Із потеплінням на розі площі Ринок, отам, де майже через століття знову запрацювала ресторація пана Едзя — її відновив його правнук із Австралії, поблизу фонтану з Адонісом, увагу перехожих привертає суперсучасний художник. Навколо нього згуртувалося коло роззівак. Він струшує в руках фарби-спрей і бризкає на папір, прудко змінюючи кольори. Потім кольорову абстракцію легенько розмазує долонями. Знову бере пляшечки-спрей, далі промокає кольоровою газетною вирізкою. Після чергового збризкування підправляє невеликою губкою. І знову в його руках змінюються різнокольорові пляшечки. Все повторюється по колу, і врешті вимальовується морський краєвид. А навколо вже розкладені малюнки з іншими природніми і міськими пейзажами, звірами. Мода на створювання картин фарбами-спрей добігла й до Львова.

Вони на десять хвилин злилися з натовпом, спостерігаючи за вправністю модерного митця: Роксоляна такі дива бачила вперше, а Софія терпляче їй товаришила. Повз чорну ринкову кам’яницю, супроводжуваний вереском застільників-туристів, проїхав столик на колесах.

— Однак... — усміхнулася услід Софія. — Туристичне місто дарує мешканцям і гостям розваги як ексклюзивного характеру, так і запозичені, зплагіачені у кмітливіших європейських друзів і підтасовані під характер рідного... іноді удосконалені.

Подруги відволіклися від споглядання створення модерних картин.

— Львів запозичив, безперечно, туристичний трамвайчик. — Роксоляна махнула рукою в бік фонтану Діани — відправного місця міських туристичних трамваїв. — А що запозичив і удосконалив?

— Не здогадуєшся?! Запозичені танці під відкритим небом міських вулиць у Львові отримали власне обличчя з сезонною пропискою — Танці на Ринку... Ходімо до мене. — У натовпі Софії вмить забракло повітря і простору, захотілося втекти від міського гамору.

Подруги винирнули з гурту, що щільним кільцем оточив художника.

— Щось таке... — розпочала Роксоляна і вмовкла, шукаючи вдале порівняння. — ...не знаю... вражає. Але я от думаю, чи матиме це мистецтво довге життя.
— А графіті? Як думаєш, графіті залишить по собі слід у часі?

Роксоляна несподівано спинилася і вигукнула:
— А й правда! Це ж графіті! Графіті на папері! Ультрасучасне на старенькій площі історичного міста. Контрасти життя.
— Місто, як дитя, живе, змінюється і проявляє власний характер, — усміхнулася Софія.

Вони сиділи на її просто й затишно облаштованій кухні-вітальні з невеличкою барною стійкою і двома високими стільцями. У серці Львова. Вікна Софіїної квартири виходять на внутрішнє подвір’я, що одним боком виводить на площу Ринок, а іншим — на Театральну. Помешкання в історичному пасажі Андреоллі придбала як спадок від львів’янина, який емігрував у білокам’яну. І хоча в останні роки вона також змінила країну постійного проживання, наміру продавати квартиру не мала. Вклала в неї чимало грошей і праці задля перетворення сірих облущених стін у простір, що дихав свіжістю кольору лазурі, і заміну смердючого прогнилого паркету, що розповзався під ногами, на міцні прохолодні кахелі кольору дуба. Задля збереження давнього історичного вигляду — а Софія цього ой як прагла, — за порадою дизайнера інтер’єрів, відновила дерев’яні балки на стелі. Стіни прикрасила квітковими фотопейзажами, створивши ілюзію присутності в квартирі живої флори. Тканинно-пластикових квіткових замінників у своєму помешканні не терпіла.

Софія збила міксером молочно-полуничну масу, дочекалася Роксоляниного нетерплячого постукування нігтиками по поверхні стійки. Розлила у високі склянки рожево-пінистий коктейль. Розклала на блюдечках тістечка і присіла навпроти подруги, яка, Софія це знала напевне, налаштувалася її слухати. Примружила очі і з насолодою відкусила улюблений еклер.
— Ти обіцяла... е-е-е... літературну історію... львівського... італійського... словом... — наполегливо стукнувши нігтиком по стійці, нетерпляче зауважила Роксоляна, коли Софія доїла тістечко.
— Не тільки обіцяла, а й розкажу... бо Львів — то є наше місто, — кивнула Софія.

Так добре...

Запаморочливо спокусливий перелік смаків ароматного гарячого вина у карті львівського закладу розсіював увагу. І збивав із пантелику так само, як несподіване звучання арії Фантома з мюзиклу «Привид опери» посеред метушні по-осінньому меланхолійно замріяної італійської Пізи. Вона навіть не знає, що її тоді більше збентежило — оперний спів серед гамірної вулиці чи музична тональність вибраного твору з життєвими хвилюваннями, що шматували серце співака. Той спогад про відвідини італійського міста зі століттями падаючою вежею пульсуватиме хвилями емоцій у Софіїному серці завжди. Вбого вбраний молодик, який співав для перехожих під відкритим небом Італії, голосом, за звучання якого в стінах оперних театрів світу міг би отримувати високі гонорари, розворушив її прагматично налаштовані на сприйняття історико-архітектурних красот мізки. Його спів рвався з нутра не благанням кинути кілька центів у тарелю, грошової тарелі біля нього не було. Оперний спів посеред вулиці як намагання привернути увагу до лише йому одному відомих речей... Софія зупинилася і вислухала арію до кінця.

Щиро зааплодувала й підтримала вигуком «Bravo!». За її спиною почулися оплески і хриплувате чоловіче «Bravo!». Співак засоромився і зашарівся, вона підбадьорила його усмішкою.

Високий чорнявий італієць виник збоку і прохрипів несподіваним запитанням:
— Здогадуюся, що сакральну музику ви любите не менше, ніж оперний спів. Чи знаєте, що зараз у Пізі проходить фестиваль сакральної музики?

Заскочена Софія мить мовчала, роздивляючись незнайомця. Їхні погляди зустрілися, і вона, відчувши до нього довіру, відповіла:
— Я обожнюю храмові співи, а ще більше — звучання органу. А...?
— ...сьогодні концерт у головному соборі міста.
— Хотіла б на ньому побувати. На нього ще можна придбати квиток? Ви мені покажете, де продають квитки на концерт? — поцікавилася стурбовано. — Ну ж бо, поспішімо, поки ще всіх не розкупили! — Вона по-справжньому захвилювалася, аніскілечки не переймаючись тим, що в незнайомця можуть бути власні інтереси.

Він усміхнувся:
— Вам не варто аж так перейматися. Ходімо!

Відпочивали у Львові «На бамбетлях». Відколи разом, у цю кав’ярню зазирали часто, і не лише через близькість до її квартири. Тут їм було добре. Йому загалом імпонувала атмосфера цього давнього українського міста, в серці якого почувався, як на землі да Вінчі. Дихання рідної країни на львівській площі Ринок відчув ще до того, як Софія розповіла, що усі ці будинки зведені його земляками з півночі Італії.
— Але ж ти не любиш великих міст, а Львів — місто-мільйонник, — заперечила жінка, коли він уперше зізнався їй у своїй любові до Львова.

У відповідь загадково усміхнувся:
— Не важливо, скільки людей живе у цьому місті. І так, я справді не люблю великих міст. Але Львів... то є Львів. — Фабіо зачудовано роззирався навкруг себе.
— Тобто? — не вгамовувалася Софія, вимагаючи чіткого пояснення його відчуттів. Її власні почуття до Львова були родовими, в’язали її з містом невидимими ниточками, як дитя з мамою. Вона навіть далеко від нього, заплющивши очі, гуляла улюбленими вуличками, вдивляючись у театральний вир «Золотого лева». Шпорталася слухом за «Jazz...». Шурхотіла ногами по вкритих листяним кольоровим килимом алейках Стрийського парку. Підіймалася на Ратушу і птахом ширяла над дахівками старих львівських кам’яниць. Медитувала на біблійних персонажів із обличчями колишніх львів’ян розенівських розписів у Вірменській церкві. Ностальгувала за богемною атмосферою давно не існуючого клубу «Лялька»...
— Львів для мене — не велике місто, а місто, яке я люблю, незважаючи на чисельність населення в ньому, — перервав її думки Фабіо.
— І як давно ти зрозумів, що любиш не велике місто Львів, а Львів, тому що це — Львів?
— З першого знайомства.

Його перший візит став визначальним у їхніх почуттях. Над містом у вигляді перших несміливих сніжинок кружляло передвістя близької зими. Листопадове небо затягло сіро-білими, збитими у вату хмарами. Перехожі куталися у величезні, накручені навколо ший аж до підборіддя шарфи, капюшони пуховиків, високо підняті хутряні коміри. Холодне вологе повітря пробивалося крізь одяг, легеньким морозяним поцілунком торкалося не прикритих рукавичками пальців. Площею Ринок продзеленчав сяючий порожниною, з рахованими пасажирами трамвай. Чотири з половиною тисячі прописаних у Львові левів разом із містом дрімали дрімотою суботнього ранку. Софія й Фабіо посмакували кексами з кавою латте у «Світі кави», вийшли у прохолоду осіннього ранку і взяли керунок на Високий Замок. Поки дійшли і видряпалися на львівську гору, не звиклий до таких довгих походів пішки Фабіо засапався. Софія краєм ока спостерігала, чи не вималюється на його обличчі роздратування. Натомість зауважила вдоволену усмішку. На горі Фабіо обійшов оглядовий майданчик, задивився на роздмуханий вітром український прапор, витягнув із торбинки фотоапарат і попросив його зазнимкувати. При цьому чи то їй здалося, чи він справді сказав: «Бандера». Як справжня галичанка, Софія, віддаючи фотоапарат, з тремкою повагою до італійця, так добре знайомого з українською історією, поцікавилася, звідки йому відомо про українського національного героя. Той здивовано здвигнув плечима — не знає такого. Вона не вгамовувалася — покрутила запитання з іншого боку.

— Ти говорив — Бандера?
— Так, так! — весело погодився він. — Я забув, як це, — він вказав на стяг, — називається англійською.

Тоді вони в спілкуванні ще міксували мови — англійську з італійською.
— Нашою мовою — bandiera.

Софія не втрималася і весело розсміялася з їхнього втішного непорозуміння. Фабіо розсміявся разом із нею. Їй хотілося сміятися і сміятися. Аби не холодне повітря... Він розповів, що бував на просторих міських оглядових майданчиках Будапешта, Рима, Флоренції. Львівський на них не схожий, бо такий невеличкий, що перебування на ньому наповнює кров адреналіном. Софія зацікавлено слухала свого італійського друга.

— У нас є й інший, у підніжжя Замкової гори. Можливо, той більше схожий на майданчики європейських міст. Показати ще й той?

Вони спустилися до підніжжя Замкової гори і дивилися на Львів крізь розібрані до зими дерева. Але цей майданчик не справив на Фабіо такого ж враження, як верхній.

Опісля сходження на Замкову гору Софія повела Фабіо на визначений нею як «найсмачніший у світі» гарячий шоколад. Отой, що, як розповідають туристам екскурсоводи, продають і купують за золоті дукати зі скарбниці львівського лева-фінансиста. В один із наступних вечорів, у підземеллі цього закладу, за філіжанкою помаранчевого гарячого шоколаду, вони заручилися.

До столика, за яким сиділи Софія й Фабіо, підійшов офіціант. Попросили записати замовлення за кілька хвилин, бо ще не визначилися. Софія читала винну сторінку і згадувала свої минулі сатисфакції від споживання глінтвейну. Фабіо хотілося скуштувати кожен: основний набір — гвоздика, кориця, помаранч, яблуко, цитрина обов’язково присмачуються приправами і коньяком чи чаєм, медом чи вермутом, білим ромом чи кавою, лікером чи яблучним соком. Отой, що з вермутом, білим ромом чи лікером, на білому вині припарюють.

Знову підійшов офіціант і записав замовлення. За кілька хвилин Софія потягувала крізь соломинку запашний карпатський глінтвейн — у рідному краї і пісня своя, Фабіо смакував медовий. На столі розсіювалося рівне полум’я свічки, крізь яке Софія дивилася на коханого і думала про те, що щаслива у своєму подружжі як жінка, котра достатньо насолодилася власною незалежністю, сплетеною з активних буднів в українському рекламному менеджменті з численними заходами, презентаціями і фуршетами. Софія думала про те, що вдовольнилася й самотніми ранками, коли, прокидаючись, втішалася несподіваною егоїстичною думкою: «Як добре, що нікому не треба готувати сніданок!» — настільки вже звиклася зі щоденним побутуванням, підпорядкованим самій собі. Вона щаслива! Життя, у бонус за довге очікування, подарувало подружжя, визначення якому віднайшла раніше: так добре, що звідти не хочеться виходити.

Софія спокійно сприймає трудоголізм Фабіо. Знає: за свою щоденну дванадцятигодинну зайнятість на власному підприємстві, де немає часу для позашлюбних романів, потішить її чудовими вихідними з обов’язковим виїздом у невідому їй раніше місцевість. При добрій погоді за вікном — коли не дощить і не мете снігом — його жодна телепрограма вдома не втримає. І жоден зручний диван не замінить йому стрічок доріг і котушок нових вражень. Мандрівки з Фабіо присмачені лише їм обом відомими приватними відчуттями. Ранок в Альпах у містечку з цитрусовою назвою Лімоне, що в один бік окреслюють територію Італії, у другий — Франції, вони згадують щоразу, збираючи торбу в гори. Вона ще напівдрімала, а він уже шумів водою у ванній. Раптом двері рвучко розчинилися і звідти вискочив із тюбиком у руках Фабіо. Її сон розвіявся, як від несподіваного подуву ураганного вітру, коли він тицьнув їй під ніс крем для боротьби з копійчаними білими плямками на шкірі і, округливши очі, спромігся на видих:
— Що це таке?
— Мій крем. Він тобі потрібен?
— Я ним щойно почистив зуби, бо він лежав біля зубних щіток, — скривив рота так, як вона кривить, коли він намагається запхати в неї цукерку «Liquirizia». Жодні запевнення щодо користі для людського організму Софію не переконують — для неї це не більше, ніж несмачна і погано прийнятна її слиновидільними рецепторами темноколірна гидотка.
— Він лежав поруч із зубною пастою. До того ж на ньому напис українською мовою. І... — Вона ще хотіла додати, що зубна паста — не оселедець у банці, якого в Італії не готують і не продають, тому транспортувати її з України в Італію не має потреби. Не договорила, бо несподівано скосив напад сміху.

А Фабіо... він не пожбурив у неї тюбиком із кремом і в пориві люті не витиснув усю його місткість у смітник. Не вихлюпнув на її голову потік добірної лайки, переводячи стрілки власної неуважності на її безвідповідальне розміщення лікувального крему для шкіри на поличці у ванній поруч із тюбиком зубної пасти. Він реготав разом із нею, змахуючи з очей сльози сміху і здригаючись від поколювань у животі.

Вони допили глінтвейн і вийшли у пронизаний вологістю та осінньою прохолодою день, що поволі поступався вечору. Звернули в пасаж Андреоллі, відчинили двері під’їзду, піднялися у своє львівське помешкання. Минало три роки від дня знайомства у Пізі й два роки одруження.
— Фабі, ти мені обіцяв, що зробиш сьогодні кілька зізнань.
— Так, моє кохання. — Ці слова українською мовою він завчив так само чудово, як «Доброї нічки! Солодких снів!».
— Насамперед я хотіла б урешті почути: як тобі вдалося роздобути тоді для мене квиток на концерт у duomo в Пізі?

Він хитро усміхнувся, відкинув із її чола пасмо волосся і прошепотів на вухо:
— Якщо чоловікові подобається жінка, для нього немає нічого неможливого.

Фабіо знову не сказав Софії, що квитки на концерт у собор роздавали безкоштовно; що на момент їхнього знайомства квиток був уже в нього в кишені і призначався для його сестри, але коли він зауважив, як зачаровано Софія слухає вуличного оперного співака, завмер, зачудований нею, ніби співала вона.
— І чому я погодилася піти з тобою на той концерт? — Софія грайливо надула губи.