомітно для себе ми стали модними, і все частіше клієнти купували не торгуючись. Я почала відмовлятися від роботи, якщо мені не подобався покупець, — річ абсолютно немислима іще рік тому. Тим не менше, чим ексцентричнішою була наша поведінка, тим більш жаданими й дефіцитними ставали наші люстри та вітражі, і, відповідно, вищою ціна.

Захлинаючись під валом замовлень, ми хоч-не-хоч були змушені визнати: настав час якісно змінюватися. Або ми залишаємося маленькою артіллю і працюємо як кустарна майстерня, або приймаємо принципове рішення і виходимо на новий рівень. Наймаємо людей, розширюємо площу, беремо в оренду обладнання і ставимо моделі на потік.
— Борисович, як думаєш, нам дадуть хоч розгорнутися? Скільки часу в нас є?
— До вересня, не більше. І то не факт. Тому роби закладки, скільки можеш, і, як казала тьотя Соня, арбайтен.

Справа пішла. Добором персоналу займалися Роман із Мариною, я не втручалася, по факту приймала і вчила всіх бажаючих. Платили ми непогано, розраховувалися вчасно, навіть організували гарячі обіди в цеху. Я розкидала оголошення про вакансії в Інтернеті, але чоловіки з того посміювалися. «Ти звикнеш, у нас тут свій Інтернет. Он Борисович сказав кому треба, люди будуть».

Люди приходили, хтось зникав після першої зміни, хтось, навпаки, завмирав біля тиглів, і ми вгадували своїх по азарту в очах, по дрібному перебору пальців, по дозованій суміші нахабства і трепету. До нас підтяглися випускники інтернату, яких держава випустила в світ, не давши за спиною парашута, колишні шахтарі та вчителі, був навіть таксист, — щоправда, із дуже короткою кар’єрою в таксі. На мозаїку ми посадили вишивальниць, бо викладка кольорових скелець за схемою має спільні корені з вишивкою бісером.

Осінь того року видалася врожайною. Здається, природа, живучи за своїми законами, раптом зірвалася і пішла у відрив. Усе почалося з меду. Меду було з головою, медові ярмарки переходили один в один, як по естафеті. Мед продавали на вулиці, з медом ходили по квартирах, розгублені пасічники обривали телефони гуртовиків, а ті приймали по 12 гривень за кілограм. Потім пішла городина. Уродило все: терикони капусти й перцю, відвали картоплі, буряку, моркви й цибулі. Жінки на кутку стали на «закрутки», переробляючи несподівано щедрі дари природи. Баба падала з ніг біля консервації, слоїки зайняли кожен вільний сантиметр, і я ночувала на роботі, щоб не чути всепроникаючого запаху лечо. І останнім штрихом стали гриби, які не проросли, здається, тільки у шахтах. Нагорі ж грибів було стільки, що їх не збирали, — косили, я навіть мусила лишитися вдома у якийсь із днів, перебираючи відра опеньок.

Те саме робилося в бізнесі. Всі гребли й купували, як в останній день, будували у чотири зміни, підрядники розривалися між десятками об’єктів одночасно. Місто не спало, місто жерло, танцювало й багатіло, і швидкі гроші сяяли на фасадах, відбивалися у багажниках «лексусів», випиналися шикарними бюстами молодих коханок. Усе це ревище потребувало визнання, блиску, вивершення і домінування, якщо не над світом, то хоча би над сусідами. Реагуючи на попит, ми запустили лінійку із золотою фурнітурою, і люстри по три тисячі доларів розліталися як гарячі пиріжки.
— Доця, от побачиш, щось буде. Вони як подуріли, тільки гроші, гроші, одні балачки про гроші. А кредити? Ти бачила, як вони кредити беруть? Наче не будуть віддавати.
— Бабо, я не знаю, правда. Але нам що з того? У нас кредитів нема.
— Та я не про те, але нехай.