31 жовтня. Перший сніг ранній і гострий. Так буває. Він разом з дощем січе по щоках, і холод пробирає настільки, що, здається, нічим не зігрієшся. Одяг незграбний й одночасно тісний та мішкуватий. Я здаюся собі не те щоб непривабливою, а безнадійно сірою, постарілою і важкою. Так, ніби за добу додалося років і кілограмів. Очі мої провалилися в ями з синцями. Груди обвисли. Живіт і сідниці втратили пружність. Шкіра посиніла і вкрилася капілярами. Таке враження, що відучора я виносила, народила і вигодувала мінімум трьох дітей. Я відкриваю рот, щоб закричати, але звідти тільки вилітає ватною кулею німа порожнеча. Глухо розривається парою серед сніжинок і падає на землю друзками новорічної кульки. Найбільше я зараз хочу опинитися вдома під ковдрою. Накритися з головою і не виходити до весни. Зрештою, ніщо цьому не перешкоджає, мушу от тільки спершу позбутися цієї торби. Пальці від неї синіють. У голові паморочиться. Я розумію, що від нашої спільної вечері нічого не їла. Сідаю на сходи під магазином. Відкриваю сумку. Дістаю пакетик саморобного кривенького печива з підписаною дитячим почерком листівкою. Мартуся, яка, мабуть, була серед тих дітей, які збивали мене з ніг на перерві у коридорах старої будівлі школи, дякувала солдатам за мужність і бажала їм божої опіки. Я ще звернула увагу, що гардероб був увесь завішаний маскувальними сітками, понурими, як крила кволого янгола, якому годі уже піднести себе до неба. І якійсь старшокласниці давали нашатир, бо їй прийшло есемес, що тата забрали на полігон. Я розв’язую синьо-жовту стрічечку і кладу до рота одного цілого коржика. Щоб почати його жувати, мені доводиться докласти зусиль. В горлі стоїть камінь. Я натужно сковтую і крихти деруть мені стравохід. Відчуття голоду у мене не було, тож минати немає чому. Минати немає чому. Окрім безконечних днів, які доведеться долати самотужки. Коли печиво у пакетику закінчується й у голові паморочиться менше. Просто залишається відчуття, наче після глухого удару в потилицю. Позаду відчиняються двері і продавщиця хоче вихлюпнути відро з брудною водою. Підлогу у таку погоду доводиться мити постійно. Вона помічає мене в останню мить, але стримати інерцію уже не вдається. Я ледь ухиляюся і багнюка вихлюпується просто у наготовану сумку. Грудки болота, пісок, шматки розмоклого картону, коричнева вода — все стікає стінками банок з капустою, затікає в  пакетики з саморобним печивом і мороженими варениками, розмочує фломастери і гелеві ручки з блискітками на листівках. Продавщиця зойкає, хапається за серце, кидається перепрошуватися, вихоплює у мене сумку і починає рятувати пакунки. Витирає руками підписані дітьми листівки, пальці її спрацьовані і масні, у тріщинках шкіра темніша, проте нігті покриті бордовим шилаком з розписом, який хоч уже і відріс за півтора тижні, але ще має гідний вигляд. Я підводжу очі і бачу, що вона тихо плаче. Схлипи накочуються на мене один за одним, я ридаю і захлинаюся до втрати можливості дихати, падаю на її м’які, теплі груди. Вона з тих жінок, які не мерзнуть, дрябла шкіра її декольте пахне свіжим потом і дешевими парфумами, а руки — ковбасою і хлоркою. Вона обіймає мене, як дитину, і я ридаю, ридаю, ридаю. Здається, цей потік ніколи не скінчиться. Аж ось, таке враження, що заведений механізм починає сповільнюватися і зупинятись. Краник закривається. Я затихаю. Вона, гладячи мене по голові, теж заспокоюється і послаблює свої обійми. Її густий макіяж весь потік і перетворився на місиво — золотисті тіні і потужна чорна підводка, туш, яка потовщує і подовжує втричі вії, доповнені накладними, темна перламутрова помада чудово поєднується з золотим зубом одразу за правим верхнім іклом. Мені здається, я ніколи не бачила таких коричневих вилиць, таке враження, що вона засмагала на Балі. Загалом, вона належить до тіток, які не можуть викликати нічого, окрім страху та небажання зв’язуватися. Такі завжди мовчки зверхньо кидають замовлене на прилавок, як кістку псові, і недораховують решту. Натомість вона втирає обличчя, як дівчинка, просить зачекати, зривається, біжить кудись, шльопаючи пластмасовими капцями, взутими на колготи і шкарпетки, а за хвилину повертається з пакетом BO$$, напханим тушонкою, згущеним молоком, цукерками, чаєм, кавою і сигаретами. — Занесеш? — скупо питає вона і відвертається, навіть не встигнувши глянути, чи я кивнула. Вона повертається до прилавка і гавкає на стару, яка старанно колупає нігтем вареник із відділу кулінарії, перевіряючи тісто — чи не надто тверде для її зубів? Вони зчиняють традиційну колотнечу, але в результаті стара бере один голубець, три вареники і два квашені огірки. Вона прикра і вибаглива — ненавидить готувати, бо для себе треба мало, а більше нікому. Продавщиця ж уїдлива і знервована — готувати теж ненавидить, але на чоловіка і двох дорослих синів, у вільний від роботи час, сотнями ліпить вареники і крутить голубці. Від її миттєвого нападу людяності не залишається й сліду. Жінки змагаються у побутово-класовій ненависті і потім розходяться із відчуттям полегшення, підживлені отрутою одна одної. Пакунки ж мої тепер стають іще важчими. А я — якоюсь умиротворено-байдужо-безсилою. Біля найближчого смітника я ставлю їх на землю і йду далі, слухаючи спиною, як їх кидаються шматувати ті, хто щойно рився в контейнерах. Навпроти смітника сидить волоцюга в чорній синтетичній шубі, схожій на халат. Хоч у нього під ногами і стоїть ємкість для жебрання, здається, це скорше прикриття. В руках він тримає маленьку мідну амфору. Прочищає своїми довгими брудними нігтями борозенки різьби. Шепче у пожовклі від тютюну вуса заклинання: на сніг, на слизькість, на депресію. Вони розлітаються у атмосфері, підсилені ядучим духом його немитості. З цією його персональною лампою Аладдіна чи скринькою Пандори все неодмінно збудеться. З-за рогу різко повертає старий чорний жигуль з фігуркою ягуара на капоті й обтраскує волоцюгу з баюри так, наче це єдиний душ, на який той іще може розраховувати у своєму нікчемному житті. Назустріч мені сунуть зграйки зомбі, відьом і трупів. Один з них із сокирою в голові. Всі вони радісно регочуть і штовхаються. Один підскакує, щоб налякати мене. Я від того наче прокидаюся й озираюся довкола. Бар навпроти весь уквітчаний павутинням, а офіціантки загримовані під сексуальних скелетів. Перед входом фотографується компанія в костюмах ку-клукс-клану, вони просять, щоб я зробила знімок, зігують і вигукують «Слава Нації!». «Смерть Ворогам?!» — пошепки видушую я відповідь. А ще кажуть, Гелловін не наше свято! Всередині душно і шумно, я одна без спеціального гриму, але, думаю, моє бліде обличчя, синці під очима і скуйовджене волосся дуже добре вписуються в концепцію, бракує хіба що цівок крові з носа. П’ятдесят віскі я перехиляю одним махом і замовляю ще. Поруч двоє ку-клукс-кланівців обговорюють вартість медичної довідки, яка допоможе ухилитися. «Чорт! Це ж можливо! Це ж так просто! Це ж тільки пів моєї зарплати за місяць!» — думаю я і відчуваю, як починаю мліти.