Літо було таке п’янке, а поміж багатоповерхівками так ностальгійно квилили серпокрильці, начебто в їхніх навушниках крутився на репіті «Готель Каліфорнія». Гайка трамбувала футболки і труси в розхристаній чорній валізі. Спортивні штани Льоші Жареного мальовничо зависли на бильці дивана, поблискуючи засмальцьованим коліном, а в склянці у ванній засохла його зубна щітка. По телефону він сказав, щоб не хвилювалася, що з ним усе гараз, його забрали наші рєбята, він копає траншеї, і хай вона їде сама. Льошин голос звучав тихо, ніби він виправдовувався – власне, так, як завжди – тому Гайка не могла визначити, каже він правду чи бреше.

Утрамбовувати речі – то була одна з Гайчиних суперздібностей. Вона пишалася тим, скільки всього може помістити у свою валізу, яка бувала вже і в Одесі, і в Херсоні, і навіть у Відні. Гайка на практиці довела, що, крім трьох вимірів, є ще четвертий, в якому можуть дивом зникали утрамбовані речі, а потім дивом з нього повертатися. Про той вимір свідчила її валіза, коли стражденний замок-блискавка рипів і крехтав, а вижити йому допомагали лише стяжки брудно-зеленого захисного кольору.

Але, на жаль, Гайка не мала хисту повертати з четвертого виміру людей. Льоша пропав два дні тому, коли вийшов забрати залишки товару зі своєї ятки на привокзальному ринку (якісь блешні, риболовні гачки та жилки) – і лише вчора ввечері подзвонив. Подзвонив чомусь не на її, а на їхній «бабцин» телефон – стареньку «нокію», яку вони купили, щоб розмовляти з Льошиною бабцею, яка мала іншого оператора, жила на Жовтнемому і яку убив снаряд.

Того дня Глафіра Петрівна (так звали бабцю) саме встала зі своєї тахти і вийшла на кухню увімкнути гучніше радіоточку. На той час снаряд уже розкрив пелюстки стабілізаторів і летів з легким свистом поміж найвищими птахами, поволі знижуючись. І якби він мав очі, то міг би бачити захопливий краєвид: сонце вставало над великим містом, пробираючись крізь дими з демонічних труб, забарвлювало смог багрянцем, зляпало фарбою на порослі ріденькими деревами верхівки териконів, зблискувало у вікнах верхніх поверхів новобудов, що височіли над старими й облізлими п’яти- та дев’ятиповерхівками. Ще снаряд побачив би далекий обрій з ледь помітними прожилками доріг і зеленими лісосмугами, дим над аеропортом і перисті хмари... Але він не мав очей, тому пробив спочатку тонкий шар в’язкого руберойду, потім – залізобетонне перекриття горища, пошкодив трубу опалення, налякав голубів на техповерсі, а тоді з останніх сил подолав опір ще одного шару бетону і з гуркотом упав на продавлену ще теплу тахту, з якої щойно встала баба Глафіра. Не розірвався, бо тридцять років лежав на складі і вибухнути йому чомусь не вдалося, хоча він, напевно, цього дуже хотів.

Гайка дізналася всю історію цього снаряда, лише притуливши руку до корпусу. Снаряд довго везли поганою дорогою, а коли відкрили ящик, його взяли гарячі руки Василя, який прийшов служити добровольцем з Боярки Києво-Святошинського району і якого так чекали троє дітей та лиха дружина. Василь притулив снаряд до вкритих порохом оголених грудей, і холодний метал на кілька митей торкнувся його коричневих ареол. Тоді він потрапив до механізму заряджання гармати Д-30 випуску сімдесят восьмого року, і Микола з херсонської околиці, де в нього залишився гаражний автосервіс і пасіка на п’ятнадцять вуликів, швидко все розрахував, тицяючи пожовклим від тютюну пальцем у таблицю, а Павло з Попасної смикнув за ручку спускового механізму, яку вже трохи поїла іржа. У нього вдома нічого не лишилося – його дім згорів.

Льошина бабця не померла того самого дня, а тільки через тиждень – у неї стався гіпертонічний криз, а що всі лікарні були переповнені, то її відправили назад додому. Льоша привіз її на білому «Москвичі 412» сімдесят шостого року випуску, купленому ще його покійним дідом, і затягнув на плечах на горішній дев’ятий поверх, де була бабцина квартира, бо ліфт уже другий місяць не працював.

Снаряд далі лежав собі на тахті в німбі з уламків бетону, крихт штукатурки та пилу від побілки. Його стабілізатори перетворилися на сумне металеве шмаття. Тахта, проте, виявилася майже не понищеною, хіба з-під оббивки місцями повилазив липкий від часу поролон.

Глафіра Петрівна довго репетувала на кухні й заборонила Льоші – по-перше – чіпати снаряд і – по-друге – везти її до них із Гайкою додому. Вона не любила Гайку. Та й Льошу недолюблювала. Їй подобалося жити самій у своїй однокімнатній квартирі з великою кухнею – майже вісім метрів. Льоша постелив їй там на старій розкладачці, а дірку у стелі кімнати затулив шматком фанери. Так вони й жили разом сім днів: Глафіра Петрівна, народжена двадцять дев’ятого року, та снаряд для гармати Д-30, вироблений на військовому заводі у Смоленській області Російської Радянської Федеративної Республіки у вісімдесятому. Бабця переважно лежала, бо, коли вставала, їй паморочилося в голові. Снаряд теж лежав тихо і спокійно, бо його голова могла кожної миті вибухнути.

Гайка принесла суп у літровому слоїку та пюре з котлетою у пластиковому контейнері і, поки Глафіра Петрівна їла й нарікала, що Гайка погана господиня, бо в котлеті забагато хрящів, зазирнула до кімнати зі снарядом. Постояла трохи в одвірку, потім підійшла: снаряд химерно її вабив, як і все, що було з металу. Тоді вона й поклала руку на його прохолодну обгорілу подряпану поверхню.

Снаряд мав влучити у башту танка Т-72, який позавчора перетнув український кордон з боку маленького російського містечка Гуково в колоні інших таких машин, на яких перед тим абияк зафарбували бортові номери. А тепер пострілював, маневруючи на руліжній доріжці напівзруйнованого донецького аеропорту, побудованого три роки перед тим до європейського чемпіонату з футболу. Проте снаряд чомусь не притягнуло до башти, а відштовхнуло від неї: він відскочив, немовби вони з танком мали однакові полюси.

Коли зник її чоловік, з яким вона жила в цивільному шлюбі, Гайка кількадесят разів дзвонила у військові комендатури, шукала в переповненому морзі, розпитувала в лікарнях, де було повно перебинтованих сумних людей у розмаїтій військовій формі та спортивних костюмах.

Ясна річ, вона почала пошуки з порожнього критого ринку, усі металеві ятки якого зараз були зачинені, наче мушлі молюсків перед наближенням шторму. Вітер ганяв поміж ятками білі й рожеві пакетики і шматки оголошень. Гайка провела рукою по шорсткій поверхні ятки, помальованій білою емаллю, і відразу зрозуміла, що Льоша тут був: лишився слід його теплої руки, якою він зазвичай торкався прохолодного металу щодня, коли вранці знімав висячий замок, тримаючи у другій руці паперовий стаканчик з кавою, а між округлим плечем і округлою головою затиснувши маленький мобільний апарат, яким часом коротко спілкувався. Ні, Гайка не побачила відбиток його руки і не відчула Льошиного дивного тепла – воно б і не могло тут залишитися так надовго, хоча його руки завжди були гарячими, навіть у найбільший мороз; але знала, що там, на металі, лишився слід – і той слід належав йому, її співмешканцю, або громадянському чоловікові, або ж «хлопцю», або ж «партнеру», з яким вони жили разом уже сім років.

Цей слід неможливо було сплутати із жодним іншим. Він поколював її пучки і був як магнітна стрічка на картці. Так, Льоша тут був. Він відчинив цю ятку і згодом зачинив. Зовсім недавно – не більше трьох годин тому, поки вона не стала йому дзвонити і не прибігла сюди.

Після спроб додзвонитися Гайка чула гудки, потім – лише «ваш абонент поза зоною досяжності». Вона не могла спати, в її вухах дві ночі лунала музика і новини з радіохвиль, немовби Гайка – детекторний приймач. Такого з нею не бувало давно. Хіба у школі, коли вона дуже хвилювалася і не спала перед випускними іспитами. На межі сну починала ловити радіопередачі. Але коли ти народилась на Донбасі, ще й незадовго до Чорнобиля (радіоактивні уран, цезій та стронцій саме встигли розповзтися країною, поки тебе прийняли до садочка) – могло і не таке статися.

Гайка вірила, що до себе можна притягнути все на світі, якщо воно справді тобі потрібне. Спочатку, надивившись у телешоу на різних фріків, вона спробувала причепити собі до грудей ложку – і ложка слухняно прилипла.

Потім обвішувала себе алюмінієвими виделками зі шкільної їдальні: їх узагалі можна було начепити на себе зо два десятки. Але так вона бавилася хіба теплої пори – узимку всі залізяки здавалися неймовірно холодними. Відтоді вона стала для всіх Гайкою, Машею Гаєчкою. Це був час епохального мульта «Чіп і Дейл» - і прізвисько мишки, яка вміє все лагодити, причепилося до неї так само міцно, як чіплялися ложки й виделки. До того ж її справжнє прізвище було Гай. Марія Гай – Машка Гайка.

З уроків праці кожен хлопець приносив їй по кілька шайб, болтів – і вони слухняно притягувалися до її долонь. Хлопці, наче ті наречені, давали їй усе більші обручки-гайки – вона сміялася і надівала їх собі на пальці. А вони казали: «Ти шо, дурна? Не так!» І вона, зітхаючи, знімала гайки з пальців та притуляла їх до своїх долонь – метал чемно прилипав. Вона навіть хотіла поїхати до Москви на телешоу, написала туди листа, але їй відповіли, що в них уже черга людей, які можуть втримати на грудях навіть праску чи гантелю, тому вибачайте. На Гайчиних грудях ані праска, ані гантеля не трималися. Тому на телевізійників вона не ображалася.

Потрохи все зійшло на пси, забувалося, тільки прізвисько лишилося.