Це була правда: Чайка нападала на всіх, найбільше перепало шоферові, який забирав буряки. Той, зрозуміло, завжди спізнювався, й це викликало потік інвектив: «І де цей Микола, з-за вугла мішком прибитий? Його тут врожай жде, а йому метелики!». Начальство Валя не займала, тому вся агресія вихлюпувалася на студентів: «Хай тебе пранці з'їдять, ти куди буряки почав складати?». Наталка в один із перших днів підійшла до неї й дуже серйозно запитала: «Валю, а хто такі пранці?» Всі навколо заржали, а Валя на хвилину замислилася, потім, побачивши реакцію студентів, озвіріла: «А добра б тобі не було, знайдибіда! Дурний тебе піп хрестив! Щоб тебе свати обходили!».

Наталя дивилася на неї серйозно й, здавалося, з цікавістю, а всі навколо буквально хапалися за животи від реготу. Валька оцінила ситуацію, в обличчі її щось змінилося, й вона побігла, як могла, в бік села — вона до всього ще й шкутильгала... Через годину під'їхав голова колгоспу на своєму «бобику» — так називався старий радянський позашляховик, він же «козел», він же «газон», незамінна машина. З нього виповз голова, й вони довго розмовляли на краю поля з Василем Федорченком, викладачем, якого прикріпили до студентської бригади. Василь випустився лиш минулого року, тим-то більше скидався на студента, а не на повноцінного представника факультетської влади. Отож після вечері він зібрав підопічних і переказав прохання (саме так, прохання) керівництва колгоспу: бригадира не зачіпати, на її навіть дурні репліки реагувати стримано. Голова розповів, що у Вальки у війну вбило нареченого, а інших рідних і не було, в ті часи таке нікого не дивувало, у всіх хтось загинув на війні, а про події тридцятих взагалі не було звички згадувати, табу. Але тут сталася зовсім дика історія: наречений був призваний у сорок першому, відступав до Москви, був поранений, вдруге поранений під Сталінградом, дійшов до України, разом зі своїм полком проходив через рідне село, побачився з нареченою й негайно після цього загинув: потрапив під випадковий артобстріл. Односельці ж його й поховали, а Валька відтоді трохи схибнулася, заміж, ясна річ, так і не вийшла, впала у виробничий ентузіазм, стала ударницею, у Фастові висить на дошці пошани.

Студентів історія божевільної Вальки вразила, але не надто. Все одно Наталя з її безневинним запитанням про «пранців» стала героєм вечора. Коли вони перед відбоєм вислизнули з клубу віддатися розпусті, Микола теж висловив своє захоплення її підшкилюванням, на що Наталка неохоче повідомила, що взагалі-то вона цікавилася серйозно. Це може бути темою для курсової — такий масив, язичницькі релікти в сучасній мовній практиці! Ну так, вона філолог, має намір спеціалізуватися на фольклористиці, а тут матеріал неосяжний, навіть Нечуй-Левицький прокльони збирав. Микола поспішив закінчити розмову, бо не терпілося. Це невдовзі почало відбуватися дещо автоматично, він стягав з неї до половини сині спортивні рейтузи, потім — найбільш хвилюючий момент — труси з товстого трикотажу, тепер такі не носять, і відкривалося те саме: заманливе, солодке, найважливіше з усього, що існувало на цю хвилину. Цей таємничий, глибокий, вологий шлях означав доступ до іншого виміру, до простору без ваги, без контурів, куди неможливо потрапити назавжди, а можна тільки на цих декілька хвилин, доки не дожене судома.

Наталя теж набирала смаку, поступово дослуховувалась до себе, хоча для неї, схоже, не це було головне, а важливіше — розчинятися в ньому, щовечора крім чотирьох днів перерви, та й то вони знайшли спосіб, напіввипадково, напівінстинктивно, бо щодо всієї цієї камасутри, яка зараз є мало не в кожному високопорядному журналі, не було навіть натяку, а будь-які пошуки різноманітності самі по собі вважалися нечуваною розпустою й чомусь розтлінним впливом закордону. І щораз перед тим, як розійтися, зовсім очманілі, цілувалися до запаморочення, а потім розбігалися й з'являлися в гуртожитку незалежно одне від одного, кожен зі свого боку.

На ранок за сніданком Наталка — вона вперто сідала поруч, єдина ознака їхньої близькості для сторонніх — показала грубезний зошит, тоді ці зошити чомусь називалися «загальними», в коричневих обкладинках із шкірзамінника, сторінок на сто, і половину було вже заповнено акуратним шкільним почерком. Він аж рота роззявив: там був список у стовпчик знайомих висловів, так би мовити, повне зібрання Вальчиних творів, озвучених за цих три тижні. Окремі слова було підкреслено червоним та синім олівцем, від них ішли стрілочки до приміток на полях, але то вже зовсім дрібненькими літерочками, не розібрати.

... І таке інше. Наталка пояснила, що це цитати з класиків — той-таки Нечуй-Левицький, Панас Мирний, навіть Довженко, все пронумеровано, з посиланнями. А от останніх три сторінки — це безпосередньо їхня Валентина. Микола до того захопився, що аж хотів зачитати вголос усьому столу, але Наталя рішуче зошит відібрала, не пояснивши, як завжди, чому.

А взагалі колгоспна експедиція була весела, окрім таємного роману знайшлося чимало інших радощів. Співали під гітару, налагодили контакт із місцевим населенням (не з усім, зрозуміло, а тільки з однією доброю, хоч і хитруватою бабою Мотрею), й з'явився самогон — смердючий, тому що з тих самих буряків, відтак — за копійки. Тільки в останній тиждень стало нестерпно холодно, задощило, до того панувало бабине літо. У дощ їх пробували виганяти на роботу, але невдовзі кинули з однієї простої причини: вантажівка по такій багнюці не могла проїхати на поле. Валька казилася й волала, що ці вишкребки дочекаються морозу, і урожай пропаде, але зробити нічого не могла. Сиділи цілий день у клубі й вели диспути: чи буде кохання при комунізмі. Боже, що за полова була в їхніх головах!

А от у них з Наталкою в ці дні в голові було зовсім інше. Клуб, де їх оселили, був майже готовий, пофарбований, вікна вставлені, навіть крісла в глядацьку залу завезли, через це двері в неї було зачинено, щоби міські не бешкетували, в їхньому розпорядженні залишили тільки фойє та сходи в апаратну кіномеханіків, але там двері теж було замкнено. А Микола знічев'я видряпався пожежною драбиною на другий поверх, у кінорубці вікно було прочинене, він заліз просто з цікавості. Нічого такого особливого там не виявилося, апаратуру завезли, але ще не встановили, все було в ящиках, а двері на сходи зачинялися на простенький замок із засувкою, а навіщо більше? Він спершу хотів похвалитися компанії своїм відкриттям, але швидко збагнув, що немає сенсу ділитися зручною схованкою. Тепер, щоби усамітнитись, досить було вийти на вулицю, переконатися, що ніхто не йде слідом, видертися слизькими залізними прутами під дах, залізти у вікно й відкрити двері Наталці, яка вже чекала ззовні. Наостанку знахабніли до того, що перетягнули нагору один нічий матрац, кинули зверху на ящики, вийшло непогане ліжко.

Тієї осені він не сказати, що подорослішав, себто пробудився, чи що... ні, все ж-таки перестав бути дитиною. Дивно, чоловічий досвід (адже більшість однокурсників, навіть старших, які встигли відслужити в армії, не знали жінки, й це не вважалося аномалією), а також відірваність від дому, а також інший побут, як для нього, майже іноземний, а також природа навколо — все це перетворилося на відчуття власної тілесної повноцінності. Він перестав соромитися своєї підліткової фігури, сміливіше спілкувався з дорослими, розпружився, несподівано відкрив для себе здатність бути дотепним. Кілька разів упіймав погляд матері, яка дивиться на нього з цікавістю, як на людину, яка може мати власну несподівану думку (батько тоді був іншим заклопотаний зі своїм директорством).

Але, разом з тим, з'явився й інший досвід, не такий приємний для самолюбства. Остаточне усвідомлення, що він, як би так сказати... не боєць. Після повернення в місто все трохи зіпсувалося. Наталка мешкала в гуртожитку, в кімнаті на чотирьох, і це ще вважай пощастило, він кілька разів приводив її додому, поки предки були на роботі, але того захвату вже не відчувалося, вона була скута, а він, хай як дивно, теж чогось соромився, ніби звичні стіни тиснули, надто вже помітний був контраст між його шикарними умовами та її жалюгідним прихистком. Одного разу він не розрахував, мама прийшла з роботи раніше, ніж звичайно. Щоправда, нічого такого в цей день між ними не було, просто не хотілося — останнім часом таке траплялося. Він їй показував лондонські листівки з власними коментарями, хоча сам мало що пам'ятав, але дитячі враження давали законне відчуття причетності. Коли мама зайшла до його кімнати, Наталка зовсім заклякла, ледве привіталася, сиділа за своєю звичкою очі долу.