Народитися художником можна , якщо місце народження - Петриківка .

Перше , що бачать відвідувачі Петриківки , виходячи на місцевому автовокзалі , це довжелезний бетонний паркан , по якому тягнеться яскравий квітковий орнамент , намальований вручну .

Питаю у перехожого , що це .

Невисокий чоловік у старій кепці , з велосипедом у руках і дірявим пакетом , набитим хлібинами , пояснює : « Це бігунець , або “ безкінечник ” .

Означає плинність часу , сум і радість , осінь та весну , життя і смерть .

Цей розпис потрапив до Книги рекордів України , має довжину 120 метрів і ширину 80 сантиметрів .

Розмалювали паркан майже 50 художників і 30 учнів » .

Поправивши кепку , чоловік подякував мені за цікавість і пішов далі . « Пробачте , ви художник ? » « Ні , шофер » .

У мальовничому селищі Петриківка в Дніпропетровській області , куди можна дістатися лише автобусом , близько семи тисяч жителів - і з них близько семи тисяч художників .

Звичайно , не кожен похвалиться персональними виставками , але намалювати рослинну композицію в особливій петриківській манері подужають усі , мале й старе .

Кожен петриківець також може власноруч зробити пензлика , який тут називають кошачкою , зрізавши для нього шерсть під пахвою у домашньої кішки .

Навіть жарт такий є , що всі коти у Петриківці ходять облізлі , бо шерсть на пензлики пішла .

У Петриківці працюють щонайменше 20 членів Національної спілки художників і п’ять заслужених майстрів народної творчості України .

Торік міністерство культури визначило петриківський розпис об’єктом нематеріальної культурної спадщини України .

А в грудні 2013 року на засіданні комітету ЮНЕСКО має бути вирішено питання щодо надання петриківському розписові статусу нематеріальної спадщини людства .

Така увага приваблює до Петриківки туристів .

Селище , яке у 1990-х і на початку 2000-х пережило сильний занепад , має надію на нове життя .

У районі розвивається зелений туризм , відкриваються « козацькі січі » , де можна і на конях покататися , і з гармати пальнути .

Звичайно , проводяться майстер-класи зі славетної техніки розпису .

« Петриківський розпис - це не просто гарні картини , там безліч символів , які в давнину були оберегами , прикрашали життя » , - каже художниця Олеся Статива .

Мак , за її словами , символізує боротьбу любові та ненависті , життя і смерті .

Червоний колір - добро , темно-коричневий - зло .

Оскільки червоного в розписі найбільше , добро перемагає .

Букет означає вічне дерево життя , нескінченну єдність людини та природи , соняшник - це оберіг домашнього вогнища .

Цибулинка - сім’я , єдність , спадкоємність традицій .

Калина - жіночий символ .

Будь-яка птаха є вісником сонця на землі .

Але , наприклад , зозуля є символом вічного кола життя , півень - гармонії та нового початку .

Розмальовувати хати і предмету побуту в Петриківці повелося від початку її історії , яка , за усними переказами , почалася в середині XVIII століття , коли на березі звивистої , невеликої річки Орілі оселився відомий запорізький рубака , козак Петрик .

Місцеві майстрині завжди славилися своєю вишивкою , плетеними кошиками та розписаними скринями , які вважалися найкращими для зберігання посагу юних дівчат .

Селяни також розмальовували свої хати зовні та зсередини , зображали найчастіше квіти , іноді жанрові сценки з життя .

Розписи були насичені символами та магічними знаками .

На фарби брали кольорову глину й відвари з трав , ягід , овочів .

Такі фарби були недовговічними , тому щороку до Великодня господарі створювали нові малюнки .

Вважалося , у кого хата ліпше розмальована - у того й життя краще буде .

З часом народні умільці почали малювати композиції з квітів на папері та продавати на ярмарку недорого « на радість » , для прикрашання печей та стін .

У письмових джерелах Петриківка вперше згадується в листі кошового отамана Петра Калнишевського митрополитові Київському , де він просить дозволу перенести сюди Свято-Георгіївську церкву з сусіднього села , що постійно страждало від повеней .
Митрополит дозволив .

Відтоді Калнишевського тут особливо шанували .

У 1930-х комуністи церкву знесли .

Один із корифеїв петриківського розпису Федір Панко бачив це на власні очі .

Коли виносили речі з храму , йому трапилася стара гравюра із зображенням Калнишевського .

Через 52 роки він відродив її , написавши портрет отамана .
Панко малював багато картин за історичними сюжетами , пов’язаними з рідним селищем .

Одна з його найемоційніших робіт - картина про молодят , що загинули в бою з татарами .

Традиції розпису в Петриківці часто передаються по родинній лінії .

Заслужений майстер Федір Панко , який помер 2007 року , був учнем основоположниці петриківського розпису Тетяни Пати .

Продовжує родинну справу Панкова донька Валентина .

Натхнення та образи для своїх робіт вона знаходить у природі . « Мене змалку оточували квіти , трави .

Дитині вони здаються густим чарівним лісом , і в ньому кипить справжнє , бурхливе життя : жуки , метелики , мурахи , - розповідає художниця . - Я любила залазити на дерева й ховатися там .

Поруч птахи , небо , яблука , вишні , просто листя ворушиться , шепоче щось .

Може , з дитинства і приходять образи » .
Валентина працює в майстерні батька , розташованій у Центрі народного мистецтва « Петриківка » .

Тут творять ще майже 40 майстрів .

Але більшість художників працюють удома , їх так і звуть « надомниками » .

Самі собі господарі , нікому не підкоряються .

Одна з них Зінаїда Кошова - приїхала в Петриківку замолоду , і їй так сподобалося селище , « що аж серце зупинилося » .

Чоловік закінчив колись військове училище і зараз теж малює .

Художники живуть у великому чистому будинку .

Подвір’ям з гідністю простує кіт , безпосередньо причетний до мистецтва .

Пензликами з його шерсті господиня створює шедеври .