Події останніх п’яти хвилин збили мене з ніг і з пантелику: невдала спроба порозумітися з парочкою проїжджих незнайомців із чорного «Renault Trafic» із тріснутим лобовим на предмет можливості підкинути нас із Пі в напрямку столиці (та в будь-якому напрямку, зрештою!.. ніхто з нас двох, ні я, ні Пі, не знав, куди ми держимо сьогодні курс) закінчилась серією прицільних ударів межи очі. Це трапилося за будівлею заправки, куди ті завбачливо завели мене перед тим як підступно віддубасити, пограбувати і нагло лишити спливати кров’ю під незмірним склепінням цнотливо-травневого неба.

А що, як у мене стався би внутрішній крововилив і я там же помер? На заправці, неподалік від свіжої, ще паруючої купи собачих вивертів, в останні хвилини життя вимірюючи його кількістю прочитаних книг... Світ умотивовано жорстокий. Я невмотивовано слабкий. І це не вирок моїй безхребетній волі до життя – це акт обвинувачення нашій цивілізації. Вона тільки імітує, що захищає слабших, а насправді повсякчас збиткується з них.
- Долі видніше, коли вкоїти з нами свій черговий фокус, - любив повторювати Пі. – І не варто перейматися доцільністю її рішень – рано чи пізно мозаїка складеться. Про всяк випадок ти завжди можеш відповісти долі неочікуваним кульбітом зі свого боку. І тоді вже нехай вона слідкує за мозаїкою.