Весною до Степана прийшло кохання. Воно вибухнуло в його серці так раптово й неждано, як грім серед ясного сонячного неба. Все почалося з музики. Якось по обіді він викроїв трохи часу для прогулянки. Бо справ завжди купа, а тут така весна буяє! Поволі чимчикував вуличками міста й насолоджувався дивом, дарованим весною. Аж раптом слух уловив чарівну музику, що линула десь звіддалік. Хтось виконував на фортепіано Шопена. Степан забув про все на світі: куди йшов, про що думав щойно, ущент стерлись із пам'яті проблеми, які діймали його останнім часом, — і щодуху помчав до тієї вулиці, звідки линула музика.

Він підійшов ближче, до самого паркану, за котрим височів невеличкий двоповерховий будинок, красиво обплетений виноградною лозою і щедро обсаджений перед фасадом тюльпанами. Одне з вікон другого поверху було прочинене, і саме звідти лунала музика.

Парубок став у тіні дерева, заплющив очі й з насолодою поринув у дивовижні мелодії, що відтворювались клавішами інструмента. Він обожнював музику: коли слухав її, здавалось, душа возносилась десь у небеса й парила в благодаті, понад усім земним і несуттєвим.

То музикувала панянка, він точно це знав. Так може музикувати лише жінка — трепетно й обережно, душею відчуваючи і проживаючи кожну ноту, кожен звук.

Степан не може сказати точно, скільки там пробув — здавалось, цілу вічність, аж поки не стихла музика. Та йти не збирався. Він мусить побачити ту, хто так нещадно покраяла його душу дивними мелодіями! Мусить!

Немов у відповідь на благання його серця, вікно розчинилось навстіж, і в ньому з'явилась юна особа жіночої статі років сімнадцяти у світло-блакитному вбранні. Лиш тільки він глянув на неї — серце защемило так, наче в нього справді влучила стріла Амура.

Це була така краля! Справжня Богиня краси! Її чорні, як смола, локони гойдалися від кожного поруху, наче натягнені пружини, обличчя палахкотіло якимось винятковим світлом, здавалось, найясніша зоря спустилась з небес, аби осяяти її образ.

Степан зачаровано дивився на кралю, і серце запекло в грудях, наче розжарений на вогні шмат заліза.

— Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось! — окликнула вона приємним дзвінким голоском — точно свіжий струмок полився на Степанову душу.
— Чекай, Софіє, зараз прийду! — гукнуло у відповідь дівча років десяти, яке колихалось на гойдалці.

Панянка постояла у вікні, виглядаючи на сестру й, зачинивши його, зникла.

Софія... Яке ж славне ім'я!

Степан провів поглядом дівчинку, яка зіскочила з гойдалки й побігла, весело підстрибуючи, додому. Замріяно потупцявши ще якийсь час під деревом і згадавши нарешті про справи, він пішов своєю дорогою.

Направду, справ він мав цілу купу: статтю про будівництво електростанції треба здати редактору до кінця робочого дня. А писати її він ще й не починав, хоч був на будівництві кілька днів тому. Окрім того, мусить забігти до професора Конопенка з Наукового товариства. Той обіцяв йому дати можливість послухати одну з його доповідей. Теми, які підіймав у своїх працях Конопенко, Степана хвилювали. Він хотів узяти інтерв'ю в професора й розлого написати про його діяльність. І хоч такого завдання Степанові редактор не давав, проте парубок дуже цього прагнув. Він був переконаний, що тема збереження довкілля завжди актуальна й потрібна. А цими днями до Львова приїздить Іван Франко, буде лекцію читати. Він мусить потрапити на неї, бо глибоко поважає цього письменника.

Спершу Степан побіг до редакції, щоб швидко написати і здати запланований матеріал. А вже потім помчав до Наукового товариства. Попри навантаження роботою, у думках постійно зринав образ кралі Софії, що музикувала Шопена. Її миле личко, легкі порухи рук, волосся картинками спливали перед його очима, а дзвінкий приємний голос лунав, здавалось, десь зовсім поряд. Це добряче відволікало, проте відчуття були приємними та теплими. Повернувшись додому пізно ввечері, він не мав спокою до самої ночі.

Наступного дня, прогулюючись так само по обіді з другом Яковом, потягнув його до тієї вулиці: а раптом вона знов музикує? Та другові про свої наміри й бажання нічого не сказав.

— Хто тут мешкає? — сповільнивши ходу, ніби між іншим, спитався він у Якова, коли вони простували повз будинок чорнявої красуні.
— Знатне польське сімейство. Ти повинен знати графа Полонського — він політикою надто захопився останнім часом, про нього чути на кожному кроці.
— Так-так, справді, знаю! — Парубок згадав, як нещодавно писав про цього політика-початківця коротку замітку в розділ новин.
— А дочки їхні — такі кралі, що світ не бачив! — завзято продовжував друг, аж раптом уважно поглянув на Степана. — А чому це ти питаєшся?

Степан, не зводячи очей із зачиненого вікна, лиш зітхнув.

— Що, невже втрапив під чари? — лукаво всміхнувся Яків.

 — Он же вона! Богиня... — Його обличчя просвітліло, а очі прикипіли до юної красуні, яка сиділа на лавці в тіні розлогого клена, читаючи книжку. — Я мушу з нею познайомитися!
— Не знаю, не знаю, друже, що тобі на то сказати, — хмикнув Яків. — Вона така горда й непідступна... Якщо раптом обдарує тебе крижаним поглядом — то вже буде тобі щастя. А про більше — годі й мріяти!

Степан спинився й продовжував зачаровано дивитися на панянку, котра, не помічаючи за парканом юнаків, уважно читала книжку.

— Облиш, друже! Ходімо звідси, а то ще подумають щось недобре про нас!
— Вона буде моєю! — тихо, але впевнено мовив той, не відриваючи свого погляду від кралі.

Яків жалісливо глянув на друга.

— Точно закохався... От же ж халепа так халепа... — співчутливо закивав головою. — Ходімо вже! — Він узяв за плечі Степана й потягнув його за собою.

Уже наступного вечора Степан пішов до будинку Полонських сам. Він жадав бачити Софію. Її образ увесь час бовванів перед його очима, думки про неї не давали спокою. Таке з ним було вперше. Звісно, йому й раніше подобались панянки, він полюбляв залицятися до них, запрошував на каву, на підвечірні дефіляди, але швидко забував не лише їхні імена, а й їх самих. Жодна з них не торкала його душу. Але Софія... Вона була якоюсь винятковою. З першого погляду вона оселилася в його серці, і він розумів, що це навік. Відчував це. Зовсім не думав про те, що її родина знатного роду, а він — такий собі посередній міщанин із не вельми бездоганною репутацією. Йому було байдуже, — аби лиш одним оком глянути на неї, помилуватися, почути її голос та музику, яку творять її ніжні пальчики. Софія... Це ім'я солодким медом лилось його вустами, і він повторював його знов і знов...

На подвір'ї було порожньо, вікно — зачинене. Парубок спинивсь під деревом і пильно роздивлявся між залізні пруття паркану, очікуючи побачити панянку чи ж почути її голос. Того вечора не пощастило: довго стояв, аж доки перехожі не почали позиркувати на нього з підозрою, та й сусіди могли подумати бозна-що, тож він мусив піти. Наступного — знову зачаровано слухав, як Софія музикувала на фортепіано, водночас міркуючи, як привернути її увагу до своєї персони. Думав, утім, так нічого й не надумав. Тому бідняці нічого не лишилось, як чекати слушного випадку.

І він таки трапивсь! То було кілька днів по тому, у суботу. Він, як завше, простував до будинку Софії і раптом побачив ЇЇ — вона йшла просто йому назустріч! З нею була молодша сестра, котра тримала її попід руку. Ховаючись від сонця під білосніжною парасолькою, вони весело гомоніли про щось і заливалися безтурботним сміхом. То був дарунок з небес!

Степан зупинивсь і не зводив очей із юної Софії, котра поступом Богині плавно прямувала — наче линула — тротуаром. Її витке волосся блищало на сонці, мов шовк, а рум'янець вогнем палахкотів на її білому личку, гармоніюючи з яскраво-червоною квіткою, прикріпленою до сліпуче-білосніжного капелюшка.

Вона відчула його пильний погляд і глянула на нього своїми великими синіми очима, сповненими крижаного осуду. Та вже наступної миті лід у погляді відтанув — мабуть, від пристрасті, що палала в його очах.

Парубок зняв капелюх і поважно кивнув їй, шанобливо схиливши голову й не відводячи від неї очей. Ліву руку він тримав поза спиною, праву ж притулив до грудей, у яких шалено калатало серце. Вона зніяковіло відвела свій погляд униз, на бруківку, й пришвидшила ходу.

Тієї миті Степан відчув:вони будуть разом. І відчуття це було настільки переконливим, що сумніви, котрі й були заховані десь глибоко в його серці, миттю розвіялись. Її погляд був таким проникливим і красномовним! Тим поглядом вона неначе відхилила перед ним свою душу, водночас доторкнувшись його душі. І хоч тривало це якусь неповну хвильку, для парубка це було цілою вічністю. У душі зародилось щось, що, здавалось, здатне перевернути весь світ, щоб прихилити його до її ніг.

Це було Кохання.

Степан дививсь услід Софії, і гаряча хвиля міцно огортала все його єство.Вони будуть разом!!! Тепер він точно це знає!

Чарівна фортепіанна музика линула плавно і спокійно, водночас занурюючи у вир пристрасті. Софія, заплющивши очі, виконувала Шопена. Вона любила музику Шопена, яка породжувала в її серці якийсь непояснимий, нестримний трепет.

Останніх кілька днів її переповнювало дивне відчуття, ніби ось-ось, зовсім скоро, у її серці оселиться щось таке незвичайно-незрівнянне, сильне, незгасне. Вона не знала достеменно, звідки в неї таке відчуття, але була впевнена, що серце її не зраджує.

Здавалось, нещодавно в її житті все було якось просто й безтурботно, та якоїсь миті у грудях защемило і вона з трепетом почала чекати цих хвилюючих змін. Може, то весна так вплинула на неї? Весна — це ж так чудесно! Усе навкруги пробуджується, квітне, співає й радіє. Ось і в душі її щось неначе пробудилось. Вона розкрилась і заспівала... Так. Усе це весна!

Завершивши твір, вона зіскочила зі стільця й розчинила настіж вікно. Легкий вітерець оповив її обличчя теплою свіжістю. Усміхнулась. Як добре!

— Сестричко! Ходи ж до мене швидше, люба, скажу тобі щось! — гукнула вона й, заплющивши очі, ще якусь мить насолоджувалась теплими сонячними променями, що ніжно лоскотали обличчя.
— Чекай, Софіє, зараз прийду! — почула вона у відповідь.

Мила сестричка! Софія дуже любила її. А вже зараз, із цими змінами в її душі, всі відчуття немов загострилися, примножилися в безліч разів, і їй хотілось негайно виплескувати їх на тих дорогих серцю людей, хто поряд неї, хто люблять її так само. Це дивовижне, неземне відчуття! Здавалось, поза спиною виросли крила і, якщо відірватися хоч на мить від землі, просто підстрибнувши, можна злетіти!

Вона зачинила вікно, поправила фіранку й раптом помітила поряд паркану якусь постать. То був молодий панич. Чому це він там стоїть? Софія пильно придивилась, ледь відхиливши фіранку. Здавалось, його погляд був спрямований у вікно, де стояла вона.

Як дивно. Він що — стежив за нею? Тієї ж миті її охопив гнів. Яке нахабство — стояти під її парканом і підглядати за нею! Утім, цікавість взяла гору над гнівом, і вона намагалась розгледіти його. На паничеві був світлий плащ, на голові — капелюх, що прикривав темне, відросле до плечей, витке волосся. Він був доволі привабливим.

Софія примружила очі й поправила неслухняне пасмо волосся. У грудях щось ворухнулось. Ат, чому вона має тут стояти й виглядати на якогось пройдисвіта! — спалахнула вмить. Хутко відійшла од вікна, утім, привабливий панич думок її не полишав, аж доки тупотіння сходами дитячих ніг не відігнало їх.
— Ось ти де! Ну нарешті! — весело розсміялась сестричці, яка вбігла до кімнати.
— Що ти хотіла мені сказати? — Дівчинка підбігла до неї й, обійнявши, зазирнула у вічі.

Софія поцілувала малечу у скроню й мовила, не довго думаючи:
— Ясю, люба, ота моя скринька... ти ще хочеш її?

Очі дівчати загорілись від несподіваного щастя.

— Так! Хочу!!! — весело підстрибнула.
— Я тобі її дарую! — задоволено повідомила та.
— Справді? Софієчко, ти не жартуєш? — недовірливо зиркнула.
— Звичайно справді!.. І ту блакитну стрічку, що в ній, теж, — додала.

Малеча кинулась до комоду і вмить дістала з верхньої шухляди дерев'яну скриньку з випаленими на покришці візерунками дивовижних квітів. Відчинила. Усередині лежала акуратно згорнена блакитна стрічка. Дівча перевело свій погляд на старшу сестру, аби ще раз переконатись у твердості її наміру й, побачивши задоволення в очах Софії, знову радісно застрибало.

— Дякую тобі, Софієчко! Я так тебе люблю! — Яся підбігла до сестри й, обійнявши її за талію, міцно притиснулась до неї. — Ти — найкраща у світі сестра!
— Я теж тебе люблю, моя мила! — посміхнувшись, мовила та й відвела погляд у бік вікна. Цікаво, пішов уже той панич чи й досі там стоїть?..

Минуло кілька днів. Софія музикувала на фортепіано, аж раптом на думку спав той панич. Чомусь так закортіло його побачити! Побачити ближче... Може, він знову там, поряд? Підхопилась зі стільця й підбігла до вікна. Ні. Розчаровано зітхнула. Немає. Та й чого б це йому там стояти, під її парканом? Що він, якийсь приблудний пес, чи що? Він панич. Поважний панич, а не абиякий!

— Ясю, люба, де ти є? — гукнула вона сестру. Взяла гребінець і, ставши коло дзеркала, пильно роздивилась себе з усіх боків. Затим відчинила шухляду комоду, дістала свій найкращий, улюблений білосніжний капелюшок із бежевою шовковою стрічкою й старанно зодягнула його.
— Я тут, Софієчко! — В кімнату вбігла сестра.
— Ходімо, прогуляємося в місто? — запропонувала, поправляючи локони.
— Так, ходімо! Я тільки капелюшка візьму і парасольку, там таке сліпуче сонце!
— Матінку попередь! — мовила навздогін.

Вона задоволено всміхнулась, оцінювально розглядаючи себе у дзеркалі. Затягнувши тугіше корсет, поправила складки сукні й вийшла з дому, уже на ходу одягаючи мереживні бежеві рукавички, що пасували до стрічки на капелюшку.

Як чудово пахнуть квіти! Вдихнула на повні груди насичене квітковими пахощами повітря й від задоволення примружила очі. Зірвала рожеву квітку та старанно закріпила у стрічку. Поглядом ковзнула за подвір'я. Порожньо...

— Ходімо! — Яся випурхнула з будинку й взяла під руку сестру.