Наталка не любить бувати тут, але зараз саме той випадок, коли вона мала прийти сюди. Бо почула поклик. Вночі, згадавши про дідуся, вона почула, як той кличе її. Щойно поблагословилось на світ, Наталка зібралась і поїхала до Зеленого Яру.
— Ти прийшла, люба моя! Слухняна дівчинка.

Старий Яків сидить в глибині кімнати на низенькій тахті, застеленій старовинними килимами. Наталку знов огортає терпкий аромат трав, тютюну і ще чогось такого, що вона не може ідентифікувати. А дідусь такий, як і завжди: старий і сивий-сивий, і тільки чорні очі жваво і весело поблискують на смаглявому обличчі.
— Здрастуй, дідусю.

Наталка говорить циганською мовою, але не визнає ніяких умовностей, прийнятих серед циган. Вона ніби підкреслює: я така, як ви, але я сама собі. Дідусь бачить її наскрізь і тільки підсміюється. Ні сини, ні Циноті не розуміють такої його поблажливості щодо відступників, а Яків не бажає нічого пояснювати. З якої речі? Ті телепні все одно нічого не зрозуміють. З усіх його дітей тільки молодша, Яна, успадкувала його вдачу, а її дочка успадкувала його Дар. А ті в будинку — просто шматки м’яса, хоч і його кров.
— Я мусив тебе покликати, бо ти через свої гордощі не прийшла б сама.
— Прийшла б, — Наталка вмощується біля дідуся. — Мені страшно. Я бачила...
— Знаю, — старий зводиться. — Я знаю, що ти бачила, та ти маєш їхати, хай там як. Ти ж знаєш, проти долі йти небезпечно.

Так велять боги і ми маємо коритися. То давнє зло, але всьому буває край. Якщо люди мають зустрітися, то вони зустрічаються. Немає нічого випадкового на цьому світі. І те, що ви зібралися, і те, куди ви поїдете разом, було визначено задовго до того, як ми всі народилися. І якщо ти не поїдеш, злякаєшся, отже, ти пішла проти Божої волі. І не буде тобі прощення, бо порушиться рівновага.

Старий циган підходить до величезної скрині, поцяцькованої дивними візерунками. Наталці завжди здавалося, що ця скриня старіша за саму землю. Але тільки тепер вона помітила, що то не візерунки, а ієрогліфи.
— Ця скриня передається в нашому роду від одного Зрячого до іншого. Коли я помру, вона стане твоєю. Так велося здавна, нема сенсу ламати звичай тепер. Адже мені, на щастя, є кому передати її. Я знав, що тільки Яна народить мені спадкоємця. Бо всі інші втратили Знання. Вони почали змішувати кров одне з одним — і нема кому продовжити і зберегти те, що ми повинні були зберегти. Серед нас залишилося надто мало Зрячих. І коли ми втратимо останнього, ми втратимо своє коріння, те, що зв’язує нас з нашими предками, які колись володіли цілим світом і Та-Кемет.
— Та-Кемет... Ти хочеш сказати, що наші предки були з Єгипту?
— Так це тепер це місце зветься. Проте там більше немає дітей Та-Кемет, лише чужинці. Ми розвіяні світом і забули, хто такі та звідки прийшли. Ми втратили наших богів і приймаємо чужих, але вони не приймають нас. І ми теж скрізь чужі. Ми забули своїх богів, ми не палимо їм жертовних багать, ми не згадуємо їхніх імен, а вони мстяться нам за це — ми зникаємо.

Ми стаємо просто людською потолоччю, а ми ж — нащадки синів Та-Кемет! Нічого більше нема. Та коли мене не стане, до тебе перейде Знання, хочеш ти цього чи ні. Бо в тебе Дар. Тебе позначено божественною милістю.
— Дідусю!...
— Нічого не кажи. В кожному із Зрячих нашого роду є душа наших предків: Нес-Міна і дружини його Тей. Це — перші з нашого роду, у інших — інші.
— Чому ти ніколи не казав мені цього?
— Бо ще не час, — старий посміхається. — Ми поговоримо про це, коли ти повернешся.
— А я повернуся?
— Це залежить від тебе. Будь сильною, не чини зла і не пробачай зради — і ти повернешся. Ти маєш повернутися. Якщо ти не повернешся, зникне і наш рід. Бо Зрячих серед нас більше немає. Ось, візьми.

Старий дістає маленьку скриньку, оздоблену тими самими ієрогліфами. На чорному тлі вони виділяються і блищать. Наталка, придивившись, бачить, що скринька не пофарбована в чорне, а зроблена з чорного дерева, а написи на ній вирізьблено і відлито сріблом.
— Не відкривай її зараз.
— Що там?
— Там лежить те, що знадобиться тобі і кожному з вас, коли настане час. — Яків дивиться поверх голови онуки, і Наталка здригається. Таким вона ще його не бачила. — Коли настане потрібна хвилина, тоді скринька відчиниться й кожен візьме собі звідти своє. Боги мовчать. Він тяжко зітхає. Не можна йти проти долі, це порушує порядок, рівновагу. Маат не пробачить цього. Маат — богиня порядку і рівноваги. Давня богиня Та-Кемет.
— А оце тобі придасться пізніше. Завжди май при собі.

Старий циган одягає на шию онуці срібний ланцюжок, на якому нанизані дві однаковісінькі каблучки різного розміру, чоловіча й жіноча. Золоті обручки, кожна з яких оздоблена чотирма камінцями блакитного і червоного кольору.
— Це не для тебе подарунок, та коли настане час, віддай їх з моїм благословенням.
— Кому?
— Коли прийде час, ти знатимеш, кому віддати. Завжди тримай при собі і нікому до часу не показуй. — Яків сумовито всміхається. — Так треба, люба моя, так треба — і все. Йди, пташко моя, ось, візьми гроші, це буде тобі на дорогу.
— Дідусю!
— Немає чого комизитися, — старий знову звичний і веселий, очі його бризкають сміхом. — Я ж знаю, ти любиш чепуритися. Купи собі щось таке, що звеселить твоє серце. Бо в батьків заробітки не дуже добрі, еге ж? Тому не ображай мене відмовою. Ти ж у мене красуня, отож маєш бути гарно вбраною.

Наталка ховає гроші і скриньку в сумку, цілує діда і йде геть. Її душа не заспокоїлась, страх причаївся десь глибоко в серці, але вона тепер почувається впевненіше. Вона тепер знає, що йде шляхом, призначеним долею.

«А інші? Чи знають вони, що станеться? Чи їм теж призначено? — Наталка задумується. — Сказати їм? Утім, мені ніхто не повірить — зараз. Або хтось повірить, злякається і не поїде. Ні, так не можна».

Наталка бере таксі, їде додому і ретельно ховає скриньку. Батьки не люблять, коли вона їздить до родичів у Зелений Яр. А розказати їм про свої думки, відчуття, розказати про те, що вона бачить, — неможливо. Наталка чудово знає, якою буде реакція. Її потягнуть до психіатра. Знову.

Поїзд рвучко смикнувся. Гримнули колеса, м’яко попливла за вікном будівля вокзалу з написом «Запоріжжя-1».
— Чудове купе! — Орест Іванович роззирається навколо. — Я й не знав, що таке є.
— Це ж вагон-люкс, тут нам буде добре, — Ліка вдоволено посміхається. — Мій тато не міг допустити, аби я їхала у звичайному вагоні, — тож став спонсором нашої наукової експедиції.

Що ж, розходьмося. Хто з ким? Хочеш зі мною? — це до Сабрини.
— Так.
— Розпакуєтесь — приходьте до нас, — запрошує Ліка. — Мене тут мама так харчами навантажила, що ледве піднімаю сумку.

Всі нарешті влаштовуються.
— Ти будеш перевдягатися? — Ліка хоче поговорити.
— Мабуть. Їхати досить довго, отож нема сенсу сидіти у дорожньому вбранні.
— Маєш рацію. Я теж перевдягнусь.

Вони дістають одяг, потім дивляться одна на одну і сміються. Точніше, сміється Ліка, а Сабрина стримано посміхається. Вони дістали однаковісінькі велюрові костюмчики: чорні штани і просторі рожеві кофтини.
— Таке навмисне важко вигадати, — зауважує Ліка. — Ну що ж, будемо, як інкубаторські.
— Не знаю, як це вийшло...
— Ну, чого ти? Просто в нас із тобою смаки однакові. Таке трапляється.
— Мабуть.

Вони ховають інші речі в сумки і вмощуються на м’яких диванчиках, що розташовані попід стінами. В купе чисто, стоять штучні квіти і блискотять дзеркала.
— Хто з хлопців тобі подобається? — Ліка лукаво поглядає на Сабрину. — Визначмося зараз. Орест чи Мар’ян? Котрого ти береш?
— Я не розумію... — Сабрина заклякає. — Що ти маєш на увазі?
— А, хай тобі! Ні, так не цікаво. Чого ти залазиш до мушлі, мов равлик?
— Я...
— Поглянь. У нас є двоє симпатичних хлопців. І щоб було цікавіше, варто трохи пофліртувати. То котрого ти береш?
— Здається, Мар’ян уже зайнятий.
— Ні, люба, у Наталки нема шансів. Власне, він її з такого боку й не цікавить. То ти береш Мар’яна?
— Я утримаюсь. Думаю, якось воно само покаже, якщо взагалі щось таке станеться. Стосунки, що зав’язуються в подібних обставинах, нічого не варті. Отож, мені нецікаво.
— А ти любиш все довготривале?
— Я прагну цього. А ось що ти робиш тут?
— Ти маєш на увазі, що при грошах мого тата я могла б бути деінде? — Ліка злоститься. Знову ці розмови, нічого не міняється.
— Ні. Я маю на увазі, що ми всі тут — одинаки, білі вовки, з тих чи інших причин. А яка в тебе причина? Чому ти не вписалась в товариство наших аристократок?
— Он воно що... — Ліка полегшено зітхає. — А я гадала, ти спитаєш... втім, не має значення. А щодо товариства так званих аристократок, то мені з ними невимовно нудно. Селючки ж викликають в мене снобське відчуття жалю і презирства, а наші ударниці-стаханівки ненавидять мене як класового ворога. От і вся історія.
— Чому ти так завелася спочатку? Я тебе чимось образила?
— Ні. — Ліка торкається плеча Сабрини. — Ні, не образила.

Але я гадала... Просто так сталося, що останні кілька років моєму татові добре ведеться в бізнесі. А до цього ми були звичайною собі родиною, вічно рахували копійки, жили в «хрущовці» і харчувалися картоплею. Як усі. А ось коли з’явилися статки... Жоден з моїх друзів і подруг не зміг цього пережити. Хтось від заздрощів просто звихнувся, хтось намагався використати мене, точніше, мого тата — через мене. І всім їм чомусь здавалось, що я повинна якось їм допомогти. Поділитися. Ти розумієш? За останні три роки я втратила всіх друзів. А коли все-таки вирішила трохи повчитися, то боялася, що тут буде така сама історія. Але я зустріла тебе та інших. Ви не станете ні заздрити, ні використовувати мене, я це знаю.
— Але ж ти... Ліко, мені страшенно незручно, твій подарунок...
— Дурниці. Ти ж не просила. Не в цьому річ, зрозумій.
— Я розумію. А чим займається твій тато?
— У нього взуттєва фабрика. Знаєш, чотири роки тому він взяв гроші в борг під заставу квартири — більше в нас нічого не було. І відкрив перший цех. Справи пішли, ще й як! Взуття порівняно недороге, якісне і гарне. Тепер у нього великий бізнес і кілька магазинів. Я закінчу вчитися і буду допомагати.
— А навіщо тобі ще й філфак?
— Для загального розвитку. Ну, де наші гості? Я вже зголодніла, а ти?
— Так собі.
— Бери собі Мар’яна. Він, здається, зацікавився тобою.
— Я не думаю, що...

В купе постукали. Ліка кинулась відчиняти.
— Можна? — Орест Іванович і Мар’ян височіють над Наталкою.
— Ну, звісно ж! — Ліка плеще в долоні. — Ми вже добряче зголодніли, а вас десь носить лиха година. Розташовуйтесь. Дівчата, гайда, допоможіть мені. Давайте оцю торбу.

Вони відкидають столик і викладають на нього баночки, серветки і одноразовий посуд.
— Ну, що кому до вподоби? Смачного всім нам! — Ліка помічає в руках у Мар’яна пакет: — А це що?
— Шампанське і кагор. Зараз відкоркую. А нам з Орестом Івановичем — перцівка.
— Ви всі можете називати мене просто на ім’я. — Орест подумки полегшено зітхає. Нарешті він це сказав. — Добре?
— Це просто чудово! — Ліка аж підскакує. — Я гадаю, нам слід випити за успіх нашої експедиції. І за те, що ми таки здибались.

Адже це могло статись набагато пізніше, а так у нас попереду ще чотири роки — і все життя.
— Гарний тост, — Наталка світло посміхається. — І хай буде легкою наша дорога назад.
— Нам ще туди треба доїхати. — Мар’ян розливає дівчатам шампанське. — Дивись, Сабрино, зараз розхлюпаєш! Дідько...

Вибач, я не хотів.
— Нічого. Власне, всі мене так називають, то й що? Така в мене робота.
— Вибач.
— Та чого ти перепрошуєш? Все гаразд.
— Ні. Я хочу пояснити, — Мар’ян вперто нагинає голову. — Я назвав тебе так, бо вихопилось. Я дуже поважаю тебе відтоді, як трохи познайомився з тобою. А щодо твоєї роботи, то моя повага до тебе тільки зростає. Це не кожен зможе отак — працювати і вчитися, і витримувати все те, що доводиться витримувати тобі. А ти йдеш вперед і ні на що не звертаєш увагу, і це правильно. Ну, пиймо всі, щоб дома не журились. Бо я теж добряче зголоднів, а тут така смакота.

Він перший вихилив чарку і почав накладати собі на тарілку їжу. Всі зробили те саме, але мовчанка знов затяглась. Вони наче соромляться одне одного, але якась сила приворожила їх разом. Вони сидять і крадькома роззираються.
— Дитячий садок, — заливається сміхом Ліка. — Шановне товариство, хоч нас і не порівну, варто трохи розслабитись. Будемо грати в давню підліткову гру — в пляшечку, на поцілунки.

З тінейджерського віку всі ми вийшли, тому цілуватимемось по-справжньому. Або це, або карти на стіл. Ми маємо познайомитися ближче. Тож кожен розповість про себе, щоб не було між нами напруги. І ця розмова залишиться отут, між нами. То як? Граємо в пляшечку? На кого вкаже, той перший розповідає.
— Краще на поцілунки, — дивиться в темне вікно Мар’ян. — Зараз якось не з руки сповідатися.
— Ще не час, — Наталка задумливо крутить в руках ложку. — Трохи пізніше. Може, завтра.
— Я кручу пляшку. Зараз визначиться перша пара. Затамували подих!
— Це буде Сабрина і Орест, — лукаво посміхнулася Наталка.
— Звідки ти знаєш? А може, й ні? — Ліка розкручує пляшку. — Так, Сабрина і Орест. Звідки ти знала?!
— Просто знала. На світі нема нічого випадкового. Цілуйтеся.