Софія вирішила на цей раз не відривати погляду від органіста, від його шишкастої лисини, аби не пропустити момент, коли він обернеться обличчям до прихожан. Адже скільки це ще може тривати! Вона вже півтора року живе на цьому забутому Богом рибальському острові, щонеділі ходить у цю церкву, а органіста, який сидить якраз перед нею, ні разу не бачила анфас. Взагалі цілком можливо, що вона таки бачила його обличчя, і навіть не раз, адже людей на острові було обмаль, тут мешканці час від часу натикалися одне на одного навіть поза церквою — то на суботньому базарчику, то в магазинчику, то в пабі, то на пристані (кожен мешканець мав човен, зафрахтований у бухті). Однак через дурацький звичай, за яким усі чоловіки містечка ходили в дурацьких рибальських капелюхах із великими крисами, що закривали вуха і потилицю, вона не могла співвіднести жодне з облич мешканців містечка з пагорбистою лисиною органіста. Служба Божа добігала кінця, і Софія напружилася. Власне, їй був до лампочки сам органіст, по суті, вона лише шукала якоїсь інтриги для свого нудного життя, яке нагадувало булькотіння загуслого болота. Вона шукала хоча б якоїсь зачіпки, якоїсь поживи для свого спухлого від інтелектуального голоду мозку, яка б допомогла їй пережити ще один тиждень на цьому відстійному острові на краю землі, де взагалі нічого не діялося. Взагалі нічого. Ніколи. Вона вмирала з нудьги, але нікого було звинувачувати, крім самої себе. Адже вона їхала сюди цілком свідомо. Роберт, її чоловік, за якого вона вийшла заміж після знайомства в інтернеті, був чудовим вибором: молодий інтелігентний лікар-дослідник, що збирає матеріали на цьому острові для своєї дисертації. За інших обставин їхню з Робертом подружню пару можна було б назвати ідеальною. Вона вийшла заміж після тридцяти і трохи розумілася на чоловіках. Втрачати Роберта вона не хотіла. Служба Божа добігала кінця, сільський хор доспівував останні псалми, і Софія чекала: от зараз, на останньому куплеті заллється співочими риданнями секретарка місцевої мерії Роуз-Мері. Це була огрядна леді з кількома підборіддями, що симетричними шарами спадали вниз, аби злитися з грудьми. Роуз-Мері носила яскраво- або темно-червоні плаття з глибокими декольте, накриваючи їх теплими власноруч вив’язаними шалями різноманітних кольорів, включно з яскраво-жовтим, і робила перманент на своєму ріденькому світлому волоссячку. Однак, як не дивно, в її зовнішності була своя естетика. Роуз-Мері була ідеальною опозицією до стандартів модельного бізнесу, що їх Софія, як справжня інтелектуалка, глибоко зневажала, і, власне, саме в цьому і полягав шарм місцевої зірки. Роуз-Мері мала чудовий голос, дуже потужний і дзвінкий. Вона ним, як правило, не зловживала на службі Божій, за винятком тих моментів, коли виконувала останній псалом. У цей момент усе її тіло імітувало шторм на морі (Софія дивувалася, як цього можна було досягти фізично), а голос так само коливався розбурханими хвилями, час від часу сягаючи найвищої точки дев’ятого валу. Крім того, на цій фінальній частині служби Божої спалахували маленькі церковні прожектори, спрямовані на публіку, що підсилювало ефект урочистості церемонії. Усіх прихожан охоплювало душевне напруження, а по закінченні псалму, тільки-но Роуз-Мері закривала свого рота (а разом з тим заплющувала свої круглі очі), вони відчували неземне полегшення, мало не катарсис. Можливо, саме заради цього ефекту отець Боніфацій і тримав Роуз-Мері «на закуску служби». Він розумів, що люди повинні виходити з церкви не знуджені, а піднесені. От, власне, тому із поля зору Софії вислизав органіст: вона так само, як і всі, піддавалася на чари Роуз-Мері і коли оговтувалася після катарсису, органіста вже не було на місці. На цей раз Софія примусила себе сфокусуватися і не відривати погляду від органіста. І все було б добре, якби у найвідповідальнішу мить, наприкінці псалму, її не взяв за руку Роберт і не притулив до свого серця. Софія про себе подумала, що, мабуть, буде дуже нечемно після такого жесту не подивитися на чоловіка з вдячністю. І не посміхнутися ніжно. І щоб обов’язково на очах бриніла сльоза. Софія повернулася до Роберта, вдячно глянула на нього й усміхнулася. Сльоза, на жаль, «не получилася». Софія витримала паузу, аби Роберт задовольнився її вдячною реакцією на його закоханий погляд, і лише потім відвела очі, щоб упіймати ними органіста, але… Його вже не було. Ну, що ж, її чекає ще один тиждень безконечної нудьги! Служба Божа скінчилася. Прихожани, щасливі від «скинутого адреналіну», стали виходити з церкви. Софія викрила себе на тому, що взяла Роберта під руку, як це робили всі дружини з чоловіками в цьому містечку. Усвідомивши це, вона вжахнулась. Отже, вона стає такою, як усі вони! Її ВЖЕ затягло це болото, вона робить це вже автоматично! Софія хотіла була висмикнути руку, однак Роберт лагідно, проте досить переконливо притримав її, показуючи, що йому ця патріархальність подобається. «Капєц!» — промовила вона про себе. Повз них проходили люди і посміхалися, напевно, думаючи: «Яка гарна і щаслива ця молода подружня пара!». У Софії ж у душі все переверталося. «Як я можу бути щаслива на цьому острові, де нічого не росте, крім моху і карликових дерев, де від риби мене вже вивертає, де єдиний звук, який можна почути, — це завивання вітру і шум моря, від яких мене вже нудить, де я не маю з ким поговорити людською мовою про нормальні речі, як я можу бути щасливою?!». З такими думками вона спускалася з чоловіком під руку з пагорба, від церкви, вниз, до місця, де стояв старий штурвал, «Штурвал старого Джо», від якого розходилися навсібіч доріжки і стежки. Тут потік парафіян переливався з великої артерії в судини, аби потім розгалузитися в капіляри. Ландшафт острова був пагорбистий, скелястий. Будинки розкидані хаотично по скелях. Хатка, де мешкали Роберт із Софією, розташовувалася на окремому скелястому пагорбі, досить ізольовано від інших. По сусідству, трохи нижче, жили лише дві перестарілі дівки, незаміжні сестри-близнючки Моллі і Доллі, або, як їх називали, Моллі-Доллі. Як правило, Роберт і Софія уникали компанії сестер, ідучи з церкви, тому навмисне або відставали від них, або, навпаки, пришвидшували ходу, щоб ті не змогли їх наздогнати. Однак сьогодні їм це не вдалося: вони вийшли з церкви майже водночас із Моллі-Доллі, і було б дуже підозріло, якби вони захотіли позбутися їхньої присутності. Дорога від Штурвалу старого Джо до дому сестер займала десь хвилин із двадцять. І ці двадцять хвилин треба було про щось розмовляти. Попутники поговорили про погоду, про те, про се, і вже наче й не було більше тем для розмови, аж тут Софія спитала: — Моллі-Доллі, а де хата органіста? Запала пауза. «Чому вони мовчать? — подумала Софія. — Може, вважають нечемністю в присутності власного чоловіка розпитувати про іншого?» Тому вона похапцем збрехала: — Я б хотіла брати в нього уроки гри на органі. Моллі-Доллі перезирнулися. На їхніх обличчях намалювалося величезне здивування. Вони витримали паузу, а потім заговорили майже одночасно: — Він не має хати… — Як він може мати хату?.. — Адже він… — Він же… — Привид! — Привид! — Привид Брендан! Софія розсміялася. Як дивно було чути від Моллі-Доллі цей дикий жарт! Однак, судячи з серйозності їхніх облич, Софія зрозуміла: вони не жартували. «Якщо це не жарт, то вони просто божевільні. Або провінційні недовчені дурепи. Не треба звертати на них уваги!» — Привидів не існує! — тихо сказала Софія, більше для самої себе, ніж для інших. Однак сестри почули цю фразу і подивилися на неї з жалістю: дівчинко, ти так мало розумієш у житті! Вона зиркнула на Роберта, чекаючи на його реакцію, аби впевнитися, що це не вона дурна, а вони. Як же вона здивувалась, коли Роберт, точнісінько з таким самим виразом обличчя, як Моллі й Доллі, кивнув: мовляв, так, органіст церкви святого Альфонса — привид. Софія образилася до глибини душі. З неї, жінки з високими інтелектуальними стандартами, намагаються зробити дурочку! Може, вона справді поїхала дахом і чогось не розуміє? Ні, Моллі-Доллі — це просто тупі невігласки! Але Роберт! Що з ним? Решту дороги всі йшли мовчки. Софія — від обурення. А решта мовчали, неначе відчуваючи незручність за Софію, яка не розуміє елементарних речей. Їхня мовчанка ще більше дратувала її. Роберт із Софією зупинилися на кілька хвилин біля хатки-розвалюхи Моллі-Доллі, попрощалися з сестрами, трохи віддихалися після крутого підйому, набрали повітря в легені й пішли долати останній, найкрутіший етап дороги. Коли вони видерлися нагору до хатини, що її Роберт називав сентиментальним словом «гніздечко», Софія сіла на лавочку біля будинку. Вона завжди так робила перед тим, як увійти в дім, аби перевести дихання після підйому. В неділю вона затримувалася на лавочці трохи довше, поки Роберт готував сніданок. Це був їхній сімейний ритуал. З цього місця відкривався чудовий краєвид і на море, і на бухту, де «фрахтувалися» рибальські човни, виструнчившись, як пиріжки на деку, рівненькими рядочками. Інші пагорби були всіяні різнокольоровими хатинками рибалок, на окремому пагорбі височіла церква святого Альфонса, на іншому — білий із червоним дахом маяк, а ще на іншому — школа. Їхній з Робертом будиночок перебував у комунальній власності мерії, і в ньому, за традицією, жили всі лікарі, що приїжджали на острів. Найдовше тут затримався старий самотній лікар О’Браян, про якого мешканці містечка досі згадували з повагою. Це був такий собі Іонич, без претензій, однак із величезним досвідом. Після його смерті в будиночку ніхто подовгу не жив, лікарі не витримували більше року і тікали звідси, як то кажуть, узявши «ноги в руки». Будиночок стояв на скелястій горі, не зовсім на вершині, а під нею. За ним здіймалася крута скеля, вкрита лісом, а за кілька метрів перед лавочкою вже зяяло урвище над морем. Коли Софія вперше тут опинилася, ця мальовнича картина її просто зачарувала. Вона й тепер їй подобалась, однак краса суворої північної природи не могла здолати її туги. «Люба, сніданок готовий!» – почула вона голос Роберта. Софія неохоче розпрощалася з чудовим краєвидом і так само неохоче зайшла до будинку, звідкіля долинав запах французьких тостів, теплих бельгійських вафель і кленового сиропу. Подружжя мовчки снідало в їдальні з величезним вікном на море. Всі теми вже давно були проговорені. Софія їла без апетиту. – Люба, ти без настрою? – спитав Роберт. У їхній молодій сім’ї не прийнято було сваритись. Однак у цей момент Софія зрозуміла, що не позбудеться роздратування, якщо не висловить свої претензії вголос. Тож вона, ковтнувши для хоробрості кави, почала: – Роберте, як ти можеш – освічена людина, лікар, – як ти можеш мене переконувати в абсурдних речах? Як ти можеш вірити в привидів! Ми живемо у двадцять першому столітті! Нехай вони – Моллі й Доллі – старомодні провінціалки. Але ти! Взагалі їй було начхати, чи вірить Роберт у привидів, чи ні. Не було нічого жахливого в тому, що він у них вірив. Можна подумати! Адже всі люди мають свої дивацтва! Тобто питання про привида-органіста саме по собі було непринциповим. Єдиною причиною її спалаху була туга. Туга за нормальним цивілізованим життям. Роберт лагідно всміхнувся: – Люба, але це ж очевидно! Брендан, піднімаючи руки з клавіатури після останнього акорду, просто зникає. Розчиняється в повітрі. Невже ти не бачила? Роберт говорив це таким тоном, неначе йшлося про звичайний фізіологічний процес. Софія подивилася на його дитинне обличчя і ледь стрималася, щоб не прошипіти: «Я тебе ненавиджу!». Ця думка обпекла її своєю несподіваністю. Вона ненавидить свого чоловіка? Свого милого, люблячого, інтелігентного, догідливого чоловіка? Що за маячня! Цього не може бути! Вона любить його! Однак сумнів, мов хробачок, почав точити її душу. Після недільного сніданку Роберт із Софією зазвичай ішли у спальню, що також мала величезне вікно на море. Можна було лежати в ліжку днями і насолоджуватися дивовижним північноатлантичним краєвидом, що вона часто й робила в будні з книжечкою в руках, поки чоловік був на роботі. А в неділю після сніданку Роберт із Софією лягали в ліжко і, покохавшись, засинали. Вона не могла сказати, що між ними була якась шалена пристрасть. Ні. Все було дуже мило й інтелігентно. І, якщо бути відвертою, це її цілком задовольняло, вона й не хотіла нічого іншого. В свої тридцять з гаком років вона прагнула душевного й тілесного спокою і сімейного затишку. Вона перебрала за свою бурхливу молодість купу чоловіків, і її важко було чимось здивувати. Чоловіки як самці її вже практично не цікавили. Все у всіх було до занудності однаковим. Тож Софію цілком задовольняло її спокійне інтимне життя, і вона щонеділі звично віддавалася скромним інтелігентним любовним утіхам з чоловіком, без особливого бажання, але й без відрази, так, аби лише бути «у формі». Однак цього разу її фізично відвернуло від чоловіка. Вона збрехала Робертові, що сьогодні в неї дуже болить голова. Він повірив і з легкою душею заснув на правому боці. Вона спершу довго дивилась у вікно на море, а потім вдяглася і вийшла споглядати пейзаж із лавочки. Скеляста земля навколо хати була вкрита товстим шаром моху, ступати по якому було приємно і м’яко. Північний мох «довгошерстий», а поміж ним проростають манюсінькі кущики північних ягід і карликові кущі жимолості. Софія роззулася й опустила ноги в ту мохову подушку. Літо тут таке коротке, що треба насолоджуватися кожною його миттю. Вона автоматично нагнулася і пошукала рукою в маленькому ягіднику, що ріс поряд із лавочкою, жовті ягоди, які доспіли за минулий день, зірвала кілька і вкинула в рота. Море було спокійним. Як і має бути в неділю. Рибалки спали післяобіднім недільним сном і не тривожили його рибальськими потребами.