Аул, де мешкала з батьками Фуза, ми вгледіли з невисокого пагорба. В ньому було темно, і лише в одному місці бігали відблиски від багаття. Грицик довго дивився в той бік, і в його очах світилася якась неймовірна ніжність. Мабуть, він думав про Фузу. Нараз мій друг струснув головою, мовби відганяючи думки, і хитра посмішка ковзнула по його вустах.

— Отже, Куценький, діло в нас таке, — звернувся він до мене. — Голову даю на відсіч, що наші друзяки сидять навколо того вогню і охороняють вхід до Фузиного шатра. То, може, поводимо їх трохи за носа, га?

Я лише щосили забив хвостом по землі, виказуючи цим, що теж не проти погратися в піжмурки.

— От і молодець! — похвалив мене Грицик.

Ми наблизилися до аулу з підвітряного боку, щоб місцеві собаки не відчули нашого запаху. Проте Грицик спішуватись не квапився. Він кілька разів прогнав свого Звірика туди-сюди, потім змусив його зробити з десяток кроків на задніх ногах, аби й сліпому було видно, що тут нетерпеливилися коні.

— Це щоб ті жевжики подумали, ніби ми тут тирлувалися бозна-скільки, — стиха пояснив він нам зі Звіриком. Далі легенько ляснув коня по крупу і прошепотів:
— Ну, друже, давай назад до Швайки!

Звірик невдоволено мотнув головою. Йому теж кортіло взяти участь у викраденні Фузи. Проте ослухатися хазяїна не посмів. Невдовзі тупіт його копит розчинився у темряві. А ми напригинці подалися до аулу.

Біля крайнього шатра Грицик зупинився і якийсь час наслухав тишу. Тоді нечутно, що навіть запинало не гойднулося, прошмигнув усередину. За мить вигулькнув звідтіля із засмальцьованим татарським халатом на плечах. Я теж часу не гаяв — знайшов мокре місце від кінської сечі і, хоч як це було бридко, добряче викачався в ній, щоб забити мій вовчий дух. Потому ми зайшли в аул, і жоден собака на нас не гавкнув, бо ж від нас відгонило їхніми рідними запахами.

Грицик правду казав: біля шатра, в якому мешкала Фуза, палало яскраве багаття. Довкола нього сиділо з півтора десятка молодих татарів. Серед них були й ті, кого Грицик вирятував з турецької неволі. Вони про щось жваво сперечалися, і, схоже, ця суперечка почалася задовго до нас.

— Хлопці, та майте ж совість, — зі сміхом умовляв товариство Ренат, що доводився Фузі рідним братом. — Грицик — мій побратим! І я пообіцяв самому князю Глинському, що віддам мою сестру тільки за нього.
— А ми що? — пирхнув один із татарчуків. — Ми ж не проти. Тільки хай твій Грицик спочатку попотіє трохи. А то, мабуть, думає, що тут сліпі тупаки сидять.
— Ага, — підтакнув другий. — Хай знає, що ми теж биті.

Третій підкинув до вогнища кілька сухих кізяків і запропонував:
— Хлопці, може, подрімаємо, доки все спокійно? Бо під ранок будемо, як сонні дрохви.
— А навіщо нам бути свіжими? — поцікавився наймолодший із татарчуків.

Третій зверхньо поглянув на нього.

— Видно, що в тебе молоко на губах ще не висхло. Бо інакше знав би, що всі темні справи вершаться удосвіта. Тоді, коли сон найміцніший.

Я позирнув на Грицика. В його очах бігали хитрі бісики. Видно було, що він уже придумав, яку саме капость устругнути Фузиним охоронцям.

— Куценький, ану сховайся за ним, — прошепотів він до мене і пальцем тицьнув на сусіднє з Фузиним шатро.

За мить я опинився там. Звідсіля було видно, як Грицик тінню промайнув поміж кількох шатер і опинився за спиною татарчуків. Тоді дав знак, аби я на мить показався на очі сторожі, і одразу щез. Що я й зробив. Потому притьмом перебіг дорогу, зачаївся за купою кізяків і став спостерігати, що буде далі. Про те, що мене можуть побачити, я не хвилювався. Навряд чи хтось із аульських може мене вирізнити в такій темряві.

Наша хитрість вдалася. Одразу двійко татарчуків схопилися на ноги і затицяли пальцями в той бік, де я з’явився їм на очі.

— Хлопці, там щось змигнуло!
— Авжеж! Мабуть, то він…
— Лови його! — радо заволав хтось.

Не змовляючись, татарчуки сипонули за шатро. А я ще раз подивувався, як швидко вміє діяти мій Грицик. Не встигла сторожа зробити й кількох кроків, як він вже прослизнув усередину Фузиної юрти. А ще за мить вихопився звідтіля з Фузою на руках. Вона міцно трималася за його шию. Не встиг я й оком змигнути, як вони розчинилися в темряві.

Ґвалт, що його здійняли татарчуки, миттю розколошкав увесь аул. Сполошено завалували пси, затріпотіли запинала шатрів, і десятки проворних ніг затупотіли по землі. І тут, і там спалахували смолоскипи — то татари вишукували, де ми з Грициком зачаїлися.

Та за якийсь час усе затихло й аульські розбрелися додивлятися сни. А Фузина сторожа, збуджено перемовляючись, знову розсілася навколо багаття. Хлопці явно пишалися своєю пильністю. І нікому з них навіть на думку не спало дізнатися, залишилася наречена в шатрі чи ні.

Я посидів ще трохи за кізяками. А коли переконався, що все гаразд, вибрався за аул і подався за Грициковим слідом. Спочатку, як я й сподівався, слід вів до того місця, де перед цим походжав туди-сюди Звірик. Тоді повернув в обхід аулу — туди, де за ним височів невисокий, зарослий колючою шипшиною, пагорб. Під одним із кущів я й знайшов своїх друзів.

— Ну, що, Куценький, усе гаразд? — поцікавився Грицик, коли я всівся біля них. — Ніхто не кинувся на пошуки?

Я заспокійливо постукав хвостом і голосно позіхнув. Це мало означати, що все спокійно.

— Дякую, друже, — промовив Грицик і повернувся до Фузи. — Оце, кицюню, мій найвірніший друг Куций. А ти, Куценький, відтепер маєш до неї ставитися, як до мене. Ні, ще краще! Зрозумів?

Я заспокійливо гойднув хвостом, а тоді не втримався і тицьнувся носом у Фузині руки. Від них аж струменіли ніжність, затишок і тепло. По тому згорнувся клубком, і ми почали спостерігати, що ж буде далі.

Тим часом ніч добігала кінця. Сторожове багаття почало блякнути, а голови татарчуків дедалі нижче схилялися на груди. Втім, варто було ворухнутися запиналові сусіднього шатра, як вони дружно стрепенулися.

Запинало хилитнулося ще раз, і на поріг ступила невисока дівчина. Вона навсібіч повела очима, кивнула сторожі й рушила до Фузиного шатра.

— Це моя найкраща подруга Заріна, — прошепотіла Фуза. — Вона повинна мене розбудити…
— О, — сказав Грицик, і в його очах спалахнув бешкетницький вогник. — Зараз має початися найцікавіше.

З нашої схованки було видно, як Заріна, зупинившись перед запиналом Фузиного шатра, припала до нього. Мабуть, кликала подругу. Не дочекавшись відповіді, відхилила запинало і щезла всередині. Та наступної миті вона знову з’явилася на порозі і щось вигукнула. Татарчуків наче в повітря підкинуло.

— Це вона сказала, що тебе, серденько, там немає, — щасливо засміявся Грицик і притиснув Фузину голівку до грудей. — А тепер поглянемо, що буде далі.

Я дивився на нього і тільки очима кліпав: ну, невже це той самий Грицик, перед яким тремтів увесь татарський степ? Він витанцьовував перед Фузою, мов перед якимось дивом, ловив кожен її погляд і мало пилинки з неї не здмухував!

І Фуза теж була йому до пари: вона на свій аул навіть не озиралася. Вона не зводила з Грицика свого променистого погляду. Мабуть, жодна дівчина в світі так не дивилася на свого коханого, як Фуза на мого Грицика!

А в аулі вже зчинився неабиякий переполох. Хлопці спочатку гуртом гунули в шатро, а тоді вилетіли з нього, як зграя наполоханих горобців. За мить вони вже скочили на коні і заходилися гасати навколо аулу, пильно придивляючись до землі.

— Це вони шукають нас із тобою, серденько, — шепотів Грицик Фузі. — Ага, знайшли наш слід і залопотіли по ньому! О, а тепер затупцювали навколо того місця, яке для них витоптав Звірик! Не інакше, вирішили, що ми з тобою, моя квіточко, всілися там на нього й подалися… куди ж це вони погнали коні? Ага, у бік Воронівки. Мабуть, вирішили, що ми з тобою могли зачаїтися тільки на тому боці. Ич, як шпарять за Звіриковим слідом! А на справжній наш слід навіть уваги не звернули.
— Ти в мене найкращий у світі! — переконано мовила Фуза.

Тим часом аул почав приходити до тями. Довкола шатер із вереском забігали дітлахи, чоловіки збуджено перегукувалися, жінки нашвидкуруч розводили багаття, бо не годилося спійманих молодят годувати холодними стравами. Невдовзі до нас долетіли такі смачні пахощі вареного м’яса, що рот мій наповнився слиною. Я ковтав її і заздро дивився на аульських псів, що мухами закружляли навколо вогнищ.

— Що, Куценький, і тобі їсти закортіло? — підморгнув мені Грицик. — Але не переживай, моя ясочка теж дещо приготувала…

Він видобув із-за спини невеличкого клунка, від якого йшли запахи ще смачніші, ніж ті, що долітали з аулу. Певно, Фуза приготувала його ще до власного викрадення, а Грицик разом з нею прихопив і його. А я за цими клопотами навіть уваги на те не звернув. Яка ганьба для мого вовчого нюху! Якби розказати про це Барвінкові — він перестав би знатися зі мною.

Сонце повільно випливало з-за пагорба. Ми перебралися в тінь від кущів і взялися за сніданок. Фуза майже нічого не їла. Вона ледь встигала підкладати шматки то Грицикові, то мені.

— Їж, Куценький, — тихо примовляла вона до мене. — І спасибі, що бережеш мого любого.

Я ледь не вдавився. Еге ж, такого вбережеш! Грицик майже не поступається мені у бігові та спритності. Ховається теж не згірше. А щодо сили — то тут ми й удвох із Барвінком його не подужаємо! Єдине, в чому ми його обганяємо, — це в поглинанні їжі.

Так було й цього разу. Я, майже не розжовуючи, ковтав усе, що підкладала мені Фуза, а от Грицик смакував кожен шматочок і запевняв своє сонечко, що ніколи такої смакоти ще не куштував. І все ж не забував стежити за тим, що відбувалося в аулі.

А там до обіду нічого такого й не відбувалося. Хіба що жінки ще проворніше заходилися довкола казанів. А хлопчаки разом із собаками подалися у північний бік селища, звідкіля ось-ось мала повернутися погоня зі спійманим Грициком та врятованою Фузою.

Мабуть, у цьому був переконаний і Фузин батько, дядько Рашит. Нам було видно, як він вийшов зі свого шатра в найкращому своєму одязі, в якому прийнято зустрічати лише найдорожчих гостей. До нього одразу підбігло кілька жінок, що помішували в казанах. Фузин батько щось мовив до них, тоді показав рукою на простору місцину посеред аулу. Жіноцтво кинулося до своїх шатер і за хвилю вибралося звідтіля з важкими довгими сувоями. За якийсь час вигін був устелений килимами.

Десь по обіді хлопчаки здійняли несамовитий галас: із північного боку з’явилася темна цятка. Вона повільно наближалася і збільшувалася в розмірах.

— Не інакше, сонечко, слід від Звірика вивів твого брата на наших воронівців, — здогадався Грицик і з нетерплячки потер долоні. — Цікаво, якої вони заспівали, коли побачили, що нас із тобою там немає?

Проте на це можна було й не відповідати. Зі своєї схованки ми бачили, як віз, на якому мала стояти скриня, повільно котив степом. Навколо нього жваво витанцьовували на конях воронівські козаки. За ними присоромлено трюхикала Фузина сторожа.

Назустріч прибульцям вибіг увесь аул. Спочатку татари втішено галасували, бо були впевнені, що їхні хлопці таки злапали невловимого Грицика. Та що ближче підходила валка, то тихішими ставали вітальні вигуки. Зрештою над Степом повисла мовчанка. А тоді здійнявся презирливий свист.

— Не хотів би я зараз бути на їхньому місці, — засміявся Грицик. — Бачте, як на них тицяють пальцями? О, а це що? Мабуть, старшина загадала їм не повертатися без нас з тобою, люба!

І справді, татарчуки-переслідувачі знову рушили з аулу і колами загалопували довкруж, щораз віддаляючись від нього.

— Шукають наші сліди, — здогадався Грицик. — Зараз і сюди навідаються. Ну що ж, зустрінемо їх, як у нас заведено…

Він увіткнув кілька гілочок навколо нашої схованки, тоді змахнув долонями і щось прошепотів.

— Це я, серденько, зачаклував нас із тобою, — пояснив він Фузі. — Тепер ми для них — порожнє місце.

І справді, один із Ренатових друзів, що проїхав неподалік, лише мигцем позирнув у наш бік і разом з іншими щез за пагорбом.

— Подалися в степ, — пояснив нам Грицик. — До вечора шукатимуть. Ні, треба таке діло припинити…

Він підвівся над схованкою і на весь степ заволав:
— Гей, хлопці, я осьдечки!

Шукачі наче вродилися з того боку пагорба. Якусь мить вони сторопіло кліпали очима на усміхненого Грицика, а тоді налетіли на нього, наче коршаки. Край пагорба утворилася галаслива купа. Татарчуки штурхали Грицика в боки, лоскотали, смикали за волосся, пригощали щиглями і репетували на весь степ:
— Биймо, хлопці, цього хитруна!
— Ось тобі, ось!
— За те, що голову нам стільки морочив!

Грицик не відбивався. Він лише реготав і теж волав на цілий степ:

— Як я вас, га? Тепер знатимете, як мати справу зі мною!

Потому всі гамірливим гуртом подалися до аулу.

Гірке весілля

Це було найгамірніше і найпишніше з усіх весіль, які будь-коли бачив степ. Між шатрами натягли міцні шнури і вивісили на них все, що містилося у весільній скрині. І того добра було стільки, що аульські молодиці блукали між ним, наче в лісі.

— Такого, мабуть, і ханська донька не має! — захоплено повідомляла одна.
— Куди їй! Ця краса з-за моря привезена, — підтакувала друга.
— А шальвари, шальвари які! Либонь, цілого табуна варті! — вигукувала третя.

Чоловіки на таку розкіш лише побіжно косували очима. Сукні й жіночі шальвари їх не цікавили. Зате вони вражено завмирали перед сідлом, що його Грицик приготував для майбутнього тестя. Дивилися й час від часу перемовлялися про те, що це сідло не інакше, як з-під самого турецького візира чи навіть султана.