Я — Оля, Мишка, мені ледве п’ятнадцять років, учуся в педучилищі в невеличкому містечку. А здається, що це такий великий світ, якому немає кінця-краю, і радощам у цьому світі немає кінця-краю, і печалі й суму також немає кінця-краю. І сонце, сонце, сонечко, від якого болять очі та розпирає груди. Але меланхолія, наче сіра хмара, інколи заступає життя. І немає на неї причини й пояснення. Хіба писати, намагатися вирватися з кола пригніченого настрою. Невеличка вуличка з котеджиками, що мало чим відрізняється від сільської, на якій живуть люди, інакші від селян. Вони красиві, чистенькі та модні, правильно, по-літературному, розмовляють, а не на «сі», як у селі, — «дивисі». Сміх та й годі! Я вже навчилася так розмовляти, як вони, сусіди двох пань, у котрих винаймає для мене тато квартиру. Живу ще з трьома дівчатами, такими ж студентками, як і я. Анничка та Світлана — гуцулки з Криворівні, їм пані Оксана відвела мансарду, а я з однокурсницею Любою — на першому поверсі, поруч із кімнатою пані Катерини. Ця пані. Дивовижні глибокі очі й цілком самотня, без сім’ї, без дітей — колишня вчителька, а тепер співробітниця краєзнавчого музею, що його заклали одразу ж після війни; один відомий адвокат-українофіл керував цією справою, його прізвище щоразу лунає, як тільки приходять або приїжджають гості. Пані Катерина отримує стоси листів, вона — фанатка своєї справи, а пані Оксана — фанатка пампушків та чистих підлог. Оксана вишукано одягається, у стилі ретро, як у п’ятдесяті, рівненька постава і ні грама зайвої ваги, каже «ні грамчика», бо навчила її так харчуватися, аби не добріти, її тітка, а тітку — мама, всі попівни. Жили серед простих людей, подавали приклад цивілізованого життя, то самі змушені були тримати марку, хоча що то було за життя — сідали у скромні фіакри, збирали у клунки пожитки і — на нову парафію, до ще більш диких та неотесаних людей. Пані Оксана переповідає, як сама неодноразово з татом перебиралася на нове місце, а на старому завжди краще, бо залишаєш шматочок серця, а ті люди, що їх вчила попівна грамоти, так прив’язувалися до неї, що плакали, коли вони від’їжджали. І так кілька разів за десять літ. Тато дуже переживав, коли дружина померла, мама пані Оксани. На цвинтарі на фото — молода жінка, зачесана високо, з білим бантом на грудях. Тато все просився на нове місце — тікав від спогадів, бо дуже маму любив і журився, що буде сам-один робити з дитиною, трирічною Оксаною, все сідав за стіл і приговорював, що маму дитині ніхто не замінить — «бідна сирота». Пані Оксана вже понад шістдесят років має, а все про себе каже: «бідна сирота». А я маю маму, але вона мене геть не розуміє. Ну хіба можна мамі розповідати про щось таке? От, наприклад, пані Катерині — тій, будь ласка, пані Оксані — ні, вона для мене занадто пані, а от Катерина — проста, доступна. Є у цій жінці якась особлива енергія, а все решта — звичайне, починаючи від зачіски й закінчуючи спідницею, тільки строго прямого покрою, а до неї — блузка чи в’язана кофтина. Ось вона одягла ажурний, гірчичного кольору светр, каже: «Це від Михаїла». Виявляється, більше десяти літ дружить пані Катерина з одним київським художником, який родом з Карпат, він тут часто буває. «Ось, дивись, — каже жінка, розгортаючи за столом книжку, — це роботи Михаїла, незабаром приїде, мусиш підготуватися до знайомства, гадаю, будеш захоплена!» Звідки, пані Катрусе рідненька, ви все наперед знаєте? Нічого-нічогісінько незабаром не матиме для мене такого значення в цьому будиночку на вузенькій вуличці, як приїзд пана Михаїла, — в тому голубому покою з квітчастими шторами, зі старим роялем-руїною посередині, на якому востаннє пані Оксана юною дівчиною грала для майбутнього чоловіка Влодка, що, як вона казала, відійшов у засвіт зовсім молодий від невідомої хвороби, яка не давала про себе знати, а свою роботу поволі невтомно робила. Той покій коли мені присниться тепер, то завжди має трапитися щось особливе, незвичне. Ось приїхав Михаїл. Сонце з цікавості витискає шиби, заглядаючи у вікна. Пані Катерина, урочисто, хоч і гладенько, зачесана, снує коридором між Оксаниною кімнатою та своєю: Михаїла посадили за стіл в Оксани, а пані Катерина зі своєї кімнати носить наїдки та напої, спеціальні сири з Криворівні та кулешу, зварену на густій сметані. Михаїл — якась несусвітня інстанція — викрикує з кухні: «Знаменито! Знаменито!» І сміється-сміється чоловічий високий голос, який належить невідомо кому, у нашій з Любцею кімнаті чути тільки ці окрики задоволення. Люби немає, поїхала додому. А я сиджу за столом, перебираю якісь книжки, хоча насправді з напруженням чекаю, коли ж то постукає пані Катруся й скаже: «Олюню, пішли знайомитись із справжнім художником!» Ось і вона, розпашіла, вдоволена, з потоку світла, що вривається в кімнату з коридору: «Пішли!» Не пам’ятаю, як стала на кухні, де біля вікна — стіл, а за столом — сивий бородань, усміхнений і надзвичайно гарний. Він здався мені найкрасивішим чоловіком, якого бачила в житті. Пан Михайло все сміявся тоді та й сміявся, все поправляв зав’язаний на шиї кольоровий шалик, такий, який і слід носити художникам. Пронизливо поглядав на мене, а я боялася сказати що-небудь таке, через що йому не сподобаюсь і він різко щось кине, бо тон його справді був доволі різкий, особливо тоді, коли мова йшла про якусь елементарну дурну офіцершу, яка для чогось сидить у тому музеї, а сама нічогісінько не знає — не розуміє в мистецтві, як, прошу пані, чобіт кирзовий, все регочеться: «Міхаіл!» Починає поволі сутеніти, на веранді копошаться горобчики над крихтами хліба, що їх пані Катерина витрусила на дерев’яну підлогу просто зі скатерки, згорнувши енергійним рухом зі столу все те вишиття, ті спеціально запрасовані для дорогого гостя складки. А колись пані Катерина прибилася до невеличкої хатини Михасевих, як вона казала, батьків, десь у глухій провінції, якраз напередодні Різдва. Її відправили з музею як посланця до художника-декоратора, він якраз гостював у батьків, точніше, у мами, яка сама провадила невеличке господарство. У музеї потрібно було оновити експозицію, наново її оформити, і так, як це зробить Михайло, не зробить ніхто. Любко Кречковський, завідувач фондами, десь пронюхав, що Михайло буває в мами частенько, от і тоді, коли відправляв Катрусю напередодні Різдва в неблизьку як для жінки дорогу, сидів за столом, виблискуючи скельцями масивних окулярів, а гачок носа здавався гострим, як у крука, що зачув здобич, — о, Любко вміє вершити великі справи! Пані Катерина робила невеличкий відступ на тему, як засновували фанати цей музей, як ходили по горах, по базарах у містечках, у сніг чи в дощ, та виманювали в гуцулок шедеври за копійки, або за миску кукурудзяної муки, або за кілька моточків ленінградських ниток для вишивання. А що вже Любко виробляв (у пані Катерини виходило «вирабляв») — що вже Любко вирабляв! І вона тряслася всім тілом від здавлюваного в грудях сміху — вона й сама виглядала смішно, кругла, пухнаста, як снігова баба або як велика патлата кульбаба, на яку от-от повіє вітер — і вона розлетиться по цілому світу тим пухом своїм, всюдисущим на початку літа. Ось фото. О, дивися, це — Любко, а це — Михайло на городі у Михайлини в Криворівні. Серед квасолі, що в’ється по високих тичках та цвіте, двоє: один у чорному береті, як вар’ят, каже пані Катерина, то Любко, а це — Михайло: стоїть, картинно заклавши ногу за ногу, а однією рукою сперся на квасолю, артистична поза, знаєш, він колись танцював у театрі... Отже, поїхала Катруся до Михаїла. Доки заїхала, доки знайшла хату десь на околиці містечка, доки допитала, до котрого-то художника, — та до того, що його тато колись був лісничим: а-а-а! Люди легенько вдаряли себе долонею по лобі, мовляв, аякже, знаємо, але тільки заплутували її ще більше. Зайшла на подвір’я, коли стемніло (а завтра вже Святий вечір!). Відчиняє двері до ґанку. Назустріч — проста сільська жінка, дуже привітна: «Михасю, то до тебе». Повернула голову в напахчений святочною стравою простір, а звідти: «Я нічого не знаю й нікого не чекаю, я святкую!» Мама: «Михасю, жінка здалеку, може, вийдеш?» І так спокійно та лагідно реагувала на різкі інтонації та слова, що пані Катерина теж стала й чекала, що ж буде далі. А як її зараз випруть у шию? Михаїл вийшов через кілька хвилин — у довгій лляній сорочці, з-під якої визирали напрасовані вузенькі штанини. Посмішка наче приклеєна, не надто привітна, а якась картинно-артистична, тим більше що обличчя настільки вродливе й точене, що видається, ніби стоїть перед вами артист з Голлівуду (справді, схожий Михайло на Редфорда, але Михась вродливіший). Господар дрібненько січе кілька ущипливих фраз, мовляв, не даєте людям святкувати, і що то за господиня напередодні великих празників має час і не пече-варить, а їздить Бог знає куди, Бог знає до кого!.. Михайло стоїть перед гостею, розставивши ноги, піднявши здивовано брови на вродливому обличчі. Пані Катерина аж тепер наче зіщулюється в душі й починає усвідомлювати, що так, Любомир попереджав, характер непростий: як би у вас двері відчинити? І тут Михайло просто закипає: «Так? Ви хочете йти? Ви що, гадаєте, я Вас пущу? Мамусю, давай до мого покою вечерю, будь ласка!» Ото був вечір! Відтоді вони з Михайлом дуже близькі, пані Катруся натякає, що навіть знає, чого Михась сам... Але вона нікому не скаже, ні-ко-му! Хоча, можливо, колись, коли я буду писати про пана Михайла книжку, вона мені скаже щось, про що зараз красномовно мовчить, а я палаю цікавістю, приязню, ще чимось до цього пана художника, п’ятдесятилітнього чоловіка, ровесника моєї мами. Скільки я про нього потім думала, фантазувала, скільки хвилювалася, коли пані Катерина раптом прочиняла двері до голубої кімнатки й казала, підморгуючи, наче сама до себе: «Олюню, Михайло знову приїжджає, буде завтра з автобуса!» Я миттю збирала розкидані зошити та книжки, хотіла якнайретельніше прибрати, викинути непотрібні списані листки, але ж навіщо? Це новели, оповідання, чи як би це назвати правильно... Ні, це просто вулкан душі, емоції, збурений до самого дна океан почуттів! Уперше. Боже, та невже всі люди колись до когось таке відчували? Ні, цього не може, не сміє бути! Ну, як же їх означити, ці почуття? Високі, незвичайні, піднесені? Так, але ще більші, ще більш незвичайні, ще більш виняткові, прекрасні, крилаті, оспівані в усіх піснях про кохання. Яке ж кохання, Олю? Хіба це схоже на те, що у тебе зі Славком? Хіба ти можеш собі на секунду хоча б уявити, що пан Михайло тебе цілує в губи? Ти можеш, так? Можу... Я думаю весь час про те, як би розповісти всю правду панові Михайлу. Ось завтра він знову з’явиться в цьому котеджі, ночуватиме в мансарді, бо дівчата поїхали. Можу йому в усьому признатися. Боже, що ж я таке верзу? Та ніколи, нізащо! Ні-ко-ли! Швидше земна куля зійде зі своєї осі, швидше завалиться вся світобудова, швидше сонце переселиться жити під землю, а верби над озером будуть рости догори корінням! Ні, ні, ні! Бо це неможливо, я не тільки не можу висловити того, що почуваю, я, боягузка остання, навіть не уявляю й близько, як би це мала зробити. Жах! Ось пан Михайло зайшов тільки що, вітається в коридорі з пані Катрусею, а я ледь не вмліваю за зачиненими дверима, добре, що мене не видно й не чути в цьому просторі, напахченому сухою м’ятою та цинамоном, залитому сонцем. Ох вже ця пані Оксана. Уважно та з осудом стала на мене поглядати після того, як пан Михайло прислав і для мене відкритку на Великдень: «Мила Олюсенько...» О, як я ту відкритку читала й берегла, як цілувала під ковдрою в ліжку!.. Пані Оксана наче знала про це й засуджувала, засуджувала, бо так не годиться, так не випадає. Хіба вона не мала рації? Я, ще не оформлений дівчур, закохалася в старого чоловіка. Іншим казали, коли брали на квартиру: «Хлопців не водити!» А тут, виходить, хоч навпаки: «Води, дитино, води!» Дивина, скільки живу на світі, але щоб таке собі дозволяти... Пані Оксана все це про мене думає, читаю це в її очах, коли поглядає на мої розпашілі щоки: «А, пан Михайло приїхав?» Я ніби не знаю, що він повинен прибути, що він ось вже в кімнаті сидить у пані Катрусі, — зайди, привітайся! Пані Оксана строго топчеться по мені поглядом, коли я, знітившись і спалахнувши пожежею: «Справді, треба зайти привітатися». Ах, який це був час! Сонце, що сліпить очі. Справжнє свято світлого почуття, перед яким не встояти жодним бар’єрам: ні вік, ні відстань — нічого не має значення, ніщо не може мене змусити не почувати того, що почуваю. Та й що почуваю? Близькість, безумовне прийняття іншого, невідомого практично, але духовно рідного і впізнанного, такого, наче прожили ми колись разом ціле життя, а тепер ось зустрілися знову. Чи думав щось на цю тему пан Михаїл? Хто його знає!