Участь у міжнародних фестивалях - з опцією погляду Іншого - і на Іншого. Відродження культури літклубів, літкафе, літстудій тощо. А кореляції між якістю поезії і прози, думаю, немає.
- Ви також і відомий перекладач. Скажіть, а де в нас найбільші озонові діри в перекладній літературі, що треба латати негайно?
- Латати треба все. І починати відразу з усього. У нас немає мови, щоби перекласти мову бітників. Тому спроба Андруховича перекласти цю поезію є подвигом. У нас немає мови, щоби перекласти польську барокову метафізичну поезію. Тому спроба Рильського перекладати Міцкевича є подвигом (при тому, що за саму польську барокову метафізичну поезію ніхто з українських перекладачів наразі не брався).
У нас немає навіть мови, щоби перекласти нобеліатку Шимборську - те, що в неї звучить як іронія, в українських перекладах перетворюється на слабенький, безм’язовий пафос. Бо в нас не було Гомбровича. А були Остап Вишня і Павло Глазовий. Українська мова у плані іронії й гумору взагалі майже не знає півтонів. Ми мали або котляревщину, або відразу їдку сатиру совєтських агіток. У нашій мові колосальні пустоти (маю на увазі українську мову як суму мов культури), бо в нас було забрано цілі літературні епохи. Тепер перекладачам треба надолужувати - намагатися компенсувати наші сто років самотності культури.
Там, де в поляків - дві сотні поетів-авангардистів, у нас - лише п’ять або сім. Там, де в них - ціла традиція урбаністичної прози, у нас хіба Хвильовий, Підмогильний і Домонтович. А далі - розрив. Образно кажучи, через голодомори й репресії, через штучно створені зони мовчання у нас зараз замало кубиків, щоби ними бавитися і складати з них різні-прерізні слова. Нам бракує «матчастини». Та надолужити це можливо. Навіть якщо йдеться про майже неперекладні тексти. Якраз за них і потрібно братися в першу чергу. Головне - менше пуризму. Якщо у словнику немає потрібного слова - його треба придумати. І тоді воно буде. Якщо немає тієї чи іншої мови культури - її треба створити. За змогою - не зволікаючи.
- Не так давно у видавництві «Дух і Літера» виходила ваша книга перекладів Юліана Тувіма «Поезії і контексти», де був, окрім власне текстів, ще й розгорнений коментар-довідник. Знаю, що ви довго над тим всім працювали - розкажіть про цю книгу, бо мало хто її насправді бачив. Далі щось у цьому напрямі робите?
- Ця книжка - це мої 12 років життя, при написанні коментаря-довідника, який займає у книжці половину обсягу, я використала понад 400 джерел, більшість з яких малодоступні навіть у Польщі. В «Поезіях і контекстах» - 138 перекладів поезій Тувіма. По суті, я пропоную українському читачеві найповніше зібрання його поезій. І найповніший довколалітературний контекст: яким був Тувім, які люди його оточували. Але ця книжка вийшла без копірайтів. Там немає ні копірайту польського правовласника, ні мого копірайту. Я не хочу цього коментувати, але відсутність копірайтів спричинилася до того, що, як ви правильно зауважили, цю книжку мало хто бачив. При тому, що мені за неї в 2014 році вручили високу урядову відзнаку Польщі - Почесний нагрудний знак «За заслуги перед польською культурою».
Зараз я роблю таке ж видання поезій Болеслава Лесьмяна: вже готові 112 перекладів, а в частині коментаря-довідника я хочу показати, зокрема, його київське середовище - до 21 року життя Лесьмян постійно проживав у Києві. Закінчую також книжку з аналогічною структурою про Леопольда Стаффа, де багато уваги приділяю культурним середовищам довоєнного Львова.
- Ви також літературознавець. Таке кволе латання білих плям, відсутність базових біографій – Зерова, Хвильового, Тичини, Плужника та й Шевченка – це що таке? Інертність, лінь, відсутність фінансування - що? Якщо змоделювати ідеальну ситуацію, ви за чию біографію взялися би?
- Ні за чию. Мене цікавлять не біографії, а міфології, власне, як вони функціонують у культурі. Структура книжки про Тувіма - антибіографічна, по суті, це деконструкція витвореного Тувімом життєпису - Біографії Великого Поета. Мені хотілося зробити це, щоби зрозуміти, як працює культура. А оскільки Тувім, Лесьмян і Стафф - постаті, що належали до одного тіла культури, то ці три книжки перекладів і контекстів - природно взаємопов’язані.
Окозамилене літературознавство мене не вабить. Я люблю розуміти й відчувати. В нашій же історії літератури та ніби-літературознавстві я мало що розумію. Майже немає інтелектуальної насолоди пошуку і відкриття. І немає, на що опертися: все ще не відкриті архіви КДБ, немає мемуарів, знищені цілі архіви, я не бачу, з чим тут можна працювати дослідникові біографії. Крім того, я не сприймаю тієї застарілої методології, якою оперує значна частина нашого академічного середовища. Ну, і нехай. Мені вистачає текстів улюблених авторів. От, кілька тижнів тому дописала есе про Хвильового і Кафку. Між ними дуже багато спільного, більше, ніж здається на перший погляд.
- Дискусія про російськомовну літературу в Україні після слів Жадана на врученні премії ВВС розгорілася знову. Ваша позиція зрозуміла: Ви вважаєте, що сила - в різноманітті, і зважати на цю літературу слід конче. Але от питання: вона, ця література, просто «створена в Україні» чи це дійсно «українська російськомовна література»? Для вас вона відчутно вирізняється від тієї, що твориться безпосередньо в Росії?
- Так, російськомовна література України станом на 2014 рік дуже відрізняється від російської літератури, і ця різниця буде поглиблюватися. Є така дослідниця - Анна Вєжбицька, і одна з речей, яку вона доводить, - неперекладність емоцій. На сьогодні в російській літературі, що пишеться в Росії, склалося кілька десятків семантичних полів, які абсолютно не збігаються з, на перший погляд, ідентичними словами, які використовують російськомовні українські письменники.
Ці слова, відколи у нас із Росією не стало «спільного тексту», що його в часи СРСР забезпечували багато в чому одна для всіх шкільна програма, кінофільми та телепередачі, почали набувати нових відтінків значень, і це вплинуло на появу подібних значень у всіх інших семантично пов'язаних із ними словах.
За останні 10-15 років склалися цілі мікросистеми слів, які український російськомовний читач сприймає в цілком іншому емоційному регістрі, ніж російський. Наприклад, у нас зовсім інший «больовий» поріг щодо насилля, в нас майже немає «радянізмів», якими рясніє російська поезія і проза останнього десятиліття. У нас інакше розвивається міське просторіччя. Прикладів можна наводити безліч. Я не хочу сказати, що це література, написана іншою російською мовою, але я стверджую, що це інша література, написана російською мовою, - власне, українська російськомовна література.