Є у світі місця дивовижні, місця сил, особливих енергетичних полюсів, місця-стихії. Місцини, де згодом зростають міста, — і міста ті завжди мають у собі щось від вічності, достоту довершені. Їх неможливо здолати, хоча вони століттями можуть бути поневолені. Їх неможливо описати словами — хіба відчути. Тілом, душею, розумом... Спробувати осягнути, а потім здатися, покинути цю невдячну затію.

І зроджуються в тих містах люди непереможні, досконалі й незвідані для самих себе. Люди, в яких живе сама стихія.

«Хіба ви не знаєте, що людина — храм Духа Святого?» — спитала б неодмінно вона. Якби могла говорити...

Особисто я знав декілька таких міст. Але два з них апріорі виняткові. Це міста левів. У будь-яких значеннях слова. Міста, назви яких збігаються, хоч звучать зовсім по-різному. І місця ці, знаєте, справді впродовж віків відповідали своїм назвам.

Одне іменується Львовом. Так, те саме місто, назване в честь князя Лева, місто, на гербі якого грізна кошача істота роззявляє пащу і красується кігтями десь під муром із трьома баштами. А інше місто — Сінгапур. Назва цього індустріального, одного з найбагатших полісів світу, як виявилося, складається з двох слів: simha — «лев» і pura — «місто». Місто велетнів будівель, хмарочосів, що шпицями сягають неба. Місто, при погляді на яке складається незмінне, трохи моторошне враження, наче якимсь незнаним чином раптом потрапив у майбутнє.

«Це твоє майбутнє», — сказала моя двоюрідна тітка, нарізаючи фрукти в невелику глиняну мисочку, аби за мить залити їх йогуртом.

Вона приїхала сюди давно, ще зовсім молодою, закохалася в земляка, вихідця з України, який уже мав тут досить непоганий бізнес, і зосталася назавжди. Колишня львів'янка, вона жартувала, що не змінила міста, лише трохи перенеслася в майбутнє, бо ж навіть у назві воно залишилося містом лева. Але то, звісно, було неправдою. Їй іноді дошкуляла ностальгія. Щонеділі за звичкою бувала в церкві. Населення релігійне, однак усе, геть усе по-іншому. Християн досить, однак досить і представників інших релігій. Утім, усе під контролем уряду, тому проблем жодних: усі толерантні, взаємоввічливі, хороші. Але коли почалася та рекламна кампанія нового іміджу Бога, ініційована представниками церков, вона вибирала на ринку лише ті яблука, на яких чорно-біла наклейка сповіщала: «Це яблуко я виростив спеціально для тебе. Бог». Справно отримувала безліч sms, надісланих нібито від імені Бога, дивувалася креативним гаслам на автобусних зупинках, сіті-лайтах у метро й раділа, що рекламна кампанія стала настільки популярним хітом, що аж тутешній уряд захвилювався.

Мене Сінгапур дивував іншими площинами. Насамперед краєвидами. Безкінечними надсучасними видовищами, що займали велетенський простір, розділений водоймами. Уночі височезні, спроектовані з неймовірною точністю і з сучасним баченням багатоповерхівки вражали якоюсь небаченою гармонією світла, що перетворювало край на інопланетні експозиції. Утім, уся візія міста запросто відображалася в одній місцині — у парку під назвою Марін Лайф, океанаріумі, що викликав у відвідувачів чітке відчуття перебування на морському дні. Авжеж, а де ще ви запросто побачите понад вісім сотень видів морських тварин? І я на початках також, стоячи перед громіздкими скляними перегородками, спостерігав за ареалом океану, забувши про подих і не маючи в голові жодної думки.

Але згодом моє ставлення до міста змінилося. І думки повернулися в голову. Після смерті тітки в спадок мені перейшла трохи дивна для цих країв будівля і з'явився занепалий бізнес, яким уже давно толком ніхто не займався. Тому всі активи я перевів у готівку з думкою зробити із будівлі невеличкий готель. А що з житлом у Сінгапурі ніколи не було проблем, то мій готель мав би мати якусь родзинку, яка приваблювала б до нього туристів, а то й зовсім не іноземців. І така родзинка була. Покійний тітчин чоловік, її земляк, свій не надто великий будинок на три поверхи звів таким, які звик бачити на батьківщині. Ну, у Львові точно така оселя нікого б не здивувала. Бо навіть ліпнина на фасадах, барельєфи несли в собі щось чисто львівське. А надто — ота морда лева над входом до будинку. Мабуть, тітчиного чоловіка теж мучила ностальгія. Так, у кожного свої яблука...

Треба сказати, законодавство Сінгапура дуже прихильне до іноземців і ведення ними бізнесу в країні. А що ще чекати від країни, де є один із найбільших на планеті, четвертий за величиною фінансовий центр і яку світовий банк відзначає як державу, де найлегше у світі робити бізнес? Так, і до слова — акт незалежності тут було підписано у 1965 році (всього), а до того Сінгапур перебував певний час під владою то японців, то британців, а перед тим іще когось. Подейкують, процвітання краю зумовили зручне географічне розташування і незмінність влади, бо ж та сама партія перемагала у виборах від п'ятдесят дев'ятого року. А ще — оте загадкове слово «меритократія», адже серед претендентів на владу тут завжди освічені люди, для яких особисті здобутки є вагомим показником.

І я не раз думав: от якби такий принцип меритократії — іншому місту Лева, в якім площа Ринок чи літом, чи взимку незворушно дихає густими ароматами смаженої кави. Той аромат невидимими нитками снує поміж промінням сонця, надаючи й самому місту кавового присмаку. Там, випиваючи чашку кави поміж давніми мурами, думаєш: чи не в минулому я? І якщо справді існує часовий дисонанс, то тут легко опинитися в глибині віків, і тоді здається, що ось-ось із-за рогу будинку вийде панна в середньовічному вбранні. Хоча, правду кажучи, побачити людей у вишиванках, етнічному одязі, тут зовсім не складно. Місто справді є візією минулого, чимось, що гвіздочком припинає вічність, де тогочасність і майбуття зрослися воєдино.

Ріка тут схована під землею. Її вже ніхто ніколи не побачить. Її завжди тут не вистачатиме...

Я щоранку випиваю чашку аж терпкої від міцності кави, звареної в джезві, сідаю з тією чашкою на широчезне підвіконня і, ще сонна, роздивляюся обриси міста. А воно онде, мов на долоні розкинулося переді мною. З мого вікна бачу багато, та ніхто не бачить мене. Тому можу влітку сісти тут просто в нічній сорочці, моїй улюбленій, отій блакитній із тоненькими бретельками, можу не зібрати розтріпане від сну волосся. А восени понад смішну байкову піжаму з кумедними малюнками накидаю на плечі плед, бо так тепліше. Мене ніхто не побачить, тут тільки кава і я... Уже давно тільки я...

Шкода, що ріка захована під землею. Шкода її, бо вона навіки, як і я, мовчазна...

Але найбільшою особливістю свого готелю я хотів зробити деякі внутрішні його риси. Ні, я нічого не планував чудити з архітектурою. Я тільки хотів збагатити інтер'єр картинами — але картинами з чисто львівськими пейзажами. Я хотів частинку Львова. Саме частинку Львова в Сінгапурі. І щоби на тих картинах Львів постав не теперішнім, а дещо давнішим. Хоча би двадцяті-тридцяті роки минулого століття, коли вулицями пафосно їздили тогочасні авто з кругленькими боками, а дами з хутром на плечах демонстрували витонченість і красу.

Я хотів часточку елегантного Львова. І саме за цим приїхав у княже місто на початку літа, коли люди не пригнічені справами, а отже, можна домовитись із якимось художником про серію картин. Картин для мого готелю.
— Вони мають задовольнити смак витонченої публіки, — пояснював я приятелю, який мав зв'язки з митцями. — Там буває досить багато мистецького люду, а також політиків. Далеко не всі вони українці, хоча великий відсоток — зі слов'янських земель, однак я хочу, щоби вони захоплювалися Львовом так само, як я. Відчували його й поважали...

У будинку були зала й декілька приміщень із окремим виходом. Колишні господарі планували їх із думкою про гостей. Бо це ж вельми зручно і для візитерів, і для господарів, коли люди приїжджають на декілька днів, але ніхто нікому не заважає, кожен займається власними справами і лише десь увечері збираються за столом або й після вечері та, провадячи розумні бесіди про мистецтво й політику, поволі п'ють вино або каву.

Я вирішив таку традицію дещо вдосконалити. Вимислив, що в моєму готелі час до часу будуть влаштовуватися мудрі бесіди на ті ж мистецькі теми. І навіть почав домовлятися з цікавими людьми цієї царини про їхню присутність або й лекції — а чому ні? На мою думку, в очах суспільства це могло б піднести готель на сходинку вище і привабити елітну публіку, яка б віддавала перевагу проживанню саме тут.

Одного разу довелося стати свідком курйозної, як на мене, сцени. У театрі «Еспланада» під час виставки скульптур, коли ненароком зайшла дискусія про безмірну могутність людини, моя тітка без злого умислу згадала десь прочитані слова Івана Багряного: «Ми не дискутуємо. Він доводить, що походить від мавпи, а я хочу походити від Бога».

Опісля цих слів моя скромна тітка була змушена перетворитися на справжню левицю, що відстоює своє лігво. А її опонентами стали чоловіки — освічені, високомірні, з поблажливою посмішкою недовіри на вустах. Їхній хижій натурі чомусь не припали до вподоби слова Багряного.

«Якби могутність людини була найбільшим, що є у світі, то було б дуже сумно, — зауважила тоді тітка, але її спитали, ким був той Багряний. — О, то був великий письменник, за його творами знято фільми, а романи перекладені багатьма мовами. Ви не повірите, але моя батьківщина дала світу багато талановитих людей». І просто ствердно кивнула головою, наче намагалася цим підсилити власні слова.

А потім довго говорила мені про те, як шкода, що стільки люду було знищено тоталітарною системою, і як шкода, що світ не знає про них.

«Про нас він не знає», — точніше, сказала вона.

Тому я захотів розповісти про свою землю, про ті таланти, що зродилися на ній, я хотів представити мою країну сучасною і водночас наділеною скарбами віків. І можете не сумніватися: найбільшим скарбом є людина.

Тож оте приміщення з окремим входом мало слугувати такою собі площадкою для лекцій і дискусій. Ні, звісно, не лише про мою країну. Але багато в чому — про неї. Про нас.

Гострі шпилі храмів тягнуться до неба. Півкруглі дахи схожі на збільшені черепашачі панцири. Безліч будинків зведені в минулих століттях, тож приваблюють самою своєю старовиною. Чомусь часто покрівлі оповиті чимось схожим на туман, і це надає панорамі особливого шарму. Утім, це якщо дивитися зверху, з мого вікна.

Усередині місто інше. Воно живе своїм особливим життям, без слів промовляючи до людей. У цьому ми з ним схожі.

Викладені бруківкою вулиці могли б розповісти багато про те, яким було життя сто чи двісті років тому. Могли б, якби хто спитав. І кожен будинок міг би багато повідати, кожен має свою власну історію. Але ж ніхто не питає.

І я теж могла би багато розповісти. Без слів. Бо сучасні засоби таке дозволяють, у цьому мені значно легше, аніж тим, хто жив колись давно.

Тому я беру планшет, кладу його в широченьку кишеню свого коричневого піджака (ніколи планшет не буває в сумці, бо це надто далеко, тож незручно щораз діставати), на мить озираюся, згадую про скрипку й забираю її з полички в шафі біля вхідних дверей. Мабуть, я дивна, бо люди зберігають на верхній поличці шафи капелюхи, шапки, інше, що може стати у пригоді перед виходом на вулицю, а в мене там скрипка. Справжнісінька скрипка.

Біля ліфта минаюся із сусідкою і приязно всміхаюся.
— Привіт, Юліано! — уголос каже та й посміхається теж.

Юліана — це я. Насправді Юлія, але чомусь усі звикли кликати мене Юліаною. То мало бути моє сценічне ім'я. Сто років відтоді минуло...

На вулиці, біля лотка з цукерками вказую продавщиці на трюфель у блакитній обгортці й швидко вибиваю пальцями на планшеті: «200 г». Мої улюблені, завжди їх тут купую.
— Сьогодні може бути дощ, — аби щось сказати, говорить продавець, молода симпатична брюнетка.

Вона завжди мені щось говорить і не чекає відповіді. Як і всі інші не чекають. Бо я — німа.

Шляхом усе ще намагаюся пояснити Олександру, що саме мене цікавить. Картини, на яких зображено Львів. Повинно бути чітко зрозуміло, що це саме Львів. Але той Львів повинен бути незвичним.

На «Вернісажі» побіля театру імені Заньковецької потрібного не виявилося. Звичайнісінькі тобі картини, тож Сашко почав помітно нервувати. Схоже, зрозумів, що просто не буде, і, мабуть, пошкодував, що поспішив згодитися допомогти мені заради старої дружби. Хоча чому, власне, старої? Мене не було тут трохи більше двох років, проте нічого, зовсім нічого не змінилося в місті.
— Гаразд, — граючись у руці ключами і не збавляючи ходу, каже Сашко, — ходімо до мого знайомого, у нього завжди можна щось цікаве побачити. Має щось на кшталт галереї...
— На кшталт? — перебиваю, бо мені не сподобалося саме слово. Адже мені потрібні лише високоякісні речі.
— Там не тільки його картини. Має знайомих, які приносять іще й власні. — Мій співрозмовник озирається, щоби прочитати мою реакцію. — Загалом, там можна побачити досить незвичні речі...
— Сподіваюся, львівських Далі там немає?
— І навіть ковані вироби. Тобі не потрібні ковані мистецькі речі для твого готелю? Коштують недешево, але... — Сашко знову обережно зиркає на мене і пришвидшує ходу. — Просто завжди таке подобалося. Для такого готелю воно в самий раз.

Поволі мова переходить на справи мого співрозмовника, і я вже слухаю про репортажі й статті, написані про різноманітні мистецькі заходи, та про іншу журналістську працю свого друга Олександра. Адже саме це дозволяє йому постійно перебувати в середовищі митців. Так, пам'ятаю, ще років п'ять тому Сашко писав для якогось сайту про все на світі. Тепер каже, що дописує на декілька сайтів, а ще — для глянцевого журналу. До того був редактором видання на політичні теми. Не склалося з політикою? Чи тема культури більш приваблива? Утім, не питаю, бо нинішнє його заняття таки стало мені у пригоді.

Коли беру в руки скрипку, прикладаю її до шиї, то спочатку випростовую все тіло, а потім поволі, наче налаштувавшись на якісь видимі лише мені одній хвилі, прикладаю смичок до струн — і для мене зникає цілісінький світ. Ні, краще сказати, виникає зовсім інший світ, усесвіт, ойкумена принаймні... І, щоби відчути оту іншу реальність, я прикриваю очі.