Софійка відчинила вікно й визирнула на вулицю. Її погляд одразу ковзнув по хмарах.
— Вони вже тут, — промайнула думка, і Софійка всміхнулася.

Вона довго милувалася цим дивовижним видовищем — танком хмар. Вони перекочувалися по небу, ніби хвилі, важкі, пухнасті, могутні. Вони грали велетенськими м’язами, пульсували, надималися, мов вітрила, перетворювалися на дивовижних птахів із химерними напівлюдськими обличчями, раптово розповзалися на всі боки, знову збиралися докупи, клубочилися, втікали з неба до землі. Здавалося, небом пересувається численна кіннота, яка здійняла куряву над землею, аби не було видно знизу її чудернацьких воїнів, що скачуть на дивних крилатих конях. Небо враз заграло безліччю кольорів — від темно-сірого до малинового в зелених розводах, і ці кольори щосекунди мінялися місцями, змінювалися, переходили одне в одного, наповнювалися новими відтінками, випромінювали якесь дивне світло зсередини. Це свято кольору і руху наближалося, і його неможливо було зупинити, тому що неможливо зупинити вічність. Цей таємничий дим миттєво поглинув усе навколо і насувався на світ, як неминуче пророцтво.

Софійка сміялася цим хмарам, простягала до них руки, наче намагалася встигнути ухопити щось важливе, що буде потім тримати вічно. Принаймні у серці, у погляді, в душі. Софійка знала, що тепер її життя зміниться, все піде по-іншому, тому що «вони вже тут».

Вона залишила вікно прочиненим, а сама радісно побігла просторими світлими кімнатами цього незвичного Дому. Вона підстрибувала від щастя, наспівувала якусь веселу мелодію й долонями підкидала догори невидимий м'ячик. Вона бігла поділитися новиною з двома дивакуватими квартирантами-науковцями, які, напевно, зрозуміють її піднесений стан.

Вона знайшла їх, як завжди, на їхній улюбленій маленькій веранді, що нависала майже над самим морем, зручно розташована на великому, зарослому мохом камені. Професор химеристики і кандидат потойбічних наук звично грали в шашки і зосереджено обмірковували кожну комбінацію. Коли Софійка підбігла до веранди, професор якраз збирався зробити свій хід, а тому високо підняв вказівний палець, застерігаючи дівчину від вигуків. Софійка зупинилася й зачекала, доки професор стукне білою шашкою по дошці й зробить нарешті свій хід. Тепер можна поділитися новиною.
— Професоре, кандидате! Вони вже тут! — вигукнула дівчина і залилася іскристим сміхом. Обидва науковці мовчки дивилися на неї, допоки вона не підбігла і не поцілувала кожного з них у щоку. Лише тоді першим озвався професор химеристики:
— Нарешті твоя мрія збулася! Вітаю!

Кандидат потойбічних наук підсунув вказівним пальцем на носа круглі окуляри, і мовив:
— Цього слід було чекати! Я теж приєднуюся до привітань пана професора.

Софійка ще раз сплеснула долонями, і побігла назад до вікна. Професор химеристики подивився услід дівчинці, і зітхнув:
— Дочекалася свого таки. Ну нехай. Може, тепер вона буде щасливішою?

Кандидат потойбічних наук промовчав, бо був німецької вдачі небагатослівним. Чорний, завжди випрасуваний одяг, круглі окуляри, сиве, зачесане назад, волосся, спокійний погляд і повільні рухи видавали в ньому врівноваженого і впевненого у собі чоловіка. Він і був таким насправді, на відміну від свого непосидючого колеги. Професор химеристики, за походженням китаєць, був невизначеного віку, а отже, поведінки непередбачуваної. Часом галасливий, часом задивлений в себе, він щохвилини змінювався, і ніяк не нагадував представника давньої мудрої цивілізації. Це відбивалося і в його одязі — вічно пожмаканому і, вочевидь, завеликому для невисокого китайця. Але удвох вони чудово знаходили спільну мову, бо були разом невідомо скільки часу — вони й самі вже про це не пам'ятали. Точніше, вони пам'ятали себе лише з того часу, як оселилися в цьому Домі на березі моря, а що було раніше — те вже давно не цікавило обох дивних науковців. Та, по суті, не цікавило й інших мешканців Дому, оскільки тут не було прийнято без зайвої потреби розпитувати співрозмовника, і ніхто, зазвичай, сам не нав'язував своїх спогадів іншим. Бо сюди потрапляли (саме так — потрапляли) відпочивати від усього, що тривожило раніше в іншому світі. Тут, на березі моря, під горами, все те зайве, вчорашнє, здавалося непотрібним і неважливим. Відлік часу ніби починався тільки тут, у цьому Домі, а раніше ніякого іншого часу взагалі не існувало. Всі, хто потрапляв сюди, вже не думали про минуле, вони жили тільки сьогоденням, і це було справжнім їхнім бажанням. Їх ніхто до цього не примушував. Це була добровільна відмова від усього, що заважало насолоджуватися життям в Домі. Так робили всі. Точніше, так виходило у всіх. Тому вони і відвідували цей Дім.

Професор химеристики і кандидат потойбічних наук були найдавнішими мешканцями Дому. Коли вони тут з'явилися, вже ніхто не пригадував. Мабуть — жартувала Софійка — вони жили тут завжди. Напевно, воно так і було. Принаймні, самі науковці цього не заперечували, а іншим, за великим рахунком, було однаково, скільки тут мешкають ці диваки, що постійно роблять лише дві речі — грають у шашки і розмовляють про дивовижні й незрозумілі наукові сенсації. Вони стали невід'ємною часткою цього Дому, його доповненням, постійною ознакою.

Ніхто не знав, коли науковці спали, і чи спали вони взагалі. Зранку вони вже сиділи на улюбленій веранді, пили чай і грали в шашки. Увечері вони залишалися останніми, хто ще не лягав спати, і тихцем вели свої таємні розмови. До них звикли настільки, що іноді просто не помічали, а вони від цього аніскільки не страждали, бо удвох почувалися найкраще.

Софійка також не пам'ятала, коли вона вперше побачила дивних науковців. Напевно, ще в ранньому дитинстві, бо вони були одним із найперших її спогадів — усміхнене вузькооке обличчя професора химеристики і худорляве сивочоле обличчя кандидата потойбічних наук, який ніколи не посміхався, проте зовсім не видавався суворим. Так, Софійка знала їх з дитинства, але як вона сама з'явилася у Домі, цього вона не відала. І не було того, хто б їй про це розповів. Науковці ж на цю тему говорити не хотіли, а може, й нічого не знали теж. Та Софійка особливо цим і не переймалася. Вона почувалася повноправною господинею Дому, і Дім слухався її, підкорявся її найменшим забаганкам, й інколи здавалося, що цей Дім навіть любив Софійку. Втім, її любили всі.

Софійка також любила всіх. Та особливо їй подобалося дивитися у вікно, біля якого могла сидіти годинами. Мовчки спостерігала, тихо зітхала, і лише зрідка всміхалася невідомо чому. Напевно, про щось мріяла, як всі дівчатка в її віці. І тоді її великі блакитні очі ставали схожими на море літнього ранку, коли сонечко тільки-тільки прокидалося, і його перші несміливі промінці лоскотали смарагдову поверхню лагідного моря, що тяглося пухнастими хвильками, наче долонями, назустріч сонцю. Такими були її очі.

Сьогодні вона відчула, що нарешті прийшов час для визначних подій. Вона ще змалечку цього очікувала, щодня і щоночі вимріювала цей благословенний день. І сьогодні вона відразу відчула, що настала пора для чогось незвичайного. Напевно, це і було те, про що вона мріяла годинами біля вікна. Ці кольорові хмари, що зранку танцювали на небі, а потім закрили весь обрій, від краю до краю. Цей шалений бенкет барв і невідомої небесної музики, що звучала десь зверху і відгукувалася луною в її трепетній душі.

Софійка побігла далі просторими світлими кімнатами, сповіщаючи світ про свою радість. І Дім радів разом із нею. Дім випромінював тепло і світло, відчиняв назустріч своїй хазяйці всі двері, завбачливо підставляв під її ніжки рипучі сходи, випереджав її радість потужною луною, що підхопила її ніжний голосок, потроїла й розкидала численними великими кімнатами Дому і наповнила їх веселим сміхом. Дім враз ожив, заворушив старими дерев'яними кістками, зарухався, почав пританцьовувати у такт маленьким ніжкам Софійки.

Дім стояв на березі лагідного моря під великою скелею, що заросла низенькими покрученими деревцями і товстим шаром темно-зеленого моху. Він вріс у скелю і став з нею одним цілим. Вхід у Дім знайти одразу було важко. Він ховався у скелі, затінений кількома деревами і великою чорною брилою, що нависала зверху, і спершу здавався схожим на печеру. Насправді, це були звичайні двері. Кожен, хто входив у Дім, одразу потрапляв до широкої, але темної вітальні з єдиним великим вікном, що виходило на піщаний берег. Темно було тому, що це вікно також охороняло кілька дерев-карликів, і сонце сюди майже не пробивалося. Заставлена старовинними меблями, вітальня закінчувалася гвинтовими сходами наверх. Другий поверх складався з кількох великих і просторих кімнат, що слугували спальнями для гостей Дому. Кімнати були з окремими виходами до широкого коридору, який мав замість зовнішньої стіни одне суцільне вікно з видом на море. Тут-таки був вихід на веранду, де полюбляли сидіти дивні науковці, а з веранди гвинтові сходи вели до невеликого внутрішнього дворика, огородженого природною стіною з трьох великих брил. У дворику росли вічнозелені колючі рослини, а посередині стояв розвалений камін. Хто, коли і для чого побудував його просто неба, не знав ніхто, проте мешканці Дому ввечері залюбки розводили в ньому вогонь і сідали довкола у старі поламані фотелі. Оце і був увесь Дім, що самотньо стояв на цьому піщаному березі й вдивлявся великими очницями вікон у блакитну морську далечінь.

…Я люблю бувати у Домі. Завжди повільно йду вздовж берега, уважно роздивляюся знайомий пейзаж — нескінченні піски, з-під яких подекуди поросли самотні покручені рослини, велику скелю зі врослим у нею будинком, і, звичайно, море, що приємно шурхоче лазуровими хвилями, наче підлещується до нового прибульця. Тут я відчуваю спокій і душевний затишок. Наче й не було нічого поганого й тривожного вчора, коли я перебував далеко звідси, у хворій метушні великих міст. Усе одразу відступає, затуманюється, стає незначним, втрачає сенс і вивітрюється, наче непотрібний порох. Є тільки цей Дім із його таємничою вечірньою тишею й особливим духом нескінченного відпочинку, навіть якогось забуття, що, за бажання, може ніколи не скінчитися. Може, так і треба? Забутися назавжди, залишитися тут, відростити довгу бороду і волосся, самому на свій смак пошити одяг, навчитися грі на старій лютні, що висить на стіні у вітальні. Ходити потім цими пісками, дивитися на море, залазити на скелю, милуватися вранішнім сонцем, що полощеться у прохолодних хвилях. А може, колись і самому вийти у відкрите море на старому баркасі, якого бачив за скелею, і не повернутися вже ніколи більше? Втекти від себе й від світу?

Я підходжу до коротенької алейки, що веде до входу в будинок. Миршаві вічнозелені деревця сплелися кронами над доріжкою попід скелею і утворили живий коридорчик. Доводиться нахиляти голову, аби не зачепитися за їхнє віття. Підходжу до брили, що утворила справжній піддашок над непомітним здалеку входом. Відчиняю важкі різьблені двері й одразу потрапляю зі світла у темну вітальню, де пахне старими речами, книжками і чимось до сліз рідним і незбагненним водночас. Тут я зупиняюся на довше. Люблю роздивлятися старовинні меблі попід стінами вітальні. У цих сервантах і буфетах зберігається безліч різних речей, біля яких я можу простояти довгі години і не помічати, як спливає час. Статуетки, дивні фігурки, попільнички, ляльки, дудки і сопілки, чашки й тарілки, годинники, гральні кості й карти, медальйони, люстерка, підсвічники, ладанки, якийсь одяг, книги, прикраси, чорнильниці, коробочки, фляжки, люльки, горнятка, старі фотокартки, альбоми, і ще якісь зовсім невідомі мені речі. Їх тут повно, бо кожен відвідувач Дому залишав на згадку щось своє, а може, ці речі з'явилися тут ще більш дивним способом. Хтось казав, що майже половину цих предметів знайшли на березі моря. Вода повертала людям колись у них відібране. Хто зна? Напевно, вони тут комусь потрібні, якщо їх ніхто не викидає. А наді мною вони чомусь мають незрозумілу владу: не відпускає мене магічна сила цих загублених чи залишених свідомо речей.

Роздивляюся ці предмети й ніби потрапляю в якийсь невідомий людству вимір, де минуле, теперішнє і майбутнє зливаються в єдиний вир почуттів. Вони враз налітають на мене, захоплюють у полон спогадів, і колишніх, або незвіданих ще, переживань. Цей вихор кидає мене в різні боки, грається мною, наче однією з тих забутих дрібничок за склом сервантів, і нарешті засмоктує у вирву багатовимірної пам'яті. Я одразу гублюся в могутніх потоках спогадів і думок, і цей водоверть повністю заволодіває моїм тілом і моєю душею. Я непритомнію, хоча залишаюся стояти на ногах. Я не відчуваю себе в цьому просторі, тільки десь там — за видимим і відомим мені колом звичних понять.

Але особливо мою увагу привертає дивна картина, що висить на стіні між старовинними сервантами. Її колись привезли із собою двоє постійних мешканців Дому, з якими я здавна товаришував — двоє не зовсім звичайних науковців, що жили тут невідомо скільки. Вони розповідали мені, що цю картину написав невідомий художник спільно з дощем. А потім той митець зник безвісти, добровільно відійшов у небуття. Тим самим він хотів довести світові справжню сутність мистецтва, яка, на його переконання, полягала в повному зреченні від усіх благ цього світу й остаточному розчиненні у порожнечі. Картина являла собою чудернацьку мішанину всіх можливих і неможливих фарб, сплетених між собою у фантастичних візерунках. І якщо дивитися на неї довго і уважно, можна побачити довгий, освітлений яскравими вогнями тунель, що веде у безкінечність, і почути заспокійливі звуки дощу, що падає десь там, у глибині картини.