Усе, що я міг собі уявити, було схожим на Кагарлик. Але що таке Кагарлик, як він виглядає і де знаходиться? Здається, це кулястий предмет розміром з яблуко із дуже нерівною поверхнею, вкритою потворними відростками. Дехто знаходить у ньому своєрідну красу, але я особисто не знайомий із цими людьми. Можливо, саме вони передали мені Кагарлик, аби я навчився чомусь важливому, або просто розрівняв його, але я не навчився і забув усе, про що мені розповідали. Тільки два слова прозирали крізь бруднувату шибку вікна: «спогади» і «поринь». Це явно заклик, але до чого? І де тут дієслово? Кагарлик танув, мов недосяжний ключ. Раптово з'являється обличчя Олени. Виникає, наче вологий кленовий лист, наліплений вітром на шибку вікна. Мить вона уважно роздивляється мене, потім її обличчя темніє. Я бачу, як вона стоїть на засніженій дорозі. Зелена в'язана шапка на її голові ніби збирає навкруги себе довколишній безбарвний пейзаж. Несподівано все прискорюється, і Олена зникає, ніби її підхопило та здуло вітром. Так здуває зі столу паперову фотографію. Це була фотографія моєї дружини. Вона зробила її декілька років тому і ніколи мені не показувала. Або я сам зробив цю фотографію. Як знайду її, запитаю, що трапилося. Здається, це лікарня. Я один у кімнаті з білими стінами.

Треба терміново розібратися, де я. Мабуть, варто когось покликати. Це схоже на якесь село чи дуже маленьке містечко. П'ятнадцять хвилин тому я бачив у вікні щось на кшталт корови чи жирного коня. Навряд чи у містах вулицями ходять такі великі тварини, але шалена зграя міських котів здатна за рік прожувати ціле стадо сільської худоби. Я з'ясував, що будь-який рух повертає мені невеличку дещицю спогадів і розуміння навколишньої ситуації, але потім раптом частина набутого немов випаровується знов. Мені вдалося підвестися та підійти до вікна. Тепер стало зрозуміло, що напис «Поринь у спогади» — це велика реклама цифрової відеокамери. Сонце вже досягало полудня. Годинник на стіні ледве посував своїми лінивими стрілками до одинадцятої години. Із самого початку минуло чотири хвилини, або чотири дні — тепер важко сказати. Я підійшов до дверей кімнати та штовхнув їх. За ними відкрився простір довгого й примарно освітленого коридору з глухим кінцем. Я пішов ним уперед, заглядаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках виходу. Всі двері були закриті, аж раптом одні з них виявилися розчиненими. У кімнаті за столом сидів хтось в окулярах із товстими скельцями, що робило його очі схожими на риб'ячі. Він давно дивився у дверний проріз, очевидно, почувши звук моїх кроків. З цікавістю, але без співчуття зазвичай дивляться на тарганів. «Ви не бачили дівчину в зеленій шапці? — спитав я. — Здається, тільки що вона була на вулиці». — «Я бачив лише дівчину в червоній шапці, але не сьогодні, — він підвівся та підійшов до мене. — Якщо ви звидси щось побачите на вулиці, то робіть поправку на час. Це вже було давно. Вважайте, що вам показали архівний відеозапис». Я нічого не зрозумів. — «То як мені знайти ту дівчину?» — «Краще вийти звідси та пошукати у Кагарлику. Скоріш за все вона там». — «Розумієте, мені треба обов'язково її знайти». У нього був дуже пом'ятий костюм. Мабуть, він у ньому спав. Окуляри з тріщинкою. «А навіщо? Пройшло стільки часу. Вона вже вас, мабуть, забула». — «А що таке Кагарлик?». — «Це містечко у Київській області, його назва походить від угорських слів «Kazar» та «Lyuk», що значить «Хозарська діра». За часів Хозарського каганату Київщина була його західною провінцією. Ви читали Київський лист?.. Я раджу вам обережно вийти, коли на вулиці все зупиниться. Іноді бувають моменти, коли швидкості вирівнюються, тоді й виходьте, але не затримуйтесь біля будинку. Ні, краще давайте я вас виведу. Це схоже на стрибання з одного потяга на інший».

КИЇВСЬКИЙ ЛИСТ Ми, община Києва, цим інформуємо вас про скорботну справу цього Олександра Сагайдачного, який є з синів добрих людей. Він був той, хто дає, а не той, хто забирає, аж поки жорстокий декрет був виданий проти нього про те, що він є тим, котрого потребує закон. Ішов Олександр дорогою, і тут з'явились люди державні, схопили його та тримають у себе. Він залишався там рік, і після цього ми поручилися за нього; ми виплатили шістдесят і ще залишилось сорок, тому ми шлемо цього листа до святих громад, що можуть пожаліти його. Підніміть ваші очі та вчиніть згідно з божественним звичаєм. «Мене звати Бірджир. Бірджир Хансен. Запам'ятайте, вам це потім знадобиться», — сказав він мені. — «Навіщо?» — «Ми зустрінемося через деякий час. Розумієте, читачі збагачуються чужими спогадами за рахунок власних, а персонажі взагалі не мають власних спогадів, тому вони повинні їх поступово набувати». — «Я нічого не розумію». — «Добре, давайте це облишимо. Граєте на гармошці?» Це був геть заіржавілий Hohner. Я, плутаючися, видув декілька тактів з «Єлисейських полів». — «Супер! Грайте на здоров'я! Коли граєш, багато чого згадується». — «Я так почуваюся, ніби мене нещодавно вдарили по голові». — «Щось подібне й було, але вже давно. Тепер усе скінчилося».

«А ви хто?» — «Я тут поки взагалі ні до чого, моя роль у цій справі поки що не розпочалася, але я маю вам допомогти зробити перший крок. Якщо, звісно, ви хочете...» — «Я хочу знайти Олену. Ви, мабуть, щось знаєте про неї?» — «На жаль, нічого. Але особливості цієї місцевості такі, що вона могла потрапити лише у Кагарлик». Ми спустилися на перший поверх і зупинилися біля вікна. «Бачите, що робиться?» — спитав Бірджир. Хмари летіли, мов у пришвидшеній кінозйомці, дорогою миготіли якісь тіні, раптом на небо вистрибнув, ніби гарматне ядро, місяць, просвистів між зірок та миттєво зник за обрієм.

Серед цього хаосу мій погляд вихопив одну майже нерухому точку. Вона зависла прямо перед вікном. Важко було повірити, що це — горобець. Він повільно розмахував крилами, ніби лінивий плавець у басейні. Одним оком горобець спостерігав за нами, не навмисно, а лише тому, що ми були у довгій черзі з мільйонів його щоденних спостережень, кожне з яких тривало долю секунди та одразу забувалося. Разом із цим горобцем зупинився весь світ. Дід, що їхав вулицею на запряженій бричці, замахнувся на коня батогом і застиг у цій незручній позі. З цигарки йшов дим, і його клуби заледеніли у повітрі химерною квіткою.

«У вас іще десь півтори хвилини, — сказав Бірджир. — Не шукайте Олену, це марнування часу. Не повертайтесь у Київ. Знайдіть собі добру рушницю, навчіться вирощувати овочі та доїти корову. Уникайте довгих стосунків з людьми. Стріляйте завжди першим. Порівнюйте схожі історії, почуті від різних людей, та шукайте в них невідповідності. Якщо вас у чомусь гаряче запевняють, то, скоріше за все, це забобони. Не жалкуйте та не сподівайтеся: до певної міри все вже вирішено. Якщо ви не вірите мені або не розумієте моїх слів, можете про все забути: нічиї поради вам однаково не допоможуть. Увага! Зупинка 15 секунд. Мерщій виходьте!» Я відчинив двері та майже випав на вулицю. Це була окраїна великого міста: десь далеко височіли багатоповерхівки. Я зіщулився від холоду. Дув крижаний вітер, скрізь лежали купи брудного снігу. Поряд проїжджав той самий дід на бричці. У сірому кожусі, смушковій шапці та з великою брудно-жовтою бородою, він нагадував Діда Мороза з глибокого українського села. Удар батога. Дід махнув мені рукою, ніби запрошуючи, я застрибнув до нього і зарився під рядно у купу ганчір'я. «Чого це ти тут пригрівся?» — спитав дід. — «Так ви ж наче махнули!» — «То я сякнувся». — «І що мені — сходити?» — «Та ні, лишайся». Трясе.

Накрапав дощ. Дід мугикав собі під носа одноманітну пісню. Ми їхали битим шляхом повз якісь села. Мені здавалося, що пройшло вже декілька тижнів. «Куди ми їдемо?» — спитав я його. — «Так у Кагарлик же. У мене там хата на краю, хазяйство, худоба. А ти хто?» Треба терміново щось придумувати. «Я опозиційний журналіст. Втік від переслідувань влади. Ви мене сховаєте?» — «А чого ж не сховати? У нас тут у сусідньому селі один генерал міліції цілий рік у сараї ховався. А в Тарасівці, кажуть, у льосі так взагалі мільярдер живе. І чого їм усім у нас треба?» Кінь раптом зупинився. Оскільки, як каже Арістотель, «сумніватися в окремих випадках корисно», то і я мав би засумніватися в тому, що лежу скоцюрблений на возі під купою лахміття, а дід умовляє коня рушити далі та розповідає мені свій вчорашній сон: «Вертаюсь оце я з полювання додому, нічого не вполював, коли бачу — хату мою геть занесло снігом, ледве двері розчинив, а там усередині все чисто покрижаніло, і гість сидить у моїй старій шапці. Я до нього, бачу — в нього ще й кожух мій і люлька моя в зубах. Придивився уважніше — а то ж я і є. Сиджу мертвий, скам'янілий від холоду».

Чи існує чаклунство? Якщо згадувати про нього у контексті лихопомних «окремих випадків», то надії на притаманну йому магічну силу мало. Сни ж навпаки своїм грубим реалізмом повертають нас на грішну землю. «Я зрозумів, — сказав мені дід, — що так виглядає мій кінець. Живу сам, баба давно померла, із сусідами я посварився. Як помру, то ніхто й не згадає. Люльку ту і шапку, й кожух я викинув. Але це не допоможе. Ти допоможеш. Ти ж будеш у мене жити? В нас краще, ніж у місті, бо правильно». Я не міг заперечити, бо не пам'ятав, як неправильно. Взагалі не розумів його.

Нам кажуть, що у снах брехня все й омана, та бачимо ми сни подекуди такі, що справджуються цілком. «У мене там трояндами не пахне, бо прибирати нема кому, пораюся, як можу, але все до ладу», — буркотів собі під ніс дід Петро, ніби побоюючись, що я не дам згоди жити в нього. Про Олену тут ніхто не чув. Дивне відчуття збайдужілості охопило мене. Так почувається молоток, і якщо він ніяк себе не почуває, то саме так почував себе я з моєю важкою, справді залізною головою та глухим дерев'яним тілом. Ось саме такого інструмента і потребував дід Петро у своєму занепалому хазяйстві.

Щасливим передвістям видається тепер мені той факт, що доля поставила на моєму шляху такого вправного та орудного чоловіка! Тільки жаль переймає мій дух через вкрай обмежені можливості, що не дають дозволу віддячити йому відповідним чином, але ж і становище моє для того не видається придатним. Він вдягнув мене, мов самого себе і навіть краще, навчив стріляти, доїти корову, козу, рубати рясні дрова та пити нерозведений спирт серед поля у морозну погоду, коли вуса намертво примерзають до бороди, і слова в їхньому сплющеному вигляді лізуть нахабним угугумом, ніби скигління скривдженої чупакабри. Міщанин давно спалив свій диван, а ми у теплі радіємо.

Є хліб — буде й пісня... Після вечері дід Петро наспівував ту ж саму пісню, що й завжди. Я не міг розібрати жодного слова, а мелодія була схожа одночасно на все одразу. Але щоразу він співав її з іншою інтонацією, залежно від настрою. Іноді мені здавалося, наче це не він співає, а вітер видмухує крізь його сухе й порожнє тіло чудернацькі фіоритури. Раптом пісня перервалася. «От ти розумна, начитана людина, маєш у місті знайомства різні, а живеш тут при мені, мов той кіт. Навіщо?» — «Трапляються часи, коли коти мають більше переваг, аніж розумні люди, а нині й котам непереливки».

Читачу, друже! Ти подумай! Цілий день від самого ранку прошвендяв я з рушницею полями та перелісками, багато разів ловив на мушку казна-що і навіть навмання бабахнув — і все дарма! Повернувся, бачу — хату геть снігом занесло. Ледве двері розкопав. Клятий дід грубку не розтопив, сидить на припічку в кожусі з люлькою в зубах та до мене хитро посміхається. Помер він, мабуть, іще до обіду, бо вже встиг задубіти. Ось тепер і місце шикарне звільнилося! Все одно не пам'ятаю, хто я такий, тож буду дідом Петром. Корова, коза, свиня, кури, кіт, рушниця... він не залишив мені у спадок тільки свій нічний кашель.

Так само, як і три роки тому, о цій ранковій порі на початку березня дід Петро, тобто я, їхав до Обухова міняти сало на патрони. Чим ближче до Києва, тим більше спалених панських маєтків. Деякі з них горіли самі, а деякі, подейкують, разом із господарями, але це все справи минулого. Сьогодні ж королями шляхів Київщини були не повстанці, а бійці карального загону російської визвольної армії «Богородица». Справжні герої, вони боролися проти недобитків бандитизму, розпеченим залізом випалюючи його з кожного закута Південно-західної губернії. Але повсякчас то тут, то там знаходили російських витязів, ретельно розібраних на елементарні запчастини якимись добродіями. Ахтунг! Партизанен!

Виття розкотилося небом. Чи маєш ти хоч найменшу дещицю сумнівів, що це не «Булава»? Вночі у полі темно, але траєкторія її польоту своєрідно трактує Чумацький шлях. Самотня твердопаливна ракета долає відстань 5000 кілометрів за 15 хвилин без зайвих емоцій. Втім, я останній, хто чекав би від неї хоча б на малопотужну істерику. Як хочеш дізнатися щось новеньке, читай «Вісник Кагарличчини», а там пишуть, що учбові цілі на території південно-західної Росії — явище тимчасове і з останніми ініціативами НАТО ніяк не пов'язане. Втім, цілі такі можуть бути хоч би й на Хрещатику, бо у Києві сьогодні не нарахуєш і сотні мешканців.