На початку 2000-х в українській літературі відбувалося багато цікавого, багато перспективних дебютів сталося саме тоді. Але навіть на тому тлі поява Кіяновської справила особливе враження: занадто незвичайний голос, занадто справжній і по-своєму нахабний. Подальші роки лише підтвердили здогад – одним першокласним поетом стало більше.
Хоча Кіяновська відома не лише цим: вона одна з найавторитетніших в Україні перекладачів з польської (особливо – поезія, особливо – Тувім), є засновницею премії в царині дитячої літератури «Великий Їжак», а в 2008-му видала книгу оповідань «Стежка вздовж ріки», що про неї потім ще довго говорили – міцна, вкрай цікава річ.
INSIDER поговорив з Маріанною напередодні Нового року, коли одночасно вийшли друком дві її поетичні книги.
- Маріанно, «ДО ЕР» і «373» - це ваші восьма і дев’ята поетичні збірки. Що з часів «Інкарнації» змінилось принципово? «Напевно я росту, стаюся тихою», «я вже вмію знаходити шлях – іще не смиренно та вже без гордині» - це про себе, це точний сьогоднішній зліпок з поета Кіяновської? А починалося ж усе з «Я одаліска. Тіло і печаль. Душі нема, лиш очі, повні шалу».
- Дякую за в такий спосіб сформульоване запитання. Річ у тому, що «Інкарнація» теж була збіркою вибраних віршів: приблизно з 1989 року, може, з 1988 року - і до 1997 року, тексти, що ввійшли до «Інкарнації», писалися приблизно дев’ять років. У той час я витворила собі своєрідну «внутрішню міфологію» умовної «Магдалини», оскільки після школи хотіла, але не наважилася піти в монастир.
Важлива особливість «Інкарнації» - її упорядковувала не я, а Юрко Бедрик. Він переконав мене видати книжку, бо я, пишучи у той час по кільканадцять віршів за ніч, не сумнівалася, що продукую жорстоку графоманію. Колись навіть назва «Товариство Усамітнених Графоманів» виникла значною мірою через мене, бо я всім постійно казала, що - графоман. Це - перше, що з часів ТУГи та «Інкарнації» змінилося принципово. Друге, що змінилося, - спосіб вірити, сама структура віри. Між «Інкарнацією» і «Міфотворенням» я відмолила важку невиліковну хворобу, для мене це було абсолютним метафізичним перетворенням, новим початком світу. «Внутрішня Магдалина» стала менш відчутною, оприсутнилася «внутрішня Єва». Ось це - принципове, принаймні дуже важливе: поет Кіяновська - це сума сум.
Я навіть поставила би під сумнів таке поняття - «поет Кіяновська». «Поет Кіяновська» - насправді не поет. Я ніколи не писала віршів «у літпроцесі», так само, як ніколи не писала віршів про себе. Отож я - не поет, я триголова коза сучукрліту. Усе ще зовсім молода коза. З очима, повними шалу (посміхається - ред).
- Скажіть пару слів про назви нових збірок: попередні – «Книга Адама», «Міфотворення», «Звичайна мова» - більш-менш зрозумілі, а от ці виглядають достоту «речами в собі». Що вони означають у першому наближенні?
- Вам справді зрозумілі назви попередніх збірок? Це добре, бо мені ніколи не вдається озрозумілити їх для себе по-справжньому. Та якщо говорити про «ДО ЕР» - йдеться про час до початку літочислення, про час «одночасний» і цілком міфологічний, якраз той час, коли можливе все, про що розповідають вірші «ДО ЕР».
«373» - зовсім інша. Вона має багаторівневу символіку, але для мене найважливішим, певно, є те, що 373 - це температура кипіння води за Кельвіном. Вода перетворюється на пару і стає невидимою оку, але не зникає. Це - метафора смерті, точніше того, що смерть, властиво, є перетворенням видимого на невидиме. Насправді «373» - дуже проста книжка. Така ж проста, як число 373.
- Взагалі поезія рухається куди – вам загальний напрямок зрозумілий? Вона, з одного боку, масова і цитована, прагне декламаційності та прозорості (Жадан, Бабкіна), а з іншого – герметизується (Калитко, Шувалова), чи все не так? Конкуренція «сильної» і «складної» поезії для вас очевидна?
- Поезія завжди була для всіх - і тільки для обраних. І ми трохи замилюємо собі око, коли говоримо про «прозорість і декламаційність» Жадана - і «герметичність» Шувалової. Питання - хто читач. І який контекст. Більшість людей не здатні відрізнити «справжню поезію» від «несправжньої», «герметичну» від «негерметичної».
«Прозорість» поезії - великою мірою заслуга саме контексту. Найкраща поезія завжди тяжіє до маскультури. Жадан - як соціокультурне явище - мало чим відрізняється від Ліни Костенко. Але вони є тими, ким є, зокрема тому, що витворено контекст «прозорості», «доступності», «простоти». Та насправді Жадан нітрохи не менш герметичний, ніж Шувалова чи Калитко. Поезія - якщо це поезія - завжди й неминуче смислотворча. Натомість так званий «новий фольклор» і альбомна поезія, яка нині великою мірою пов’язана з соцмережами, тяжіють до жанрових і мовних кліше.
- Для вас поділ проходить по інших речах?
- Якщо говорити про два головні типи поетичного письма, як я їх бачу, то для мене очевидним є поділ - це сталося буквально в останнє десятиліття - поетів, умовно кажучи, за рівнем толерантності. Йдеться про те, чим відрізняється умовна сучасна європейська поезія від віршів умовного «типового» українського поета.
В українського поета - нерв, напруження, оголена рана чи принаймні больова точка. А висока толерантність - себто виключення з парадигми неодмінної альтернативи «або-або» - передбачає зовсім інший тип рефлексії. Ці речі яскраво демонструє рання поезія Юрія Андруховича - протиставлена пізній його поезії, як і рання та пізня поезія Віктора Неборака, рання і пізня поезія Андрія Бондаря, прикладів десятки. Це важливий виклик, що стоїть перед сучасною українською поезією (і літературою в цілому), - суттєве пониження емоційного градусу, «переформулювання» емоцій «під Європу».
Це дуже серйозна проблема, бо цей процес - великою мірою безповоротний. Емоційно європейська й американська поезії нині вихолощені настільки, що основним прихистком емоційності та чуттєвості стає проза. Усі ці «Сутінки» та інші подібні книжки дають своїм читачкам те, що раніше давала в основному поезія: змушують серце трепетати, а щоки - рожевіти. В цьому, думаю, секрет успіху на Заході «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко - крім того, що цей роман, у принципі, - доброго світового рівня; але розлитою по всьому тексті чуттєвістю ця книжка підкуповує масового читача, спраглого таких емоцій.