«За задумом архітектора, тут мали вчитися не художники — а студенти київської духовної семінарії, але доля розпорядилася інакше», — спробувала я розговорити Назара, але він не відповів: так задумався, що навіть не розчув моїх слів. Я пильніше почала вдивлятися в перехожих. Ось школярка винесла у кошику свого кота — вона притримує долоньку біля його мордочки, щоб він відчував її запах і не нервував. Ось ідуть закохані, обійнявшись. Старенька бабця тягне візок на коліщатках — вони порипують і пищать. У картатій сумці розстібнувся замок — звідти виглядають голівки ріпчастої цибулі...

Зараз, поряд із Назаром я забула про всю ту маячню, якою я себе мучила стільки часу. Край оком поглядала на цього високого, русявого чоловіка, що йшов поряд зі мною; на його віях і бровах стулилися краплі вогкого туману, який стояв у повітрі та чіплявся реп'яхом за тіло. Я намагалася увібрати в себе ці його рисочки і посилити їх у собі, щоб пам'ятати потім ще довго-довго.

Ми йшли старим містом, старі вулички зі старими будинками: Назар повів мене за руку моєю епохою. Іноді, звичайно, доводилося бачити несумісні з тим часом речі: асфальтовані дороги зі світлофорами, дорогі авто з трьомастами силами коней чи, скажімо, скляні коробки банків та елітних підприємств. Але якщо відкинути це, що лишиться? Будинки зі штилями та вензелями, із фризами, датами на фасадах «18...» — різнобарвні, зі своїми характерами та долями.

Ми вже йшли вулицею Артема і наблизилися до Львівської площі. Мені думалося, що ми йдемо в якесь чарівне місце, що там ми станемо близько одне до одного, споглядаючи один із київських краєвидів, і він обійме мене за стан, а його друга рука гладитиме моє зап'ястя, і так, наче там зосереджене все моє єство, яке він сподобав у мені. Врешті я зважилася запитати, куди ми прямуємо. «На колишню Бульварно-Кудрявську». Я пам'ятала, що ця вулиця колись з'єднувала старовинну місцевість Кудрявець і новий Бібіковський бульвар. Назар не продовжив думки, і його мовчання видалося мені таким у цю мить невчасним! Боже, як мені хотілося, щоб він зараз сказав щось ніжно чи з надривом, як у ліричних піснях про кохання. «Я сумував за тобою». «Мені тебе не вистачає». «Куди б ми не йшли — я щасливий, що ти поряд». «Ці квіти — тобі...» Ні... в наших розмовах ніколи не було таких фраз. І якщо я раділа, що ми ніколи не розпочинали зустріч із тривіальних і непотрібних «як справи?», то за тими односкладовими реченнями, які людство із давніх-давен використовувало на означення своїх почуттів, я сумувала неймовірно — часом хотілося навіть першій прокричати їх. Вони проросли в мені, ці слова, але тільки як квіти під землею — на поверхню їх щось не пускало — щось, як затверділий ґрунт. Мені стало ніяково, і тоді я почала рахувати будинки, зазирати у вікна; я викидала куди подалі бажання взяти його зараз за руку і вголос сказати, що саме так надалі й буде. Ну невже він до мене нічого не відчуває?

Ми підійшли до перехрестя, минули його і продовжили спускатися довгою вулицею, а потім звернули до арки сучасного будинку, і тут я побачила щось неймовірне. Старий будинок, зелений, дерев'яний, чудернацької форми, з білими вікнами і фігурними вирізами над ними, теж із дерева, трішки схожий на будинок садівників Кристерів у районі Вітряних Гір. «Ходімо, годі розглядати»,— смикнув мене за рукав Назар — і враз же облишив його. Я тоді подумала: «Що, хіба ми прийшли сюди не для того, щоб просто на нього помилуватися?».

Ми пройшли всередину будинку — пахло вогко і цвіллю. Між рамами валялося сміття — пакетики з-під соку, недопалки, обгортки від шоколаду, навіть шприц. У кутку самотньо, без відра, стояла полиняла, майже без щетини швабра. Поки я придивлялася, ловила дух старовини, Назар встиг подзвонити в двері, прямо тут, на першому поверсі, не піднімаючись крученими сходами. Відчинили через хвилину-дві. Я не відразу зрозуміла, хто це зробив: лише коли опустила очі, то побачила старого дідуся в інвалідному візку. У нього не було ніг. О Боже, подумала я, і мені стало так сумно, що весь захват від будинку, весь той захват, який можуть мені навіяти тільки історичні будинки, старість яким додає лише більшого колориту, вмить щез, обмінявшись місцями із болем, який може принести лише жалість до людей старих і немічних.

«Добрий день, діду Тимофію!» — привітався Назар. Дідусь посміхнувся своїми знеможеними губами: «О це ти, Назаре, як добре, я на тебе вже чекав, а це, мабуть, та сама Марина?» — доволі бадьорим голосом запитав чоловік.

«Добридень»,— привіталася я і відчула, що ніяковію.

Дід Тимофій запросив нас досередини. Він вправно крутив колеса візка, і ті навіть не думали опиратися. Ми зайшли у невеликий коридорчик, вірніше, це була частина кімнати, відгороджена важкою візерунчастою шторою. Назар допоміг мені роздягнутися, а сам швиденько пішов кудись із пакетом — мабуть, на кухню, якщо вона тут була. Я почувалася дуже незручно, адже я нічого не знала про дім цієї людини, ні, власне, про самого господаря — хіба що те, що він друг родини, Назар колись згадував його ім'я. Я була зла на Назара: чому він мене не попередив? Я підвела очі і помітила, що дід Тимофій за мною пильно спостерігає. Я посміхнулася, ледь-ледь — я вперше в такій ситуації і дійсно не знала, що робити. Дід Тимофій мені допоміг сам: «А Назар мені про вас розповідав. Я собі такою вас і уявляв». — «Справді?» — «Так, ви дуже красива, вам Назар про це говорив?» — «Знаєте, ні, жодного разу». — «Який же він тоді художник, коли не говорить про красу? Ну, я йому дам»,— жартома сказав дід Тимофій.

Напруга спала. Я відчула, що це добра людина, справді, мені полегшало, коли він почав говорити — дружелюбно так, як уміють тільки розумні старі люди. Я озирнулася довкола. Красива, світла кімната у старих шпалерах із дрібненькими потемнілими квітками, над високими вікнами із широкими підвіконнями — візерунчастий тюль, поруч стоїть стіл, овальний, прикритий вишиваною скатертиною, скрізь на стінах — старі фотографії у рамках, далі — двері ще кудись, над ними карниз і занавіски, біля вікна — великий диван із високою спинкою — софа, такі були в моді багато-багато років тому, зверху на спинці — три в'язані гачком серветки... Моїм спогляданням завадив прихід Назара. Він уже все налаштував: улюблений чай діда Тимофія із липового цвіту та шипшини, картопля відварна та солоні огірки, смачні, які купив ще до мого приходу під Житнім. Дід Тимофій зголосився потрапезувати, якщо не відмовлю і я. В мене не було вибору — неввічливо відмовляти, хоча я чудово знала, що мені поперек горла стане той шматок, бо я його заберу в цієї нещасної людини. Дід Тимофій злегка крутонув коліщатка і промовив: «Ходімо ж».

У невеличкій, просто крихітній кухні, мабуть, для зручності стояв низенький столик. Ми з Назаром сіли на дерев'яні ясеневі стільці. Я зголосилася на чай, і Назар налив мені запашного напою у красиву червону чашку, помальовану крупним білим горохом. Спершу ми чаювали мовчки, але потім знову все виправив дід Тимофій: «А ви так схожі на мою Настасю...». Назар підтвердив, уважно, хоча блискавично швидко, поглядом художника, поглянувши на мене.

«Настя... Моя люба дружина, покійна,— продовжив дід Тимофій: — Упокой, Господи, її душу... Ось ми доп'ємо, я покажу вам її фото. Пийте, Маринко, чай, а то охолоне, пийте. Чи ви любите холодний чай? Марія, Назарова бабуся, теж любила такий... Назар же вам розповідав? Настя та Марія були найкращими подругами зі студентської лави, вивчали іноземні мови... Пийте чай...» — говорив дід Тимофій, не кваплячись, трошки уривками — спогадами.

Після обіду, хоча радше сказати чаювання, бо ніхто чомусь нічого не їв, ми повернулися до вітальні, звідти ми пройшли до завішених шторами дверей. Зі склом, пофарбовані білою густою фарбою, вони навіть не рипнули, і щедро розхристалися. Назар натиснув вмикач, мабуть, він тут уже бував, бо чітко знав, куди класти руку,— і я побачила перед собою невелику чисту кімнатку, всю у квітах, білих айстрах, вона схожа була на ті кімнатки, які я бачила на фотокартках із зображенням будинків письменників, вірніше їхніх спочивалень. Ліжечко невелике на пружинах, заслане світлою вишиваною ковдрою, у стос складені три подушки, пірамідально — від більшої до меншої, і як робили це ще до революції, прикриті легкою накидкою, зверху — пишний, свіжий бутон айстри, наче хто щойно зірвав його із клумби і поклав сюди. Над ним на стіні килимок із зображеною лебідкою — цупкий, молі не по зубах. Поряд — стіл, заставлений стосом книжок із корінцями іноземною мовою, фотографія у широкій темно-коричневій дерев'яній рамі: молода дівчина з рум'яними щоками — саме рум'яними, хоч фото і в сепії — мабуть, Анастасія у молодості. Ще висіла весільна фотографія — двоє, дівчина і хлопець, у красивих українських вбраннях. Потім дід Тимофій пояснив, що то дідусь та бабуся Анастасії, вони із Західної України, із-під Верховини.

«Тут все лишилося незмінним, неторканим із дня її смерті. Я не перемістив жодної речі. Іноді мені здається, що вона все ще тут, сидить на цьому стільчику за своїм улюбленим робочим столом і перекладає щось із німецької чи англійської поезії — Марґарете Зусман, Енн Бронте, Вайолет Фейн... Вона найбільше любила вірші, написані жінками. Бачите, Марино, оце її ліжко, воно таке маленьке, вона сама така була... Маленька... я називав її "моє чарівне дитя"...» — потім дід Тимофій змовк, наче відчув чиюсь присутність, і я помітила, як його поморщене роками розлуки обличчя посвітлішало, вмить зійшло жовтаве ряботіння, що розставила старість,— так, що і вона, ця старість, зникла. Дід Тимофій щось перебрав зів'ялими губами, ніби проговорив якесь вітання, я лише здивовано дивилася. Назар мовчав, роздивляючись портрет на стіні.

Мені здалося, ніби щось тепле війнуло мене по руці,— і не знаю, чи то протяг був, чи то дійсно душа тієї жінки не жадала покидати своєї улюбленої оселі і свого чоловіка,— і отак привіталася з незнайомкою. Я ніколи не вірила у привидів, згустки енергії, я завжди думала, спочивають на небі, але тут... Можливо, дід Тимофій занадто тримав її, не прощався, і вона дійсно жила тут, у недоторканій світлиці.