Пі на все мав свої залізні причини.

На раптові зникнення з «тепер» і не менш раптові появи «на завтра». На диявольську пиятику і сумнівної репутації дівчат з жовтими прокуреними пальцями та хронічним герпесом на потрісканих губах. На безіменних пристаркуватих друзів-волоцюг з глибинним знанням вищої математики та кинутих напризволяще дітей теренами ледь не всієї країни. На бруднороті тусовки закинутими підвалами з юними безпритульними гастролерами та грибоподібних фанів творчого посліддя Кастанеди. Фактично на все – раціональним воно здавалося чи абсолютно позбавленим звичних норм людської логіки.

От тільки про причини Пі здебільшого волів гордо мовчати. Мовляв, для чого вам питання, відповіді на які вам не сподобаються? У вас завжди лишатиметься вічний двигун конвеєра свіжих новин у стрічках соцмереж – як відволікаючий від реальності маневр, священна місія продовження роду і ритуального виховання собі подібних. А ще – затишна перспектива світлої, як останній день літа, старості й омріяний шанс на свій персональний джекпот. Для чого зайві питання?.. Щасливе «потім» снить небуттям і теперішнього знати не знає.

Так, Пі був ще тим пройдисвітом, і за спиною в нього, як видається мені зараз, лишився далеко не один пройдений світ: десь ущент поруйнований і згаслий, як місячні кратери, а десь квітучий і життєдайний – справжній Едем, що постав на місці безнадійно мертвої Сахари. Наслідивши тут і там відбитками ситуативних підйомів та падінь, Пі розмірено крокував далі, забуваючи про одних і з лотерейною точністю згадуючи про інших.
- Одні проживають життя на сноуборді, інші – на лижах, - любив повторювати Пі. – Я переконаний сноубордист – розбишака і митець. Лижники – надто делікатні та правильні. Їм часто не стає духу на те, що сноубордисти роблять однією лівою та із заплющеними очима.

Втім, любити його я не переставав ніколи. Навіть тоді, коли ладен був розмазати його хирлявого вертихвоста найзамизганішими тротуарами одеського Привозу чи облупленими стінами чумних підворіть столичної Трої. Таких, як Пі, треба було пошукати. Його хвороблива винятковість межувала зі складними психопатологіями, замішаними на крайнощах та хаосі: таких або жертовно люблять, або свято ненавидять.

Мій надприродний потяг до цього психа з очима безалаберного немовляти пояснювався явищем, яке хтось колись назвав «життєствердною руйнацією»: себе нового ти можеш здобути тільки тоді, коли холоднокровно розчавиш себе старого.

Пі був ідеальним знаряддям самогубства для мого звичного «я». Завжди.

Химерний вираз його обличчя подекуди межував із магічним зачудуванням світом розумово відсталої дитини. Дитина ця повсякчас вимагала експериментів та нових досвідів. Чого б це їй не коштувало: зламаної ноги, запльованої буцегарні чи серйозного вльоту на гроші.