Зінаїда схилилася над тарілкою. Малює пальцем і кошачкою, виводячи нею найтонші лінії та завитки. Дві секунди - й на папері фантастична квітка розпустила пелюстки, мов павич пір’я.
Навчання живопису в Петриківці починається у дитячому садку. Він тут теж незвичайний - альтанки прикрашені квітами, кучерявками, цибулинками. Це все виховательки самотужки. Найпопулярніше заняття - звісно, малювання. Маленькі художники сидять за круглим столом і під керівництвом виховательки вчаться працювати пальцями та пензликами-кошачками. Малеча залюбки занурює пальці у фарбу й мазюкає ними по паперу. На питання, ким хочете стати, відповідь одна - художниками!
Останній представник старої школи петриківських живописців - майстер Василь Соколенко. Він створив у себе вдома музей, відродив багато забутих промислів і боровся за чистоту традицій - не давав спокійно жити майстрам тиражних виробів. Тепер художникові вже за дев’яносто, він живе з дружиною над річкою. Господар вискочив у шортах і майці, всміхнувся й відразу попросив мене допомогти прикріпити на стіну зірвану вітром табличку домашнього музею. Ми витягли стару, важку, іржаву драбину, і я насилу закріпила табличку між товстими вигнутими цвяхами. На ній написано «Всесвітній народний музей. Центр розквіту петриківського розпису». Стіну глинобитної хатки прикрашає живий монохромний розпис синього кольору. Цю традицію в Петриківці майже забули в радянську добу.
«Коли прийшли більшовики, ви уявляєте село, де всі хати щедро розписані, з малюнками на печах? - каже Олеся Статива. - Якщо жителі таку красу собі дозволяють, виділяються, значить вороги, куркулі, треба знищувати їх. Ось петриківці й замазували цю пишноту». Відтоді хати не розмальовували, ремесло занепало. Селян зганяли насильно в колгоспи. Лише у 1936 році створили першу школу петриківського розпису, яка працювала до 1941-го. До радянських часів у петриківському розписі ніколи не використовувався чорний колір. «Наш розпис завжди мав позитивний настрій, магічне значення добра», - каже директор місцевого Будинку творчості Людмила Власенко. Чорний з’явився аж 1958 року, коли у Петриківці було створено фабрику підлакового розпису «Дружба» для серійного виробництва сувенірів. На початку там брали найдешевші матеріали: тирсу, технічний крохмаль, чорну фарбу і лак. З перших двох компонентів випікали форми для розпису, фарбою замазували фактуру виробу, потім розмальовували і врешті покривали блискучим лаком. Лише через кілька років підприємство набрало силу, сувеніри стали різноманітнішими й здобули попит. Фабрика не пережила буремних 1990-х та приватизації, і петриківські художники згадують її зі слізьми в очах, бо «Дружба» годувала майже 400 майстрів.